Під напором нашим, народовці не зважилися попарадувати перед папою іменем Украіни-Руси. Не пойіхали в Рим навіть ті, що найбільше були наважилися на те, як д. Барвінский і Шухевич. Був тілько один др. Федак, спосібний адвокат-народовець, тай то тілько для декораціі — для того, щоби диригувати хором попівским, у церкві св. Петра і перед папою. Бодай так виходить зі справоздань, в котрих нігде не згадуєся про инчих світских народовців. Новими кандидатами для навертаня Востоку до Риму явилися — хто би ви думали? — москвофіли, самого твердого закала, такі як: Сабат, Тиндюк і т. и. Був навіть кореспондент "Галичанина", тай похвалився потім, що цілюючи руки чи ноги папи, він (один!) удостоівся від него особливоі ніжности: папа погладив єго рукою попід бороду! Чи папа такий плохий псіхолог, що не міг пізнатися на шизматицких лицях; ми ті лиця так хитро володіють собою, ховаючи в серці щось надто злобного, чи врешті справді навернулися до Риму — хто єго знає? Досить того, що самих твердих москвофілів серед депутаціі була добра половина, і вони вислухали від папи довгу промову, в котрій піднесено такі добродійства для Русинів: Перше і головне: відданє Василіян у руки єзуітів і остатне — обнова провінціальних синодів у Галичині для того, щоби Русинів наближити до католіцізму. Початком до того мають бути ухвали першого галицкого синоду з 1892 р., що незабаром увійдуть в житє: "усуненє шкідних ріжниць межи обрядом восточним і латинским", "примінюванє деяких, звичайних у латинників вправ у набожности", в загалі зрівнанє руского духовенства з латинским — "згода" межи ними. Усе те зроблено Римом протів православія, протів "злих книжок" межи народом і т. и. Остаточна ціль усего того — котру самі паломники нагадали папі в пропамятнім письмі, буцім то з "підписами цілого краю", — уся надія Риму — та, що "з горячости віри, із чистоти обичаів руского народу виплине сила чудотворна і засягне ті народи недалекого Востоку, котрих церков римска від давна прикликує і запрошує в своі обійми". Задля того папа поручив паломників між инчими й ласці "мученика Іосафата". Звертаймо на се увагу тих Росіян, котрі доси думали, що прихильники "Галичанина" — отверті поборники православія... Паломників було поверх 100, вони між инчими принесли папі в дарунку 20 тисяч франків золотом, зібраних у Галичині (дуже цікаво знати спис жертволюбців!). Розумієся, що з поводу Русинів були в Римі ріжні торжества, радости єзуітів. На комерсі Русинів привитав редактор єзуіцкоі часописі Voce della verita стихом, що кінчився так: Poesia miu finita, Ruthenis mnohaja lita! Се викликало між паломниками несказаний восторг, і розжалоблений митрополит — гратулював поету...
______
Надруковані повище слова написані були ще до 11 нру, та, — на лихо чи на добро, — вони ніяк не могли вміститися, через д. Коцовского. Ми дали були тим словам осібний заголовок Спаслися? і ждали дальших доказів того, чи світскі народовці справді спасуться від Риму і зможуть далі, як во дни своєі молодости, поглянути в очи "Неньці Украіні". Аж ні! Видно, народовцям з гори назначено, ділити долю й недолю теперішного митрополита, до останку.
Обставини найновіщого зближеня народовців до митрополита звісні загально. Коли митрополит, зорудувавши в Римі, вертав домів, — на двірци у Відні, студент-морквофіл Алексевич мав до него коротеньку промову, в котрій назвав митрополита "зрадником рускоі церкви й руского народу" і "паслєднім падлєцом" за те, що-ді запродав руску церков і руский нарід; товариші ж д. Алексевича кричали "pereat Sembratowicz" та обкидали єго гнилими яйцями. Попри Алексевича, тут визначився звісний читателям "Народа" Яворский, слухач університету віденьского, прогнаний з університету львівского за те, що на народовскім концерті в честь папи крикнув з галеріі слово немиле для папи і єго прихильників. Тоді, як відомо, москвофільска молодіж приняла була й митрополіта словами "pereat!" але ж, — як ми підносили, — демонстранти, не виключаючи й д. Яворского, зараз після того дали ногам знати, з боязни перед поліцією. Сим разом демонстранти поступили противно: не тілько зробили своє безбоязно, але й самі ставилися перед властями політичними та університетскими, признаючися до вчинку і подаючи мотіви єго. І тут власне визначився д. Яворский, немовби в доказ того, що переконаного чоловіка кара не поправляє, а тілько далі пхає в обібранім напрямку.
