ПРО СВОЄ І ЗАПОЗИЧЕНЕ, ПРО ДАВНЄ І СУЧАСНЕ
Наталя Хобзей, завідувач відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича про лексичні особливості мовлення галичан, про діалектну лексику та її походження, а також про мовлення міста – про лексикон львів’ян "старої дати" і сучасних.
Спочатку я спробую розказати про те, що ж таке галицькі говірки, а наприкінці поведу мову про львівську говірку, про те, як у Львові сприймають свого-чужого, і як це відображається у мові, у слові: хто є своїм, а хто є чужим для львівського мовного простору.
Отже, що таке галицькі говірки? Якщо би ми йшли за працею Головацького з 19-го століття, який думав створювати – як і багато інших в той час – мовну карту України, мовну карту Галичини, і наддністрянські говірки називав, власне, галицькими, то ми могли би називати їх і так. Але з плином часу ці говірки ми називаємо по-різному. Себто, якщо ми говоримо про територію Галичини так, як історично склалося, то вона має не тільки ці наддністрянські галицькі говірки, про які думав Головацький, а до неї входить низка інших говірок – це говірки трьох основних груп. Це говірки галицько-буковинської групи: наддністрянський говір, покутський, надсянський і гуцульський говір. До карпатської групи входить бойківський говір і лемківський говір, до волинсько-подільської групи входить волинський говір. Бачимо, наскільки різнобарвна карта Галичини в мовному плані. І тому буває важко навіть правдивому стовідсотковому галичанину, який є, наприклад, наддністрянцем, зрозуміти тих, хто говорить гуцульським говором, тому що вони вживають дуже багато цілком іншої лексики. Себто це не тільки, що – як у нас кажуть чи казали колись, до війни, тепер менше це вживають – Велика Україна не розуміє того, що говорить Галичина, і Галичина також не розуміє всю Галичину.
Я думаю, що це є дуже добре і це є природньо, і вважаю, на сучасному етапі, що це є дуже великий позитив для держави – оця багатогранність, не багатомовність, а багатослівність цієї нашої мови, непізнаність цієї нашої мови. Тому що коли звернутися, наприклад, до детективної норвезької чи шведської літератури, то побачимо, що коли характеризують людей, то дуже часто звертають увагу: а, він говорить так – то він з цього реґіону, а той говорить так – він з того реґіону, тобто вони впізнають це. А нас впродовж багатьох років нівелювали і заставляли говорити однаково, заставляли не бачити краси тієї мови.
Звичайно, літературна мова є літературна мова, і вона повинна бути літературною, вона повинна бути мовою високоякісного телебачення, мовою новин, інше. Але кожна людина, незважаючи на те, де вона мешкає в Україні, має право вияву своєї автентичної мови – і таким чином буде складатися багатство мови, таким чином не вмиратиме літературна мова.
Отже, на території Галичини ми маємо дуже багато от цих різних мовлень. І на базі цих говорів створився західноукраїнський варіант літературної мови, який впродовж довшого часу був впроваджений в українську мову ще Австрійською державою, оскільки вона спонукала до того, щоб розвивалася українська мова. Були видані циркуляри, були видані укази: адвокати, наприклад, могли писати подання українською мовою, і могли польською. Але що ми мали: поляки не хотіли, щоб писали українською мовою. І якщо ми почитаємо спогади наших адвокатів, то ми побачимо, що вони ховали ті формуляри українською мовою, щоб наші українські адвокати їх не заповняли; і, раз їх не потребують – значить, їх не завозять.
Українські говірки настільки строкаті, що ми багато чого не можемо знати достеменно, настільки різні ці говори. Впродовж багатьох років наукові товариства, наукові інституції українські Галичини закликали збирати цю різнобарвність і цю різноманітність. Ми маємо безліч відозв, зокрема Наукового товариства імені Шевченка, які зверталися до різного прошарку людей, особливо до інтеліґенції, щоб ті записували говірки і записували етнографічні дані. Наприклад, вони писали: «Етноґрафічна комісія наукового товариства імені Шевченка звертається отсим покликом до всіх, кому дорога наша бувальщина і дорогі традиції того народу, що й досі росить своїм потом рідну землю. Збирайте ті традиції і перекази, не дайте загинути їм у завірюсі нашого часу. Інші народи назбирали їх велику силу або й дотепер заходяться коло їх збираня». І така збирацька діяльність пішла і дуже багато пішла. В той час починається публікація багатьох галицьких словників. Якщо словник Грінченка, опублікований 1907–1909 років, був створений на ґрунті збірки журналу «Основи», то галицької такої колекції ми не маємо – але ми маємо низку невеличких словників, які прагнули показати багатство галицьких діалектів. І, зокрема, в словнику Кміта ми зустрічаємо, що галичани прагнули в той час показати літературну мову, яку вони творили, що вона прагне бути спільною з говірками великої України. Юрій Кміт писав у передмові до словника: «Доки не буде зібраний і опрацьований як найповніший та найдокладніший словник бойківського, гуцульського й лемківського говорів, а головно бойківського, з його незвичайно багатою лексикою й архаїстичністю, а також словник уважніших говорів на придніпрянській Україні, – так довго не дійде до управильнення нашої літературної мови, так довго одні одним докорятимуть незнанням рідної мови».
