Не знаю, як ви, але я з роками змінила думку майже про все. Змінились не лише мої смаки, кохання, пріоритети і навіть шкала цінностей, але також уявлення. Коли я була дуже молодою, то думала, що ключем для відмикання всіх дверей – від амурних аж до професійних – є талант. Оскільки зазвичай мною більше керував розум, ніж утроба, я думала, що навіть зваблення має якийсь стосунок до інтелекту. Цю ідею я відкинула дуже скоро, переконавшись, зі скількома дуже дурними людьми вступають в любовні стосунки. Мушу сказати, що частіше це трапляється серед чоловічої частини людського роду, ніж жіночої. У мене виникає враження, що ми, жінки, більше закохуємося в мислячу голову, ніж вони, чоловіки – можливо, через те, про що співав Жорж Брассанс: «для кохання не треба, щоб дівчата винаходили порох». Щодо роботи, то талант і справді трохи допомагає не бути цілковитою довбнею, але тут більше служать інші стидкі властивості. Декому подобається давати їм дуже достойні імена: «емоційний інтелект» чи «пристосування до середовища». Та в більшості випадків – і кажучи на хлопський розум – емоційний інтелект полягає винятково в тому, щоб бути підлизою і не червоніючи співати панегірики, а пристосування до середовища зводиться до того, аби не здіймати хвиль, не викликати заздрості, не висовуватись і при нагоді вдаватися до доносів. Розчарована обмеженою силою розуму, я стала шукати (тоді мені було років тридцять) інший ефективніший інструмент для відмикання дверей. Краса, сказала я собі, якщо вона поєднується із деяким розумом, мусить бути невідпорною. Я тоді була доволі гарненькою, а дурною ніколи не була – вибачте за нескромність, – тож вирішила випробувати долю. Колосальний провал. Мені бракувало трьох талантів sine qua non кожної фатальної жінки: кидати виклик життю, вміти вдавати із себе панночку в халепі і володіти шляхетним мистецтвом брехні; тож довелось мені повернутися на стартову клітинку й шукати іншої відмички. Наполегливість, дійшла я висновку, оце надійне знаряддя. Дивлячись довкіл, я врешті переконала себе, що саме наполегливість має бути ключем. Вперті люди, навіть в їхньому найнестерпнішому втіленні – зануди – досягають неймовірних цілей хоча б тому, що беруть когось зморою. На той час мені було вже сорок, і деякі двері мені таки вдалося відчинити з допомогою такої зручної відмички. Крім того, я думала, що маю благословення однієї зі своїх улюблених письменниць. Коли я була в повному відчаї через те, що не могла знайти гарний фінал для роману, який хотіла представити на Премію Планета, побачила на одному мурі написані у стилі графіті рядки святої Терези: «Хай ніщо тебе не турбує, ніщо не лякає, все минає, Господь не міняється. Терпіння досягає всього…» Це додало мені духу, я дописала роман і потім дізналася (гра випадку), що премію присуджували у день святої Терези. Відтоді я вірю в гру випадку, зате перестала вірити в абсолютну цінність наполегливості. Вона й справді дуже мені допомогла і продовжує допомагати в моїй роботі. Але моє ремесло є настільки примхливим, що успіху в ньому досягають не найупертіші. Навпаки: є ті, хто все життя проявляють наполегливість, але навіть не добиваються того, щоб їх надрукували. Розум також нічого не гарантує. Є люди з морем таланту, які лишаються непоміченими, тоді як нездари здобувають величезний успіх, і це є у всіх сферах життя. Тож в чому полягає оте «Сезаме, відчинися»? Боюся, що у поєднанні чотирьох вище згаданих властивостей з удачею. З повною несподіванок, несправедливою, свавільною і примхливою удачею, якої ніхто не контролює. Чи, може, контролює? З недолею ніхто не може справитися. Якщо судилося, аби при виході з дому мені на голову впав вазон, він неминуче впаде. Однак удачу таки можна прикликати. Як? Шукаючи її, сприяючи їй, виходячи їй назустріч. Нема чарівного рецепта. Удача випадає на долю того, хто її вперто добивається, і якщо ви хочете виграти в лотерею, перш за все треба купити лотерейний білет. Принаймні я це вже якийсь час роблю. І виграю.
Carmen Posadas
Compra el décimo
XL Semanal, 23.07.2018
Зреферувала Галина Грабовська