Leopolis Jazz Fest 2018: хедлайнери

Хедлайнери фестивалю – завжди окрема історія. Це довге очікування, передсмак свята. І врешті хвилююча зустріч на головній фестивальній сцені ім. Едді Рознера. Кожен з концертів видатних майстрів зазвичай має свою власну драматургію – почасти відпрацьовану численними виступами, почасти імпровізовану. Утім, мабуть, і в багатьох слухачів може бути свій сюжет концерту, приправлений власними очікуваннями й сподіваннями, як і в автора цих рядків. І відокремити перше від другого не зажди легко.

Чарльз Ллойд – ціла епоха в джазі. Особливо виразно він заявив про себе у 1966 році, коли вийшов записаний його першим знаменитим квартетом (з Кітом Джарреттом, Джеком Деджонеттом та Сесілом Макбі) альбом Forest Flower – один з перших джазових альбомів, що його було продано більш ніж мільйон екземплярів. Слідом за Джоном Колтрейном, Ллойд вважає джаз духовною справою. Як каже сам музикант, він вірить у те, що в музиці є імпульс до духовного пробудження, який об’єднує різних людей. Ллойд вплинув на велику кількість джазових музикантів, і, наприклад, інший хедлайнер фестивалю Ларс Даніельссон, якому доводилося грати з Ллойдом, досі вважає його, як він каже, своїм ментором. Тому виступ Ллойда на фестивалі з його новим гуртом The Marvels (тобто «Дива», чи «Дивовижні») у складі Bill Frisell (гітара), Greg Leisz (педальна стіл-гітара), Reuben Rogers – бас-гітара, Eric Harland – барабани – справжнє свято для любителів джазу і живе знайомство з його історією.

Чарльз Ллойд, фото Юрія Яцкулича

Бенд виконав як композиції з нового альбому Vanished Gardens, так і, здається, нові. Музика Ллойда вражає стилістичним безмежжям і легкістю переходів. Вільний джаз, вільна взаємодія музикантів. Хаос звуків кристалізується в пружний ритм, у виразну й красиву мелодію. Тут є місце і свінгу, й року, і медитації, і гумору. Мало про кого можна сказати, як про Ллойда, що його музика створює відчуття внутрішнього світу – широкого, різноманітного й пронизаного світлом. У певний момент концерту фізично відчуваєш якусь зміну у сприйнятті, яку доречно назвати катарсисом. Відчуття очищення й звільнення. Звісно, яке триває, поки триває музика. На жаль, лише поки триває музика.

Джеймі Каллум, фото Юрія Яцкулича

Виступу британського Джеймі Каллума, мабуть, найбільше очікувала молодіжна аудиторія. За Каллумом закріпилося двоїсте визначення джаз-поп співака (мабуть, точніше – джаз-поп-рок), і, здається, від альбому до альбому акцент все більше зміщується на останню складову цього визначення. Що проявляється і в музиці, і в манері сценічної поведінки: багато пересувань (перебігань) по сцені, екстатичні жести, кидання мікрофону, фірмовий стрибок з роялю (двічі за концерт), вихід до зали і прямий контакт з глядачами, одне слово, постійний підігрів емоцій публіки. І якщо ранні альбоми Каллума давали підстави порівнювати його з відомим американським джазовим співаком Гаррі Конніком-мол., то тепер його виступ і музика більше нагадує Біллі Джоела, Electric Light Orchestra і таке ін.

Джеймі Каллум, фото Юрія Яцкулича

Другий (і найкращий, на думку критиків) альбом музиканта має назву Twenty Something (Трохи за двадцять). На концерті співак згадав про нього, сказавши, що, мабуть, скоро доведеться створювати альбом Forty Something (Трохи за сорок), адже йому вже 39. Але музикант, схоже, не квапиться і бажає чутися двадцятилітнім навіть більше, ніж коли записував згаданий альбом. Тоді він був дещо більш меланхолійним, ліричним, філософічним. Натомість концерт у Львові – це юнацький драйв майже на сто відсотків, хоча принаймні половина пісень, що прозвучали, походять з того ж Twenty Something та наступного Catching Tales.