Львівскі народовці, — Барвінский, Романчук, Ом. Огоновский, Савчак і т. и. повитали збезчещеного митрополита у Львові, виражаючи обуренє на вчинок москвофільскоі молодіжі і запевняючи митрополита про свою "преданість" для него і для католицкоі церкви, то б то для Риму. Народовці заявили се аж два рази, раз-по-раз: на двірци у Львові, і ще осібно на авдієнціі у митрополита. Проводир народовскоі депутаціі, д. Романчук, сказав між инчим таке:
"Ми приходимо, щоби заявити нашу незахитану преданість (очивидно: "для Вашоі особи і католицкоі церкви") і запевнити, що ми не віримо ніяким злобним а уближаючим Вашому Bиcoкопреосвященьству вістям, бутьто-би Ви, наш архипастир, приймили на себе якісь зобовязаня або згодили ся на міри, шкідливі для нашоі рускоі церкви, нашого обряду або нашоі народности, як: затиранє питоменного характеру нашого обряду, заведенє целібату в рускім духовеньстві і т. и. Таж нам відомо, що Ваше Впр—во, яко голова рускоі церкви в Галичині, і знають і чуствують потреби тоі-ж церкви як і руского народу, а також не можемо припустити, щоби верховний голова всеі католицкоі церкви мав відступити від традиціі тих своіх попередників, котрі боронили руску церков від єі противників, як наконець не можемо вірити, щоби хтось в яких небудь рішаючих сферах носив ся на серію з намірами, котрі би були непотрібною а небезпечною провокацією цілого руского народу, визванєм єго до однодушноі а завзятоі борби. Однакож мусимо з прикростію сконстатувати, що многі Русини суть вістями сего роду сильно занепокоєні, і ми уважаємо за свій обовязок подати се до відомости Вашоі Ексцелєнціі. Ми приходимо длятого і просити, щоби Ваша Ексцелєнція зволили сказати кілька простих а щирих слів поясненя і успокоєня, котре успокоєнє мусить лежати і в интересі загальному і в интересі самоі В—оі Екс—ціі. Від нас же просимо приймати увіренє, що ми все готові станути за В. Впреос-вом, нашим церковним проводирем, в обороні запоручених прав рускоі церкви, і що В—а Ексц—ія можуть в тім на нас і на цілий рускій нарід з єго духовеньством вповни числити". ("Дѣло", ч. 119).
Митрополит запевнив, що все те, що розголошено про него й Рим — неправда, що Рим має на ціли добро уніяцкоі церкви, а він, Сембратович, ще й добро малоруского народу. Народовці вдоволилися. Чи ся найновіща маніфестація народовців вийде йім на добро; чи вони підуть, разом з митрополитом, у гору, чи в відставку — видно буде незабаром, особливо коли Рим напре на своі постанови що до уніяцкоі церкви і коли народовцям треба буде, для консеквенціі, піддержувати того, що буде вводити в житє ті постанови. Опроче — що народовцям відставка? Вони вже получили відставку від Відня — можуть єі получити й від св. Юра і від Риму, ба й від "Неньки-Украіни". Йім то все якось байдуже, бо вони, бачите — "практичні політики". Та се все йіх діло. Тілько ж ми мусимо запротестувати рішучо протів того, немовби то митрополит був мученик малорускоі ідеі, — як то виходить из "Дѣла" (ч. 121) — не мовби то усі удари сипалися на теперішного митрополита за те, що він чуєся Малоросом. Украінство тут ні при чім. Боротьба, одною з проявів котроі є сумна доля нашого митрополита (особисто, чоловіка смирного й людяного), — то боротьба найперше між двома церковними реакційними напрямками: ультрамонтанским римским і ультрамонским петербурским. Посеред того, прямо в різріз обом, иде третя течія, світска: наша радикальна — і та течія власне малоруська. На тій підставі ми й протестуємо протів слів органу народовців і думаймо, що ні один переконаний Украінець не повинен помагати ні одній стороні, а тілько повинен робити своє: організувати народну малоруску масу для вибореня собі, і в Австріі, і в Росіі, добробиту, політичних прав і світскоі освіти. По нашому, се й є найдостойніща завдача малорускоі ідеі...
Народ
01.07.1893