Я, може, в різному часі говорю про різних авторів, але я хочу показати прагнення до єдності. Тому що, наприклад, якщо ми візьмемо збірки Івана Франка, зокрема «Лиса Микиту», то вона мала три видання. Перше видання було опубліковано у Львові 1891 року, а третє – 1902 року. І в цих виданнях – редакторська рука самого Франка, а не інших редакторів. В першому виданню Франко пише: «Друже, мовлю, Шкапа скрійна і продать Лоша придібна». А в третьому виданні він пише: «Друже, Шкапа ся лагідна і Лоша продати згідна…» Ми бачимо, як уже впродовж якихось трохи більше 10 років Франко бачить, що його казки мають читати не тільки тут, в Галичині, його мають читати і в Україні загалом. І він змінює слова і робить свої казки доступнішими. Або наприклад: «Гнеть назад скрутив му руки…» – а в третьому виданні: «Взад скрутив Микиті руки…» – і таких прикладів у Франка ми можемо набрати дуже багато.
Про творення спільності літературної мови і незнання галичанами літературної мови дуже багато пишуть у своїх спогадах гімназисти. Говорячи про Івана Верхратського, який був знаним діалектологом в Галичині і написав дуже багато праць про галицькі говори, але викладав у гімназії, гімназисти згадують, що мова Верхратського була настільки галицькою і настільки тяжкою, і він творив стільки різних галицьких слів, що «ми просто не знали, що робити» – і змушені були читати Марка Вовчка, щоби навчитися правильної української літературної мови.
Але хочу наголосити на тому, що ще почавши від, наприклад, Шашкевича, ми маємо такі прагнення творення літературної мови. На превеликий жаль, я виявила, що в 11-томному словнику української мови ми не маємо жодних покликань на Шашкевича. Хоча ми всі знаємо, що це є класика української літератури, але в 11-томному словнику його немає. А я вам зачитаю проповіді Шашкевича, і ви почуєте, яка це гарна мова. І ви всі зрозумієте, про що це.
«У сторонах від нас далеких, за горами і водами, за широким морем, єст край, що ся Єгипет іменує. В тім краю жиў нарід тихо і мило, що ся мароніти звут. І хотяй Турки і недовірки обсіли той нарід невеличкий докола, як мрака осінна, хотяй натискали на него, як тяжка туга на бідноє серце, хотяй усіма силами турки принуджали їх до свеї віри, – нарід той бідний, як дуб серед тучі, стояў кріпко при вірі Христовій. – Подобалося Богу, же той нарід, так нещасливий, ще в більшу попаў ся недолю; не слідім, для чого, бо хтож суд божій вгадати може?»
Видається, що такий далекий для нас Шашкевич, а пише такими близькими для нас словами. Ці проповіді опублікував Возняк у збірнику Наукового товариства імені Шевченка.
А власне галицька мова є цілком іншою. Я вам, наприклад, зачитаю фрагменти мовлення галичан з різних частин Галичини, які ми часто не можем збагнути:
«Я був хлоп, рахувати, по трьох місіцьох, по обрихтирці і зістав єм фрайтиром. Я служив при канонірах, там було поводзені. Нарукував ям дісітого року, до тринайцітого служив ям в штаньді. Капітам просив би зістати надалі. Я пішов додому, аж ям був дома сім місяців. Потім затрубіли на войну».
Наприклад, інший текст:
«Дивлюсі, а він назад мене стоїт. Не видко ні носа, ні очей, ні тварі білої і тілько виглядає на чоловіка. І курить люльку. Так я стояв з ним з пів години, бо-м сі не міг рушити з місця. Такий-їм страх мав, бо як жив, ще-м не видів таких людей, як тото виглядає».