Утім, визначення Каллума як джазового співака теж цілком справедливе, зокрема через його вдалі версії джазових стандартів, один з яких – Love for Sale – він виконав на концерті. Особливість аранжувань в тому, що він надає стандартам клубного і дещо монотонного звучання, але в якийсь момент пісня вибухає багатством гармонії. І ще потрібно віддати належне Каллуму за його самовіддачу. Мало який виконавець так охоче виходив на біс, не чекаючи виклику публіки, а ще співав на біс вдруге уже з власної ініціативи. Співак все намагався взаємодіяти з аудиторією, пропонуючи їй співати разом і по черзі, роблячи її учасником, переконуючи не припиняти й обіцяючи якийсь надзвичайний ефект, так, ніби в нього було якесь надзавдання: тут і зараз досягти неймовірної єдності, мало не злиття душ. Нечуваний випадок: співак, здавалося, чи не перевершував публіку в небажанні закінчувати концерт. Не дивно, що це виявився найдовший, якщо не помиляюся, виступ на фестивалі і завершився найпізніше.

Роберт Гласпер, фото Юрія Яцкулича

Музиканти люблять слівце «актуальний» джаз. Виступ проекту R+R=NOW, лідером якого є трикратний володар Греммі, клавішник і піаніст Роберт Гласпер – це, сказати б, найактуальніший джаз. Поруч із Гласпером його зіркові партнери: трубач Крістіан Скотт (Christian Scott Atunde Adjuha), клавішник, саксофоніст, вокаліст Террас Мартін (Terrace Martin) – обидва номінанти на Греммі, – а також Деррик Годж (Derrick Hodge) – бас-гітара, Тейлор Макферрін (Taylor Macferrin) – синтезатори, бітбокс, Джастін Тайсон (Justin Tyson) – барабани. Те, що сьогодні грають ці музиканти, завтра гратимуть багато музикантів в різних куточках світу.

Крістіан Скотт (Christian Scott Atunde Adjuha), фото Юрія Яцкулича

Роберт Гласпер відомий своїми цікавими й несподіваними версіями джазових стандартів. І почав гурт саме з теми Гербі Генкока Butterfly, ніби на знак переємності з музикою видатного попередника. (Який, до речі, був учасником минулорічного львівського фестивалю, а крім того – ще один непередбачуваний збіг і зв’язок у часі – Террас Мартін буд одним із членів команди Генкока.) Представляючи на початку учасників проекту, Гласпер сам представився: «А я – Чік Коріа». Імовірно, багатошаровий жарт. Адже Гласперу і його партнерам властиве глибоке відчуття й розуміння джазової традиції і водночас вільне її використання (у поєднанні з застосуванням всього сучасного, що відбувається в джазі, включно з технічними новаціями).

Террас Мартін (Terrace Martin), фото Юрія Яцкулича

Гласпер і його бенд не експонують тему, а тільки намічають, далі пускаючись у вільне ширяння, рухаючись від соло до соло, затримуючись на довгих, дещо монотонних, а тому гіпнотичних переходах, подеколи пускаючись в колективні імпровізації і створюючи відчуття повільного просування й набору кінетичної енергії. Так що по завершенню композиції перестаєш розуміти, в яких широтах знаходишся. Соло Гласпера, Скотта, Мартіна відрізняються своєрідністю. Гласпер ніби блукає, інколи ніби затинаючись на одній невигадливій фразі, любить вставляти цитати з джазових стандартів. Імпровізації Скотта складаються з окремих різких фраз, що видозмінюються і стають все більш приземленими. Так само у Мартіна. Але спільна риса імпровізацій всіх солістів – відсутність кульмінації. Вони ніколи не намагаються досягти максимального  драйву, ніби це вчорашній день музики. Радше кожна імпровізація – це постійний початок, перехід від однієї до іншої музичної фрази, які не знаходять продовження й «розрішення». Як саме життя, допоки воно триває.

Окремо варто згадати шоу бітбоксу, на захват публіки влаштоване Тейлором Макферріном, який саме в день виступу відзначав день народження. Гіпнотизм ритмів і взаємодії, поводження партнерів Гласпера (а ще, мабуть, головний убір Крістіана Скотта) впливають так, що в якийсь момент раптом почуваєшся, ніби потрапив на свято якогось африканського племені. Просто-таки новий трайбалізм.

Лі Рітенаур, фото Юрія Яцкулича

Концерт гітариста Лі Рітенаура, клавішника Дейва Грюзіна та їх партнерів Мелвіна Девіса (бас-гітара) й Уеса Рітенаура (барабани) належить до типу «улюблена музика молодості». Лі Рітенаур – чудовий гітарист, який зумів знайти свій дуже впізнаваний стиль вже за самим звучанням, а також характерною мелодійністю. А композиторський доробок Дейва Грюзіна, поміж іншого автора саундтреків до багатьох кінофільмів, відзначений чималою кількістю винагород. Бенд виконав декілька композицій із знакового для Лі Рітенаура альбому Wes` Bound 1993 року, присвяченого водночас його улюбленому гітаристу Уесу Монтгомері і сину Уесу, народженому того ж року, котрий нині виконує ці композиції поруч із батьком. Також прозвучали композиції Дейва Грюзіна, Антоніо Карлоса Жобіма.

