Фашизм як політична система

У зв'язку із спробою масового вливу в український суспільний дискурс фашистських ярликів не зайве буде  внести дефініційну ясність в це поняття. Найкраще, виглядає, узагальнив дещо розмиті в науковій літературі визначення  фашизму Олександр Мотиль у своїй розвідці "Системні трансформації Росії з часу перебудови: від тоталітаризму до авторитаризму, від демократії до фашизму?" (The Harriman Review, Volume 17, Number 2, March 2010). Відповідний фрагмент цієї розвідки пропонуємо вашій увазі. 

Системи і типи систем

Із часу Платона й Аристотеля соціологи характеризували країни чи держави відповідно до їх домінантних рис, оскільки тільки так вони можуть порівнювати і робити теоретичні узагальнення. Політична система – термін, яким я повинен, незважаючи на всі концептуальні відмінності, користуватись у цій статті по черзі з державою – складається з тих характеристик, які в загальному розумінні визначають політику країни. [1] Ці характеристики стосуються усталених інституцій, структур, відносин і орієнтацій, а не індивідів чи політичних курсів. Відокремлення політичних курсів від систем означає, наприклад, що демократичні системи можуть вести недемократичну політику і все ще бути демократичними системами, тоді як авторитарні системи можуть проводити демократичну політику і все ще бути авторитарними системами. Типи систем, які використовують науковці зі сфери суспільних наук, є ідеальними типами: тобто є мало країн або держав, які колись точно відповідали би всім вимогам. Не менш важливо, що типи систем – байдуже, наскільки ймовірними вони можуть видаватися на макрорівні – під час докладнішого розгляду завжди розпадаються на міріади деталей, з яких складається реальне життя реальних суспільств і реальних країн. Іншими словами – системні типології корисні тільки на доволі високому, тобто абстрактному рівні узагальнення (і нічого дивного, що вони рідко приваблюють увагу соціальних істориків, антропологів й інших вчених, які схильні так розглядати мікроподії [2]). Але те, що типи систем знаходяться на такому високому рівні узагальнення, дає нам змогу окреслити контури систем, простежити, як вони змінюються, і спрогнозувати, хоча і недосконало, якими, скоріше за все, будуть їх майбутні траєкторії розвитку. Отже, Платон доводить, що, врешті-решт, його ідеал республіки зазнає краху, хоча Аристотель вірив, що демократія, як він визначає її, обов’язково завершиться диктатурою. Немає "коректної" типології або класифікації. Типології та класифікації є "добрими" доти, доки вони внутрішньо послідовні і теоретично плідні.

У сучасній науковій літературі зустрічаються три домінантні типи систем: тоталітаризм, авторитаризм і демократія, – які різняться одна від одної (якщо підійти до цього спрощено) ступенем контролю влади та рівнем політичних і економічних свобод суспільства. Тоталітарні системи найбільше контролюють, і їх населення має найменше свободи; демократичні системи найменше контролюють, і їх населення має найбільше свободи; і авторитарні системи – це щось проміжне між цими двома. Очевидно, що немає системи, яка має тотальний контроль над усім, так само як немає системи, яка є досконало демократичною – що може означати, за іронією, що авторитаризм є найменш ідеальним типом систем. Аж до середини 1960-х дослідження Радянського Союзу використовувало всі три категорії, аж поки в нападі соціально-історичного ревізіонізму тоталітаризм не був відправлений на смітник історії. Тільки із середини і до кінця 1980-х тоталітаризм знову став шанованим серед західних совєтологів, не останньою чергою тому, що аби зрозуміти вплив перебудови Ґорбачова на СРСР, аналітики Радянського Союзу почали відроджувати його [3].