Хочу сказати, що той же Верхратський, про котрого я згадувала, записував дуже багато говірок. І Верхратський у передмові до своїх праць пише, що записувати говірки дуже тяжко. Тому що вам кажуть – от, туто недалеко, там недалеко хата, – а ви до того недалеко йдете пів дня. Або – а, ото в верхах, – а до того верху йдете цілий день. І він пише, так характеризує Верхратський – завдяки тому, що так розкидані ті хати, люди часом не знають тих саме слів, які вони говорять. І ми це явище можемо спостерігати також і тепер. Записуючи сучасні діалекти, особливо в гірських місцевостях, деякі слова ми можемо записати в одних господарів, а інші господарі їх не знають. І, наприклад, є праці Романа Осташа, в яких він підтверджує – як носій одного з галицьких сіл, він говорить про такі слова, які характерні тільки для того кутка. Відповідно, ми маємо такі самі речі і в місті. Але про що я буду говорити далі…
Перший текст, який я зачитала, був менш зрозумілим, ніж другий. Це пов’язано з запозиченнями, бо говорилося, що буде йти також мова і про запозичення. Попередньо я говорила про те, що в літературній мові галичани прагнули уніфікуватися. Щоби були ми такими ж, як всі, і говорили так, як всі, щоб ми одні одних розуміли – настільки було в тієї інтеліґенції велике прагнення до злуки. Але люди працювали в різних місцевостях, служили в різних військах. Перший текст – це текст, який записали уже в 50-х роках про Першу світову війну. Записали, збираючи матеріали до Атласу української мови. І той чоловік служив в австрійському війську. Відповідно, він вживав багато таких слів. І тому, говорячи про запозичення не так науково, а легко, можна, ми бачимо, сказати, що більшість з цих запозичених слів ми вже не маємо і їх ніхто не знає. А ті запозичення знав кожен, хто служив у австрійському війську. І навіть ті, хто не служили у війську – бо хто приходив з війська, то розповідав, і їхні жінки та діти також знали ці слова, але вони виходять з ужитку. Залишається тільки те, що залишається вживане. І тепер ми маємо подібну ситуацію, наприклад, із полонізмами. Іноді приходиш в магазин і питаєшся звичайну річ: чи є у вас маринарка, а продавець тобі каже: "А я не знаю, що це таке". Чи мешти – мешти якось більше знають, але маринарка? Я сама зіткнулася з цією маринаркою, зайшовши в магазин.
Але, незважаючи на все, запозичення існували – вони мусіли існувати, тому що люди жили в зовсім інших державах; переходячи з однієї держави до іншої, вони брали офіційну мову, або мову якихось магазинних речей, або службових речей – ці слова побутували. Так, як у Львові тепер, їдучи в трамваї, наштовхуєшся на таку річ, коли старші люди, які розмовляють російською – очевидно, тільки російською – у Львові вони про речі, які відбуваються в ЖЕКах, говорять українською. Термінологію, українські місяці, побутові речі, куди вони ходять, те, що написано в документах, вони озвучують українською мовою, вставляючи в цей російськомовний текст. Себто, це держава має якісь важелі впливу.
Але хочу сказати, що люди також мали і відпірність до чужомовних слів. Наприклад, була така п’єса Наумовича, в якій головною дійовою особою був хлопець, який приходить з армії – і вона у Львові ставилася і ставилась, популярність була шалена, її перевидавали книжка за книжкою. Персонаж називався Юрко, є такі популярні вірші: «А ти, Юрку, скубай курку» – і ще якісь, очевидно пов’язані з тим Юрком. А п’ять років тому в селі Росохи Старосамбірського району ми записали текст, пов’язаний з отсим Юрком, який показує нам, як люди відносяться до запозичень. Я зачитаю, бо текст дуже гарний, я його просто дуже люблю…
«Був їден Юрко, називавсі Юрком, в німецькім войську, в німецькі армії. Там він служив три роки, і за три роки пувернувсі дудому і забув свою мову. Знає німецьку мову. Мати сі шо хочи гувурити, він не розуміє. Шо він гувурить, мати не рузуміє. І мати плачи. Мати каже: "Я зарубаю тубі курку". – "Ніхт кукрікес!" – "Я ти зарубаю качку, може будеш їв?" – "Ніхт квакес". Йой, мати плачи: "Шо буди, шо мені з того сина, шо прийшов з войска, я так чикала, а він забув свою мову.
Надійшов циган. "Чо, бабцю, плачеш?" – "Та, я, – каже, – вот служив син три роки в німецькім воську. Забув свою мову, і шо мені, він прийшов, я си з ним ни пугуворю". – "Ни плач, панцюнийко, я го навчу гувурити". Приставиў драбину, а був ясінь високий, високий, приставив драбину, виліз там. Там навішів всяких іграшок, пиченів, цукерків, всюго навішів. "Дивітьсі, люди, шо там той ясінь вродив. Хто то, – кажи, – міг би зняти, яке цудо. Хіба Юрко. Юрко воєнний, висьвідчений, хто там відважний так пулізе?" Та Юрко й пуліз. Пуліз, зачів там то шнимати, а той циган драбину забрав. На, Юрку! А Юрко туди пу-німецьки там гуворит. Би му дали драбину, ни має як злізти. "Шо ти хоч, Юрку?" Та там пу-німецьки. "Та ми ни знаємо, Юрку, що ти хочиш". Як його добре притисло, кажи: "Дайте драбину!" Дали драбину і зліз, а навчили гувурити».