Дейв Грюзін, фото Юрія Яцкулича

Музиканти, яких уже можна назвати ветеранами (Рітенауру – 66, а Грюзіну напередодні концерту виповнилося 84), у чудовій формі, і версії улюблених колись мелодій прозвучали навіть енергійніше і драйвовіше, ніж колись. Треба згадати, що в перший день фестивалю Лі Рітенаур провів майстер-клас, в якому спробував розповісти, спираючись на власний досвід, про те, як шукати свій власний стиль.

Шведський контрабасист Ларс Даніельссон і його гурт Liberetto II – Грегорі Пріва (фортепіано), Джон Паррічеллі (гітара), Магнус Острьом (барабани) – стали улюбленцями публіки львівського фестивалю ще два роки тому. Це був перший, якщо не помиляюсь, випадок, коли гурт тричі викликали на біс. Тож повернення Даніельссона, тим більше спільний виступ з симфонічним оркестром INSO-Львів, стало центральною подією на сцені імені Едді Рознера (принаймні у буквальному значенні, адже це був перший концерт третього дня фестивалю). Подібний проект мав місце торік, коли з INSO виступив Авішаї Коен. Для Ларса Даніельссона співпраця з симфонічним оркестром має особливе значення в його творчій біографії: це вже третій подібний проект. Перший був записаний альбомом Libera Me (2003). Два роки тому Даніельссон розповідав, що саме працює над концертом для оркестру й англійського рожка на замовлення Гетеборгського симфонічного оркестру. І ось саме цей концерт, доповнений ще декількома творами, прозвучав на фестивалі у виконанні INSO п/у Ярослава Шемета й Liberetto II, підсиленого участю Бйорна Боліна (Björn Bohlin) – виконавця на англійському рожкові.

Ярослав Шемет, фото Юрія Яцкулича

Музика Ларса Даніельссона – це самобутній сплав класики, джазу й фольку. Зокрема як композитор він охоче використовує народні танцювальні ритми різних народів, що надає його п’єсам ритмічної привабливості. Крім того, Даніельсон – чудовий мелодист. У його композиція відчувається ритм і настрій мандрів (і так само в його концерті для англійського рожка). Три альбоми Liberetto звучать (що видно і з назв композицій) ніби подорож зацікавленого споглядача країнами Європи. А елементи класичної музики (зокрема музикант зізнавався у своїй любові до Баха: «Я багато в нього вкрав», – пожартував він) забезпечують певний історичний колорит. Таку музику можна назвати новим бароко. Окрім концерту квартет виконав свої, мабуть, найбільш впізнавані композиції: Party on the Planet та Africa, відповідно з першого й другого альбомів Liberetto. А потім – ще два твори з альбому Libera Me за участі двох українських джазових виконавців: спочатку Артема Менделенко на сопрано-саксофоні, а потім співачки Лаури Марті, яка для цього виступу спеціально склала вірші українською на музику Даніельссона.

Звісно, довелося виходити на біс, для чого Даніельссон обрав п’єсу з альбому Liberetto III з промовистою назвою Lviv. Нагадаю, що ця композиція вперше – тоді ще без назви – була виконана два роки тому на сцені львівського фестивалю. Не секрет, що зазвичай біс музиканти готують спеціально, і під час репетиції лідер Liberetto наполіг, щоб у виконанні взяв участь Артем Менделенко. Маючи змогу поставити Ларсу Даніельссону кілька запитань, я поміж іншим спитав про його здійсненні й нездійсненні бажання, на що він відповів, що зараз хотів би поїхати в турне з цим складом українських музикантів.

Ларс Даніельссон, фото Юрія Яцкулича

На виступ наступного хедлайнера чекали майже зі священним трепетом. Ахмад Джамал лише на рік молодший за Білла Еванса і на чотири – за Майлза Девіса. Джамал – потужне явище в історії джазу, музикант, що створив свій самобутній  стиль, абсолютно впізнавану манеру гри, яка, можливо, через це і не знайшла прямих продовжувачів, але вплинула на багатьох видатних музикантів наступних поколінь і продовжує впливати. Тому, коли в березні був оголошений повний список хедлайнерів і стало відомо про участь Ахмада Джамала, питання щодо того, кому буде вручено цьогорічну премію Leopolis Jazz Fest, навіть не виникало.  