Типи систем і їхні риси, які я використовую в цій статі, представлено в таблиці. Категорії тоталітаризму, авторитаризму і демократії є відносно прямолінійними і, я вірю, не конфліктують між особою, а також не вимагають подальших роз’яснень. Проте п’ята колонка, яка описує риси фашизму, дійсно вимагає уважнішого погляду, хоча б тому, що серед учених немає консенсусу щодо того, що таке фашизм [4]. Важливо визнати, що для фашизму цей стан незгоди не є чимось унікальним. Ученим усе ще потрібно знайти спільні та несуперечливі визначення для будь-якої кількості термінів – від держави до тоталітаризму, культури, геноциду, революції і демократії. Ми все ще користуємося ними, тому що вони видаються нам важливими; і ми можемо користуватися ними, якщо добре визначимо їх. Інші можуть не погодитися, але це їхня прерогатива. Очевидно, якби одностайність мусіла бути передумовою використання терміна, то суспільні науки тут же перестали б існувати.

Фашизм як політична система

Розпочнімо наше дослідження фашизму з розгляду п’яти визначень, які чудово ілюструють розмаїтість і думок, і підходів до фашизму, і слабкість наявних визначень.

• Хуан Лінц [Juan Linz] визначає фашизм як "гіпернаціоналістичний", часто паннаціоналістичний, антипарламентарний, антиліберальний, антикомуністичний, популістський і, отже, антипролетарський, частково антикапіталістичний і антибуржуазний, антиклерикальний, принаймні не клерикальний рух, який має на меті національну соціальну інтеграцію через одну партію і корпоративне представництво, не завжди однаково закцентовані; з виразним стилем і риторикою, він покладається на активістів, готових до насильницьких дій, і водночас на участь у виборах, аби здобути владу з тоталітарною метою за допомогою поєднання легальної та насильницьких тактик. Від консервативних партій їх відрізняє ідеологія і, передусім, риторика, яка закликає до вибіркової інкорпорації національних культурних традицій у новий синтез як відповідь на появу нових соціальних класів, нових соціальних і економічних проблем з новими організаційними концепціями мобілізації й участі". [5]

• Відповідно до Роберта Пакстона [Robert O. Paxton], "фашизм можна визначити як форму політичної поведінки, що позначена одержимістю проблемою занепаду громади, приниження чи віктимізації, яка за допомогою компенсаційних культів єдності, енергійності і чистоти силами масових партій відданих парамілітарних націоналістів у нелегкій, але ефективній співпраці з групами традиційної еліти відкидає демократичні свободи і ставить за мету внутрішнє очищення й зовнішню експансію з рятівним насильством, без етичних чи легальних обмежень". [6]

• Майкл Менн [Michael Mann] говорить, що "фашизм – це досягнення трансцендентного й очищення національного етатизму парамілітаризмом". [7]

• Стенлі Пейн [Stanley G. Payne] пише, що "фашизм можна визначити як форму революційного ультранаціоналізму для національного відродження, який базується на переважно віталістичній філософії і структурований на екстремальному елітизмі, масовій мобілізації і Führerprinzip, позитивно сприймає насильство як кінцеву мету та засіб і схильний нормально ставитися до війни і/чи міліарних чеснот". [8]

• Згідно з Роджером Скратоном [Roger Scruton], "для фашизму характерні такі риси (не всі з них повинні бути представлені в будь-якому з його визнаних прикладів): націоналізм; ворожість до демократії, егалітаризму і цінностей ліберального просвітництва; культ лідера і захоплення його особливими якостями; повага до колективної організації і любов до символів, які асоціюються із цим, як от: уніформи, паради і військова дисципліна". [9]