Себто ми бачимо відгомонок цієї п’єси про цього Юрка ще перед Першою світовою війною – бо це, взагалі-то, австрійське військо не у війну, а, очевидно, ще до війни, ця п'єса була у давніші часи, ми бачимо і відношення людей до чужої мови, яку приносять. І, себто, ми бачимо як результат, що це вичищується.
Тому що, мені здається, якщо дуже агресивно не впливати на мову, вона знаходить свої методи самоочищення. Віра Шелемех, наприклад, написала дисертацію про назви їжі та напоїв і кухонного начиння в надсянських говірках. Хочу сказати, що надсянські говірки входять у галицькі говірки – але це так, якби галицький Чорнобиль. Тому що це втрачені з того боку кордону говірки, це говірки біля Перемишля. Лемківські якось більше заховалися, а та Надсянщина цілком знищена, говірки залишилися тільки в деяких населених пунктах тут і, відповідно, в тих людей, які переселені. Мирон Онишкевич, наприклад, записував надсянські говірки при переселенні. Тепер професор Рігер і ми публікуємо передвоєнний атлас Стефана Грабця «Надсянські говірки». Тобто якимись шматками ми пробуємо знайти те, що втрачене.
Так-от, власне Віра Шелемех записала надсянські говірки з нашої сторони кордону, сучасні говірки, і ця її праця показує, що є жіноча група назв – умовно, скажімо, жіноча група назв, пов’язана з тим, що роблять жінки, де всі ті давні назви збережені. Є дуже мало сучасних запозичень. Ми думали, що є тиск наддністрянського говору, який найближчий до літературної мови – відповідно, літературна мова буде дуже тиснути на цю групу і багато назв буде втрачено. Але бачимо, що більшість назв збережено – зіставляючи навіть з тим, що має зафіксований Рігером ще передвоєнний атлас Грабця. І протилежне спостерігаємо з "магазинними" назвами: що продавалось в магазинах, з тими, що були в якихось їдальнях і т.д.
Бо коли Віра перший раз доповідала і розказувала по це, то ми всі дуже сміялися з того, що є «кампот» і «сєльодка». Та як? сєльодка? в надсянських говірках?
А виявляється – так, бо це те, що продають в магазині, вони самі цього не виготовляють; і, відповідно, та назва «селедець», яка була українською, витіснилася, а лишилася «сєльодка», і «сєльодка» є дотепер. І, дуже багато людей не вживає українського «оселедець», а вживає «сєльодка». Так само: був «кóмпот», а говорять «компóт» під впливом отцих офіційних назв. Звичайно, з’явилися якісь там «вінегрети», якісь інакші речі, які на Галичині не робили. І вона фіксує ці назви, вона фіксує все те, що було; ми зіставляємо і фіксуємо якісь нові речі, які є.
Власне ця фіксація таких цікавих речей є дуже важливою. Ті, хто є мовознавцями, розуміють це, і ми говорили про те – а я по духу в мовознавчій галузі є лексикографом більше, ніж кимось інакшим – що потрібно все фіксувати, все, що хто знає зі своїх говірок. Є стільки інтеліґенції в Україні – якби кожен записав хоча би п’ять листочків тих слів, яких він достовірно знає з дому, то воно би потім десь придалося до великого словника, і я думаю, що словник української мови був би одним з найбагатших словників всього світу. Хотілося би так думати.
Ми вели такі розмови зі своїми колегами; люди, звичайно, не дуже піддавалися на такі речі, але в нас виходила певна складність. У відділі, де я працюю, тільки ми займаємося гуцульськими говірками, ми зробили дисертації по гуцульських говірках, ми уклали «Короткий гуцульський словник» з Ярославою Закревською, тепер ми видали «Гуцульські світи. Лексикон». Книга є пробною, тому що ми пропонуємо зміни в лексикографічному описі гуцульських говірок, які були закладені нашими старшими колегами, в такому сучасному русі сучасної діалектної лінгвістики, діалектної лексикографії. І, власне, заохочуючи інших, ми не мали аргументів – бо вони сказали: "Чого ви самі того не робите, чого ви самі не пишете?" Але в нас більшість є львів’яни, в нас з чотирьох чоловік – троє львів’яни. І от так в мене доля склалася, що я не була ніколи на селі, бо ми переселені з Надсяння, і не було того села, в яке ти би їздив і писав. І тому виникла ідея зробити те, що я знаю, те, що