Стиль Джамала – це певний мінімалізм засобів: ритм, повторення й непередбачуваність. І це все, що потрібно, аби в кожній п’єсі створювати напружену інтригу. Виконуючи переважно джазові стандарти, піаніст зазвичай не грає мелодію повністю, а обмежується однією-двома фразами й одразу занурюється в свої ритмічні експерименти. Його виконання не поділяється на виклад теми та імпровізацію, як у більшості музикантів. Більше того, імпровізація у звичному сенсі, тобто як окреме соло, побудоване як обігрування теми чи за іншими схемами, у Джамала відсутня. Але у певному сенсі вся композиція стає імпровізацією, адже ніколи не знаєш, що Джамал зіграє далі. Або знаєш що, але не знаєш коли. Позаяк піаніст любить часто, інколи здається, безліч разів повторювати одні й ті самі фрази, підвищуючи й підвищуючи напругу очікування переходу. А поки ритм чинить свою гіпнотичну і заспокійливу дію. Розрішення завжди приходить несподівано. В цьому мистецтво Ахмада Джамала.

Тому від партнерів піаніста вимагається майже телепатичне розуміння свого лідера. На сцені імені Едді Рознера разом з Джамалом грали контрабасист James Cammack, Herlin Riley на барабанах і знаний перкусіоніст Manolo Badrena (відомий участю у гуртах Арта Блейкі, Weather Report, Rolling Stones), який виявився любителем пожартувати. Своїми жартами з використанням якихось незвичайних звуків, наприклад, свстків, він вносив додаткову інтригу в загальну драматургію концерту.

Ахмад Джамал, фото Юрія Яцкулича

Маю зізнатися, що перед концертом в мене були певні побоювання. Перші два дні фестивалю на концертах Чарльза Ллойда, Роберта Гласпера у залі можна було бачити чимало порожніх місць, глядачі  нерідко поодинці, а то й купками  залишали зал посеред концертів. Однак під час виступу Ахмада Джамала зал був ледь неповний, і, як мені здалося, майже ніхто не залишив своїх місць до кінця. І коли в останній п’єсі на біс він зіграв-таки заключний акорд («змусивши» довгенько цього чекати, як він це вміє), публіка якось з особливим піднесенням вибухнула аплодисментами, що довго не припинялися.  Майнула думка: якщо така музика, позбавлена драйву, вирування емоцій, зовнішніх прикрас, може упродовж півтори години тримати в напрузі аудиторію, що складається далеко не тільки з палких любителів джазу, то у джазу є майбутнє. Потрібно тільки бути живим і непередбачуваним, як Ахмад Джамал, якому за декілька днів після виступу у Львові виповнилося 88 років.

Виступ ще одного британського співака й мультиінструменталіста, людини-оркестра Джейкоба Кольєра викликав, наскільки я знаю, неоднозначні реакції в колег-журналістів, як зазвичай буває, коли стикаєшся з чимось неймовірним, у що важко повірити і що здається більше справою техніки, ніж творчої оригніальності. Дійсно, під час концерту Кольєер постає одночасно як вокаліст, гітарист, піаніст, клавішник, бас-гітарист, контрабасист, барабанщик, перкусіоніст… чи, бува, не забув я чогось? Так, слід додати, що на сцені Кольєр практикує два види співу: одноголосний і хоровий (за допомогою електронного пристрою розмножуючи свій голос як акорд, узятий на клавіатурі). Щоправда, слово «одночасно» тут не зовсім точне, оскільки він може співати й паралельно акомпанувати собі на одному інструменті (або двох, наприклад, на гітарі й фортепіано). Партії інших інструментів звучать за допомогою loop-пристроїв. Музикант перебігає від інструменту до інструменту, так би мовити, запускаючи їх у дію, а потім «диригує» цим ансамблем, постійно вносячи зміни в якісь партії.

Джейкоб Кольєр, фото Юрія Яцкулича

В самому виконанні на окремих інструментах оригінальності небагато: одноголосний спів Кольєра нагадує Боббі Макферріна, а «хоровий» – Take 6. В його партіях фортепіано відчувається чудове володіння блюзовими, ритм-енд-блюзовими гармоніями, а в перкусії і грі на бас-гітарі – також фанковими ритмами. Тут недоречно говорити, як водиться, що музикант розповідає своє життя, ділиться внутрішнім світом і таке ін. Мистецтво Кольєра – це мистецтво переспівування, обігравання, збагачення знайомих тем (Стіві Уандера, Берта Бакарака, Джорджа Гершвіна, Пола Маккартні) та авторських пісень. Своєрідна музична гра в бісер. Це музика, яку, можливо, не станеш переслуховувати як самобутню історію, але її якраз цікаво дивитися і… брати в ній участь. Адже Кольєр долучає до співу публіку, розділяючи залу на дві частини і керуючи цим поліфонічним дійством.