Насправді визначення Лінца і Пакстона є історично обґрунтованими описами рухів, а не визначеннями типу системи. Хоча Лінц має рацію, вказуючи на "антихарактер" фашизму – навіть якщо тільки через те, що визначення будь-якого об’єкта вимагає заяви про те, що не є об’єктом – він недооцінює не менш важливу частину будь-якого визначення як заяви про те, що є об’єктом. Пакстон, звичайно, правий, вважаючи, що фашизм є "формою політичної поведінки" (що не є формою політичної поведінки?), але виявляється, що ця форма переважно бере початок у психологічній умові, якій властиве одержиме і компенсаційне ставлення і котра тільки вторинна в політичному феномені. Власне, визначення Менна є визначенням, але його наголос на "досягненні" зводить фашизм до активності з набором цілей – характеристика, що, як визначення Пакстона, стосується більшості видів людської діяльності і має ефект усунення фашизму з реалій царини рухів, чи режимів, чи систем, чи в цьому сенсі навіть із політики. Як Манн, Пейн подає власне визначення, але воно різниться від інших у зведенні фашизму до ідеології – ультранаціоналізму, який мало що говорить нам про фашизм як систему правил. Визначення Скратона – це список фамільних характеристик, який відсуває питання, чим є фашизм – ідеологією, рухом чи системою, але воно дійсно має перевагу, оскільки чітке і зрозуміле.

Незважаючи на ці труднощі з визначенням і попри розбіжності, варто зауважити, що частково визначення Пейна і Скратона в чомусь збігаються, водночас неодноразово перегукуючись із багатьма ідеями Лінца, Менна і Пакстона. Усі п’ятеро вчених більш-менш погоджуються з тим, що фашизм є гіпернаціоналістичним, антидемократичним, елітистичним, лідероцентричним, орієнтованим на маси чи колективістським, а також віталістичним. Вони не погоджуються щодо насильства і масової мобілізації, Пейн і Пакстон розглядають їх як центральні, а Скратон повністю відкидає насильство і тільки натякає на мобілізацію, посилаючись на колективну організацію і паради. Також зверніть увагу на їхні відмінності з Лінцом. Пейн, Пакстон, Менн і Скратон нічого не говорять про нібито антикапіталістичні, антибуржуазні, антикомуністичні чи антипролетарські якості фашизму. Ці визначення вказують на три висновки.

По-перше – нам потрібно розрізняти фашистські системи і фашистські рухи. Хоча вони можуть мати спільні ідеологічні цілі та прагнення, політичні системи – це усталені набори інституцій, структур, відносин і орієнтацій, тоді як рухи – це масові організації, що перебувають "у русі". Оскільки фашистські рухи набагато чисельніші, ніж фашистські системи, більшість науковців, даючи визначення фашизму, власне, дають визначення фашистським рухам, а не фашистським системам. [10] Але очевидно, що немає причин, аби цим двом політичним формаціям не поділяти тих самих характеристик. Наприклад, насильство і масова мобілізація запросто можуть бути визначальними рисами рухів, зокрема революційних, відданих руйнації наявного ладу. Дійсно, можна стверджувати, що якщо вони хочуть досягнути своїх цілей, такі рухи (праві чи ліві) повинні бути насильницькими і мусять мобілізувати своїх прихильників. На противагу цьому, системи, навіть украй репресивні, використовують насильство і масову мобілізацію тільки в окремих випадках, оскільки насильство і мобілізація за своєю природою надто шкідливі для інституціоналізованої якості всіх систем, навіть репресивних. Через це сталінська, гітлерівська і маоцзедунівська версії тоталітаризму використовували насильство і мобілізували населення тільки в певні, особливі часи. Урешті-решт, терор і мобілізацію слід узяти під контроль, тому що вони загрожують знищити своїх ініціаторів і покінчити з інституційним будівництвом. У цьому сенсі реальний тоталітаризм – це тоталітаризм без терору і без масової мобілізації – або те, на що перетворився Радянський Союз і Китай, відповідно, після смерті Сталіна і закінчення Великої пролетарської культурної революції.

По-друге – ми повинні оцінити, чому поява фашистських систем є питанням причинно-наслідкового зв’язку, а походження речей не плутати з характеристиками чи визначеннями цих речей. Іншими словами, цілком можливо, що подібні або ідентичні фашистські системи "виникли" в результаті різних факторів у різні часи. Якості "анти", на яких наголошує Лінц, відображають історичне походження міжвоєнних фашизмів і говорять нам більше про причину, ніж про тип системи. Отже, неможливо очікувати від фашизму початку ХХІ століття тих самих проявів, що мав фашизм ХХ століття. Так само як існує багато проявів націоналізму, війни, революції, є різні імперії тощо, може бути багато і проявів фашизму.