люблю. А те, що я знаю, – це львівське. Ідея виникла так само завдяки тому, що ми готували до друку фантастичну працю, насправді фантастичну працю, мало знану в Україні, я вважаю – замало знану, тому що вона, власне, пов’язана з соціолінгвістикою, вона пов’язана і з соціолектами, і з таємними мовами: це праця Олекси Горбача «Арґо в Україні», яка була його габілітаційною працею в Німеччині і яка є дуже скрупульозною, в ній дуже детально зібрані різні речі. В тій праці є один із розділів – «Мова львівських школярів і мова львівських вуличників», бо Олекса Горбач зацікавився цією темою, коли він як студент університету, який виступав за права українських студентів, потрапив у тюрму. У тюрмі він збагнув, що є зовсім інакша львівська мова, ніж він знає – ті люди, які сидять в тюрмі, говорять зовсім інші речі, ніж він знає. І він це записував – а перебуваючи в Німеччині, почав цю працю. Готуючи до друку це видання в нас в Україні, у Львові, я побачила, що з тих школярських слів більшість, якщо не всі, я знаю також зі своїх школярських часів. Тобто в нього були сорокові роки, в мене сімдесяті – але я це знаю. І я собі подумала про статтю, а потім стаття переросла в наш «Словник». І ми цим словником хотіли показати, що те, що ми знаємо, є дуже важливим. Звичайно, словник Горбача, який ми починали опрацьовувати, ми давали різним людям віку Олекси Горбача, котрі були в школі в ті часи, в гімназії. Але там було дуже багато жаргонної лексики, багато вульгаризмів, і ті старші пани навіть казали своїм дітям: "Невже ті дівчата будуть таке публікувати…"
Таким чином словник ріс, а я почала читати дуже багато спогадів і збагнула, що цей словник має мати не тільки слово і значення, а він повинен мати зовсім інший голос. Себто цей словник був для нас просто розвагою, ми розважалися в ньому, це була така лексикографічна відрада – і ми хотіли, щоб люди, які будуть читати цей словник, також розважалися. Там можна відкрити книжку на будь-якій сторінці – і майже на всіх сторінках є різні веселі історії. Про львів’ян, про Львів. Ми намагалися такі речі дати під різними словами. Там є персонажі правдиві і є персонажі вигадані. Є такі персонажі, яких ви навіть не подумаєте, що хтось з історичних постатей міг таке робити, тому що воно приховано, там не пишеться, що це такий (історична постать) йшов, наприклад, і гавкав по вулиці, а поліціянти його лапали. Ми намагалися, щоб цей словник був пізнавальним, і щоб словник можна було читати з будь-якої сторінки – і хотілося читати. Хочу сказати, що оті дві цілі (бо була ще третя ціль: щоби люди читали ті книжки, які є в тому словнику – ну, ми того не досягли), ті перші цілі ми досягли, і це я знаю точно, знаю з багатьох відгуків, що люди так читають і розважаються, телефонують один одному – "а ти читав на такій сторінці?" Це нам просто в переказах доходить. А перше – що ми заохочували інших укладати словник. Ми там маємо свої якісь позначки – різні, наприклад, вульгарні слова позначаємо під різними бомбами – і я дивлюся, що, наприклад, вийшов словник бойківських говірок Матвєєва, і він також вже застосовує вже наші знаки. А він уклав словник своїх родинних місць на Бойківщині. Себто, якимось чином ми досягли цілі.
Власне з мовленням Львова є, як на мене, проблема в термінології. Тому що багато людей говорить "львівська ґвара", і ми навіть маємо словник, опублікований групою «Фест», він називається «Ґвара» – але насправді, як на мій погляд, воно все має бути трошки інакше. Так само говорять «львівський балак» – хоча це також, як на мене, неправильно. Тому що коли чітко мовознавчо говорити про ґвару, то ми би мали говорити в цьому випадку не про українську говірку Львова, а про польську говірку Львова, тому що ґвара – це польська говірка Львова. А українська говірка Львова мала мати якусь іншу назву – чи львівська говірка, чи інакшу, але тільки не ґвара. Якщо говорити про балак, то назвати львівську говірку балаком – це також неправильно, тому, що балак – це власне те, що подав Горбач, це арґо. Це є мовлення львівських злодіїв до війни.
І що ми можемо спостерігати? Наприклад, в Івана Керницького є львівська повість, і там такий сюжет, що їде священик на празник, на храмове свято з однієї львівської церкви в іншу, дуже поважний священик, в нього крадуть годинника – крадуть з тої його реверенди, з потаємної кишеньки. Отець приїжджає на храмовий празник – і годинника нема. Починаються розшуки, парафія ціла чується дуже погано, тому що поки він їхав, це була їхня територія, і на території тої парафії в такого поважного отця вкрали годинника. Розшукують тих злодіїв, які вкрали, виявляється, то зовсім не львівські злодії, але знаходять тих, що вкрали, і тоді в одному з приміщень одного з будинків починаються переговори, коли будуть отцеві віддавати годинник. І той хлопчик, який є героєм цієї повісті, ховається в шафу. І сидячи в шафі, він собі думає: "От тепер я почую справжній балак…"
Тобто «балак» – це не є те, як говорили львів’яни, це як говорили оті батяри. А батяри до цієї українсько-польської війни, коли були ті трагічні листопадові моменти протистояння у Львові, були злодюжками. Але в ході українсько-польських протистоянь оці батяри відіграли дуже важливу роль в тому, що українці не втримали Львова. Можливо, було багато інших таких чинників, але ці львівські батяри були львівськими, а ті українці, які прийшли боронити ту ратуш, вони не були львівськими. І ті батяри знали всі ходи і всі виходи, і вони були на стороні поляків. І тоді, коли той бідний солдат біг, вони могли оббігти його ззаду. Дуже багато таких було речей. І, власне, якщо спостерегти, то після оцих українсько-польських протистоянь оцей батяр набуває колориту не злодія, бо він все ж таки поміг здобути їм той Львів – він починає оспівуватися у польській літературі, у польському фільмі, у польських піснях: він стає героєм. Так оцей злодійчук з вулиці набуває такого шарму. Але ж Львів перемішаний, всі живуть одні поряд з іншими, всі ходять в те саме кіно і читають ті самі книжки, навіть якщо на рівні інтеліґенції в більшості випадків не відбувається дуже сильних перемішувань – поляки мають свої товариства, українці мають свої. Як знаємо зі спогадів Шевельова, коли він пише, що, приїхавши до Львова, потрапляє на похорони мовознавця і пише, що «я не знав такого Львова, я знав тільки український Львів». Але діти між собою спілкуються, і той батяр входить і в український позитив. І вже, наприклад, у Загачевського, який пише про Другу світову війну, ми маємо у львівському тексті вже позитивного батяра.
Чи було відрізнення мовлення такого Львова, ми не можемо тепер насправді цього сказати. Тому що як вони говорили, ми не знаємо. Ми не маємо тих людей, які так говорили; навіть якщо вони збереглися, ми їх тут не записували. Якщо вони збереглися десь на Заході, то мають вже інші нашарування, вони в своєму мовленні вже мають дуже багато англійських запозичень, вони вже не говорять так, як тоді.
Але Загачевський пише в одній із повістей (мені здається, що навіть два рази в нього це є в різних місцях): іде розмова і питаються – "ти звідки?" – і йому відповідають – "ти хочеш знати, з-під якого моя нумеру?" – і він пише – "а, то свій кумпель, зі Львова". Тобто очевидно, що це не є тільки впізнаваність "з-під якого ти нумеру", він мусів ще щось говорити. Але були львівські вирази, очевидно, які вживала тільки ця група тих батярів, і які потім завдяки тій їхній ідеалізації поширились. Тому потім в тих гімназійних спогадах пишуть, що якщо на початку 20-го століття в гімназіях було багато родин, які були пов’язані з священичими родинами, з інтеліґенцією, то вже у 30-ті роки приходять зовсім інші діти, які там на задніх лавках грають в карти і які, власне, говорять, вживаючи ті слова з отого балаку, які стають відомі всім. Хочу зачитати ще от з балаку. Це також є в одній з повістей:
«Юзьку! Всипа, я кіблюю, дралюй на зелену, цей гранат блят».
Себто це таємна мова – це знає тільки той, хто має її читати, оце був балак. Ми так само хочемо у Львові ідеалізувати тих всіх і, відповідно, це все – тобто оці терміни, що накладаються одні на других, не знаючи певних історичних речей і не розуміючи ролі тих батярів в якихось речах. Бо ми, наприклад, знаємо – про це пише і Лариса Крушельницька, про це є і в спогадах Колесси, – яку роль відігравали ті батяри в різних ситуаціях. Мені навіть здається, що у спогадах того футболіста, який згодом грав за «Динамо» (Київ), є така цікава історія про батярів – що він повертавася з мамою і їх перестріли батяри в масках, щоб забрати гроші, а мама сказала: "Та ти є того і того син, він такий поважний чоловік, а ти став батяром", – себто він став злодійчуком, не професійним злодієм, а злодійчуком.
Так що це питання також є дуже цікавим, але його складно досліджувати – тому що люди зникають, і ми вже дуже багато того не можемо відтворити, тільки через якісь незначні речі.
Тепер про те, хто жив у Львові і про поняття "свій-чужий". Про те, як візуалізувалося "свій-чужий" в українському мовному просторі.
Досліджуючи це питання, мені було дивно, що на позначення поляків ми маємо дуже мало назв порівняно з тим, як називали поляки українців. В першій половині 20-го століття зневажливими назвами українців у мовленні поляків були «гайдамаки», «караїм», «кабан», «кабанка». Ось уривок зі спогадів гімназиста:
«Він [професор-поляк] ставився до нас ворожо. В II кл. сказав до кляси: „Ціхо, кабани”. Вархола, що сидів в першій лавці, встав та сказав: „Ми собі випрошуємо, щоб наш професор так до нас відносився”».
Як зафіксував Олекса Горбач від 1918 року, польського вояка, а згодом і поляка загалом почали називати «антек», «янтек» «йонтек», «янцьо». Цитую уривок із повісті вже про Другу світову війну, у якій львів’янин Базилько говорить:
«Звільнити швидкість – кинемо оком на мапу: так, зараз закрут, гірське сідло, і потім вже спуск і потім вже спуск на польський бік. – Слава Богу, Словаччину переїхав, тепер іще хай "антки" пропустять через гори, і вже буде Краків».