І по-третє – нам потрібно відокремити декотрі характеристики певних історичних проявів фашизму від визначальних рис фашизму як типу системи. У першому випадку не потрібно особливо наполягати, як системні категорії різняться в усіх системах (таких як тоталітаризм, авторитаризм, демократія і фашизм), оскільки фокус є на певній країні й у певний час; у другому випадку така контрольована наполегливість, перехресно-системне порівняння якраз і є основним у цій справі. Ми не можемо очікувати, що кожен приклад фашизму буде ідентичним у всіх аспектах кожному іншому прикладу фашизму. І ми не повинні думати, що кожен випадок фашизму має бути ідентичним італійському варіанту. [11] (Звичайно, не всі фашистські лідери повинні називатися Беніто Муссоліні, і фашисти не повинні розмовляти італійською). Нашою метою має стати розуміння тих рис, що визначають фашизм і асоціюються з ним, зокрема визначають фашизм на його власних умовах і стосовно інших типів систем. І це означає, що як тип системи ми можемо визначити фашизм тільки в порівнянні з іншими типами політичних систем, такими як тоталітаризм, авторитаризм і демократія. Тільки завдяки жорсткому перехресному порівнянню визначальних характеристик цих систем ми можемо почати відрізняти фашизм від інших й отримати краще розуміння, що це таке. Таблиця саме й намагається зробити це.

Тоталітаризм, авторитаризм і фашизм

На відміну від демократій, фашистським системам бракує дієвих парламентів, судочинства, партій, політичного суперництва і виборів. Ключове слово тут дієвих: у фашистських системах, як і в усіх авторитарних чи тоталітарних системах, парламенти є формальними інституціями, судді роблять те, що лідер каже їм робити, опозиційні партії – маргінальні, результати виборів відомі наперед. На відміну від тоталітарних держав, фашистські не проникають у кожен вимір політичного, економічного, соціального і культурного життя; не пропонують загальних ідеологій, що мають на меті відповісти на всі життєві проблеми. Натомість, як і всі авторитарні держави, фашистські намагаються тільки впливати і контролювати ці життєві виміри і віддають перевагу обмеженим поглядам на світ. Як і авторитарні системи, фашистські є вкрай централізованими і ієрархічними, у межах авторитарної структури вони віддають почесне місце солдатам і поліцейським (зазвичай таємній поліції) і завжди мають домінантну партію на противагу єдиній партії-гегемону тоталітарних систем, можуть толерувати інші партії, але, на відміну від характеристик домінантних партій авторитарних систем, не сприймають жодного втручання в їх управління політичною системою.

Як і авторитарні держави, фашистські обмежують свободу преси, свободу слова і свободу зібрань. Також відкидають соціалізм і обирають капіталізм – це означає, що, не афішуючи, вони визнають приватну власність і автономію капіталістів. Але ця автономія обмежена значним втручанням держави – від простого дирижизму [dirigisme] до окупації стратегічних висот корпоративного бізнесу. І як і авторитарні держави, фашистські зазвичай демонструють певну форму гіпернаціоналізму, прославляючи свою націю та її чудове минуле, теперішнє і майбутнє. Проте фашистські держави йдуть далі за авторитарні у фетишизації держави і її слави та сили.

Як і тоталітарні системи, фашистські завжди мають верховного лідера, який насолоджується культоподібним статусом. Як правило, звичайні авторитарні держави супроводжують образи старих суворих чоловіків, які керують понурим населенням. Загалом, тоталітарним державам властиві образи мудрих патріархів. Фашистські лідери, навпаки, випромінюють життєву енергію і хочуть виглядати молодечими, активними і мужніми. Ці якості гіпермаскулінності найбільш очевидні на прикладі таких фашистських і фашизоїдних лідерів, як Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні, Хуан Перон і Уґо Чавес, але вони відсутні в таких тоталітарних і авторитарних автократів, як Іосіф Сталін, Франсіско Франко, Авґусто Піночет, Ніколає Чаушеску чи аятола Хомейні. Фашистський лідер може, як Муссоліні, відповідати історичному стереотипу, бути гіпермаскулінним і вдавано театральний або ж ні, як от Путін, замість цього може бути гіпермаскулінним і холодним. [12]