Як бачимо, "антки" – це не військові, а місцеве польське населення. Натомість середнє та молодше покоління сучасних львів’ян у мовленні, окрім нормативного «поляк», вживають «лєшек» і «пшек». Як бачимо, наведені назви із першої половини XX ст. не є агресивно-зневажливі – хоча, очевидно, у мовленні набували цих характеристик. Зазначмо, що негатив цієї опозиції стосувався насамперед не мешканця-поляка, а поляка – поліційного урядовця, який намагався притіснити українські національні інтереси, влаштовуючи провокації та використовуючи державний механізм репресій. Наприклад, цитата про те, як палили «Просвіту»:
«Були свідки, які перед експльозією стояли перед кам’яницею товариства «Просвіти». Звертаю увагу, що в тім розі Ринку вечорами кожної неділі і греко-католицького свята збиралося багато людей, що стояли і говорили. Це було наче б корзо убогої української громади. Отже, були свідки з-проміж тої публіки, які бачили, що із кам'яниці «Просвіти» безпосередньо перед вибухом вибіг поліційний аґент Хмєлєвскі, який скоро пішов у напрямі катедри і замішався із численною публікою».
На позначення поліційного аґента львів’яни використовували чимало назв. Це були і «владза», «ґліна», «ґранатовий», «дзяд», «канарок», «мента», «ментач», «хатрацка морда», «цивіль», «поліцай» (пуліцай), «шарак» та інші.
Опозиція українець-поляк виявлялася і в символіці. Коли символом польського Львова став культ оброньцув та орла, то в українського, відповідно, стало стрілецтво та лев.
Ще за часів польської державності у Львові у скляних банках продавали оселедці, спинки маринованих оселедців – і не тільки у Львові, це було в цілій польській державі, їх експортували до війни з Радянського Союзу. Не тільки ві Львові, а й у інших містах Польщі їх називали «москаликами». Ця назва була цілком нейтральною (я знаю це від багатьох пань, які про це розказували, яких мами посилали за москаликами, або одним, або баночкою, до крамниці) і викликала цілком позитивні емоції у тих, хто такі оселедці споживав. Натомість по війні уже «москаликів» не стало, бо казали, що таких оселедців не було і не можна було їх називати москаликами, а те, що продавали, їсти було просто неможливо.
Крушельницька писала в спогадах:
«Ви тільки подумайте, – обурювалася задихана після вояжів по крамницях Бабця, – нема масла, цукру, нормального хліба, а усі склепи завалені смердючою рибою. Я розумію, колись були російські москалики в слоїках, і вони були смачні. А це – паскудство! Що ці совіти попривозили? Вже тепер я би не з'їла жодного москалика, якщо там мають таку гіґієну».
Зазначимо, що в повоєнних львів’ян слова "москалик-москаль" здебільшого є зневажливими, вони належать до опозиції "чужий" – хоч, як і слово "рускій", було нейтральним, вказуючи на національну приналежність. Ми маємо також у словнику – я так не вживала, але назву «москаль» вживали і на означення машини «москвич». До площини «чужий» належать слова із зневажливим уже забарвленням – це називались «кацап» та «лампацон».
Здебільшого в мовленні старшого покоління фіксуємо назви: «перші совіти» (це радянська влада 1939–1940 років) і «другі совіти» (радянська влада в Галичині після Другої світової війни). Звичайно ж, у мовленні сучасного покоління мешканців Львова є і «совєти», і «совок», які відомий і поза Україною та її мовним простором. Синонімом до «совіта» було колись слово «чубарик», яке вживали на позначення військового, зокрема НКВДиста або невійськової особи із Радянського Союзу, яка проживала у Львові переважно за «перших совітів», за «других совітів» вже не було тих «чубариків». Навіть цитату я можу вам навести:
«Памйонтка, люди, памйонтка: капітан – як злото, і пані – як маліна! – лепетів фотограф, махаючи ще вогкими картками. – Що би не було, а зд'єнцє єст! А я вже тут не одне простояв: і панську Польську, і чубариків, і ще дещо тут перестою... Дякую панству, дякую... Дай, Боже, щастя!»
Чубарики – бо вони мали ті такі високі шапки. Перші совіти і в українського і в польського Львова своєю поведінкою в громадських місцях шокували мешканців, породжуючи, власне, дуже багато жартів. Натомість українців в радянські часи називали «націоналістичним падлом», «хахлами» і «бандьорами» (бендерами). Цитата з «Дванадцятки» Тарнавського – описується, що українців принижували на різний лад:
«А ще коли за большевицьких часів міліціонер назвав його буржуйською свинею і націоналістичним падлом, то вже був кінець усьому. І ще до того міліціонер говорив кацапською мовою. За Польщі говорили до нього по-польськи, а за большевиків по-московськи. Що за холера. Всіма мовами у Львові говорять, тільки не українською, не тою мовою, якою він говорив на Сихові, якою розмовляв зі старим Липачем і своєю Маринкою. Сина свого назвав Ігорем. На злість. Щоб не перекрутили».
Такий був один із героїв «Дванадцятки». Після чужого світського правління із переповненими трупами тюрмами прийшло не менш чуже військо, яке спочатку показово тюрми відкривало, а потім відразу їх закривало з тими ж таки львів’янами. Це був режим, який у страшний спосіб знищив галицьке єврейство Львова. У Львова був ще один окупант – німецькі війська.
«Вулиці були повні вояків у німецьких уніформах, на перехрестях стояли вже декілька тижнів таблиці, що вказували нові німецькі „дінстштелле”, над крамницями лиш де-не-де видно ще було вивіски „Гастрономів”, „Бакалій” і „Промторгів”, що їх вже поволі виперли нові вивіски, які нагадували мешканцям, що настав новий порядок».
Із приходом німецької влади «свої» стали «чужими». З’явилися «фольксдойчі», які часто і не вміли говорити німецькою. Відповідно, з’явилися і нові слова – «полікер», «шупак», які позначали поліцаїв. Цитую:
«Засадничо шупаки чи інші жандарми ніколи не починали ґранди і не чіпалися цивілів. А коли траплялося, що вони дійсно брали якогось цивіля, то майже на дев’ятдесят відсотків було певне, що за тим стоїть якийсь провокатор».
Навіть дівчата легкої поведінки, окрім багатьох звичних для львів’ян назв, отримали ще й назву «бліцмедель». У сучасному мовному просторі Львова ці назви зараз не функціонують, тому що, як я казала, мова очищується – тих реалій немає і, відповідно, назв ми не знаємо. Якщо у Львові сказати «бліцмедель» чи «вінклювка», то ніхто не буде знати, хто вона така.
Для Львова, звичайно ж, характерна опозиція пов’язана з різними культурними традиціями. Особливе місце тут посідає єврейство, як говорили У Львові – «polskie ulicy, żydowskie kamienicy». Здебільшого у мовленні сучасних львів’ян назви «жид», «жидівка», «жидівський» найчастіше мають нейтральне значення і вказують на національну належність особи, що є продовженням мовлення досовєцкого періоду. Про нейтральне значення слів жид, жидівка свідчать й вислови "любімося як браття, рахуймося як жиди"; "але ти жид" (говорять, захоплюючись тим, хто зумів легко викрутитися з безнадійної ситуації), а також переписів страв (калярепа по жидівськи, жидівські цибуляники тощо). Часто євреїв наділяли й негативними рисами, що відображено й у мовленні: жидівський рейвах (безладна метушня, біганина, галас, крик; розгардіяш); як жидівська фанда (дуже ледачий), жидівські діти (про неохайних дітей), то такий жид з писком (про того, хто любить сваритися); жид, жидик (чорнильна пляма).
На позначення єврея зафіксовано в мовленні довоєнного й повоєнного Львова чимало синонімів: бібер, англік з Коломиї, гаман, гапделес, гебес, жид, жидик, клапцюх, кудлай, мехідрис, мойше, мошко, парх, пархач, пейсаль, пейсач, хусит, цвайпос, цебух (цибух), цибуляж, шмайдалес (шмайдалес), які часто вказують на культурні та релігійні відмінності, особливості національного одягу та інші речі.
Оскільки група найбільш колоритна і найбільш якась така цікава, з різних жанрів, вона мала дуже багато назв. Є, звичайно і про турка – «як на турецькому казаню», «турка грати», «турка різати», ми навіть маємо і про темношкірих: маємо такий перепис – в "Новій хаті" в 1930-х роках називається «мурин в піні». А тепер цей же ж перепис, я так розумію, називається «негр в сорочці», його можна почути серед переписів галицьких жінок, себто воно залишається.
Як бачимо, дуже багато таких є назв, які позначають ці національні відносини у Львові і які часто є несподіваними, тому що, наприклад, думалося, що на поляка було набагато більше назв, якихось таких образливих, оскільки стосунки були складними. Але якщо згадати ту фразу, що у Львові і в Галичині часто було так, що простір між українцем і поляком ділило ліжко, тому що були ті спільні родинні зв’язки (це відома фраза), то можна також думати, що як би не складалися ці відносини, але взаємна повага існувала з кожною нацією, як би там не було. Тільки при втручанні адміністративних чинників і адміністративних машин, при втручанні держави, яка тиснула на якусь національну громаду, вона вибухала такими різними словами.
Лекція прочитана в рамках культурного форуму "Галіціякульт" в Харкові 4-18 жовтня 2016
Підготували Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ та Неля САУЛЯК
22.07.2018