Політичні системи та їх особливості

При цьому фашистські лідери закликають до віталізму та проявів життєвої сили і населення, зазвичай об’єднуючи у свої партії та рухи молодь. Не менш важливо – фашистські держави популярні, і вони завжди втягують населення у власні репресії. Фашистські держави інкорпорують населення в свою систему правил, обіцяючи йому грандіозне і славне майбутнє в обмін на його ентузіазм і підтримку. Фашистські лідери особливо популярні, подаючи себе як втілення найкращих національних якостей і як єдину надію на майбутнє. (Ця думка порушує питання, чи можуть бути фашистськими лідерами жінки, а якщо так, то який стиль лідерства вони повинні прийняти, аби відповідати вимогам визначення). Тож нічого дивного, що часто для фашистських і тоталітарних систем характерні паради і махання прапорами. (Тобто рішення Росії в січні 2008-го відновити військові паради на 9 Травня на Красній площі мало велике значення). Але, за Скратоном, паради не є визначальною характеристикою жодної із систем – дійсно, дивно, якби нею було щось таке ефемерне – але вони є асоційованими характеристиками популістської природи таких систем. Зазначені вище схожості і відмінності з тоталітаризмом і авторитаризмом свідчать про те, що ми можемо ризикнути і дати визначення. Тобто я даю визначення фашизму як недемократичній, несоціалістичній політичній системі з домінантною партією, гіпернаціоналістичною, етатистичною ідеологією, верховним лідером, культом гіпермаскулінного лідера і населенням, яке з ентузіазмом підтримує його. [14] Елементи типології, представлені в таблиці, яких немає у моєму визначенні – такі як прорежимний рух, поліція/армія, ЗМІ/суспільство і насильство – можна розглянути в один або три додаткові способи. Присутність прорежимного руху, виняткове становище поліційних і армійських кадрів, застосування насильства можна вважати визначальними характеристиками фашистських рухів, які перенесено в фашистські системи. Альтернативно ці елементи можна вважати асоційованими характеристиками, які можуть бути логічно виведені з центральних визначальних характеристик. Отже, ознаки недемократичності передбачають певне домінування армії та поліції, домінування держави в ЗМІ та суспільстві і готовність застосувати насильство. І культ лідера разом із масовою підтримкою має на увазі пролідерський рух. Як уже було зазначено, насильство – вибіркове чи поширене – може розглядатись як політичний жест, а не характеристика системи, заява, яка чітко суперечить погляду, що війна є "суттю" фашизму.

Як свідчить це визначення, виявляється, що фашизм поділяє деякі характеристики тоталітаризму і деякі авторитаризму. Як тоталітарні системи, фашистські мають культ лідера, втішаються широкою народною підтримкою і мають прорежимні рухи. Як і авторитарні системи, вони мають домінанті партії, маніпульовані вибори, маріонеткові парламенти, сприяють ідеології етатизму і гіпернаціоналізму, контролюють ринкову економіку, інкорпорують армію та таємну поліцію у владну еліту, домінують у ЗМІ та суспільстві. Водночас фашизм значно різниться від тоталітаризму й авторитаризму. Оскільки фашистські системи не є соціалістичними, вони завжди не дотягують до повністю тоталітарних систем. І завдяки наявності культів верховних лідерів і домінантних партій фашистські системи відрізняються від авторитарних. То чи є фашизм окремим типом системи? Чи це щось середнє між авторитаризмом і тоталітаризмом? Чи це особлива форма авторитаризму – з особливим типом лідера, лідера культу чи партії? Чи це особлива форма тоталітаризму без соціалістичних прагнень? На ці запитання немає правильної і точної відповіді. Я розглядаю фашизм як окремий тип системи, але можна так само легко прийняти альтернативи.]15] Вчені, які прагнуть відчуття певності, будуть незадоволені цим висновком і можуть вирішити, що через це концептуальна ясність не має сенсу.

Але вони не зможуть оцінити те, що всі теоретичні висновки, хоча неминуче поєднані і збагачені концептуальними відмінностями, проте також завжди обмежені цими відмінностями.

___________________________________

[1] Детальніший огляд політичних систем див. Anton Bebler and Jim Seroka, eds., Contemporary Political Systems (Boulder, CO: Lynne Rienner, 1990).

[2] Див. R.J.B. Bosworth, Mussolini’s Italy: Life under the Fascist Dictatorship, 1915-1945 (New York: Penguin, 2006), p. 566.

[3] Див. Giovanni Sartori, "Totalitarianism, Model Mania and Learning from Error", Journal of Theoretical Politics, vol. 5, no. 1, 1993, pp. 5-22.

[4] Щоб з’ясувати розмаїття поглядів, див. Adrian Lyttelton, "What Was Fascism?" New York Review of Books, vol. 51, no. 16, оctober 21, 2004; Antonio Costa Pinto, "Back to European Fascism", Contemporary European History, vol. 15, no. 1, 2006, pp. 103-115.

[5] Juan J. Linz, "Some Notes Toward a Comparative Study of Fascism in Sociological Historical Perspective", in Walter Laqueur, ed., Fascism: A Reader’s Guide (Berkeley: University of California Press, 1976), pp. 12-13.

[6] Robert O. Paxton, The Anatomy of Fascism (London: Allen Lane, 2004), p. 218.

[7] Michael Mann, Fascists (Cambridge: Cambridge University Press, 2004), p. 13.

[8] Stanley G. Payne, A History of Fascism, 1914-1945 (Madison: University of Wisconsin Press, 1995), p. 14.

[9] Roger Scruton, A Dictionary of Political Thought (New York: Harper & Row, 1982), p. 169.

[10] Див. Ernst Nolte, Die faschistischen Bewegungen (Munich: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1966).

[10] Зверніть увагу на коментар Зеева Стернгелла: "Фашизм при владі був чимось таким, у що фашистські партії робили на диво зовсім різні внески, залежно від країни, про яку йшлося. Кожна країна, де була фашистська партія, мала особливості, належно відображені у своїх політичних організаціях; утім, де виникали так звані фашистські режими, ці національні особливості зазвичай посилювалися ще більше. Отже, рухи мають більше спільного між собою, ніж режими". ("Fascist Ideology", in Laqueur, Fascism A Reader’s Guide, p. 318.)

[12] Ця думка провокує питання, чи можуть жінки бути фашистськими лідерами, а якщо так, то який стиль лідерства вони мали б прийняти, щоб виконати умову визначення.

[13] Зауважте, наскільки схоже це визначення на Пейнове, сформульоване 1980 року, коли він закінчив Fascism: Comparison and Definition (Madison: University of Wisconsin Press, 1980), p. 211, зокрема, переліком "ключових особливостей", які "виникають у радикальних рухах і національних авторитарних режимах у пізніші часи та в інших регіонах, навіть якщо образ нових угруповань є загалом далеким від первісних європейських фашизмів". Цими особливостями є: "1) постійний націоналістичний авторитаризм з однією партією, що є ані тимчасовим, ані прелюдією до інтернаціоналізму; 2) принцип харизматичного лідерства, прийнятий багатьма комуністичними й іншими режимами; 3) пошуки синтетичної етнічної ідеології, відмінної від лібералізму та марксизму; 4) авторитарна державна система та політична економія корпоративізму, синдикалізму або часткового соціалізму, обмеженіша або плюралістичніша, ніж комуністична модель; (5) філософський принцип добровольчого активізму, необмежений будь-яким філософським детермінізмом".

[14] Утім, очевидна одна відмінність: фашизм, принаймні так, як я його визначив, обов’язково відмінний від комуністичного тоталітаризму.