Утім, концерт Кольєра і його записи – дещо різні речі, адже в останніх партії різних інструментів виконуються окремо і накладаються (до речі, кількість інструментів істотно зростає). Натомість під час концерту ж найбільше вражає мистецтво аранжування, вміння «тримати» водночас всі партії. Це можна порівняти з сеансом одночасної гри в шахи всліпу, або диригуванням без партитури. З тією відмінністю, що коли Кольєр імпровізує, співом або на якомусь інструменті, потрібно вносити зміни в інші партії. Словом, це мистецтво аранжування наживо.  Виконавство 23-річного музиканта захоплює, затягує, підкорює, але, мабуть, більше приголомшує, ніж вражає. Утім, може, тут не варто аналізувати, а слід просто віддатися музиці і співати разом з Кольєром – і перейти на інший рівень свідомості, ба зробити крок в інший світ, де немає обмежень. (Тут можна було б поставити смайлик, хоча, можливо, це й серйозно.)

Джейкоб Кольєр, фото Юрія Яцкулича

Не піддатися чарам італійського співака Маріо Біонді неможливо.. Володар глибокого, низького, трохи сиплуватого, або, як його називають, оксамитового голосу. Додайте до цього імпозантну зовнішність, високий зріст, чорний костюм, густу бороду, а ще капелюх з широкими полями, і справа, як кажуть...

Маріо Біонді, фото Юрія Яцкулича

Біонді достатньо, не надто напружуючись, лише розкрити рота й почати щось співати ба навіть прошепотіти, щоб причарувати публіку. Так і сталося, і спочатку навіть здавалося, що так воно і піде далі – на зачаруванні. Співак почав із сентиментальної ноти – пісні Fly Away, All I Want You. Утім, далі настрій ставав усе більш ритм-енд-блюзовим і джазовим. Пішли в хід бразильські ритми. Хоча з таким голосом начебто і не потрібно докладати зусиль, щоб подобатися публіці, але співак володіє широким діапазоном манер і тембрів, нагадуючи інколи Френка Сінатру, Джо Кокера або Ела Джерро. А завершився виступ чудовим ритм-енд-блюзом Blind у стилі групи Earth, Wind & Fire, який змусив чималу частину глядачів танцювати. До речі, загалом Маріо Біонді виконав 18 пісень (а це приблизно два альбоми)! Тож справа не тільки в капелюсі.

Маріо Біонді, фото Юрія Яцкулича

А ще приємно спостерігати, коли лідер так уважно ставиться до своєї команди. Біонді, представляючи партнерів, багаторазово повторював імена і прізвища, а потім просто імена, бажаючи, щоб публіка обов’язково їх запам’ятала: Marco Scipione – саксофон, Fabio Buonarota – труба, Massimo Greco – клавішні, David Florlo – гітара, перкусія, Alessandro Lugli – барабани та Federico Malaman – бас-гітара, контрабас. І зовсім рідкісний випадок, коли сайдмену надається можливість зіграти повністю сольну композицію, як Федеріко Маламану, котрий влаштував ціле шоу на бас-гітарі.

Стефано Боллані, ймовірно, один із найцікавіших і оригінальних джазових піаністів Європи й світу. Річ не тільки у віртуозності, у любові й чуйності до різних традицій народної музики (зокрема бразильської, окрім, зрозуміло, італійської). Відчувається і вплив класичної музики. Глибокі джазові музиканти обов’язково «вчаться» у композиторів-класиків. Так, Білл Еванс «познайомив» джаз з Дебюссі. Стефано Боллані, принаймні на думку багатьох джазових критиків, «познайомив» джаз із Прокоф’євим. Утім, як казав, Квінсі Джонс, порівнюючи класику й джаз, якщо ми не свінгуємо, то в нас великі проблеми. Боллані не тільки свінгує, він має надзвичайне почуття гумору, що виявляє себе як у житті, так і в музиці.

Стефано Боллані (на майстер-класі), фото Андрія Оліфіренка (Facebook: офіційна сторінка Leopolis Jazz Fest)​

У день концерту піаніст дав майстер-клас, і це окрема вистава. Здається, Боллані постійно жартує. Жарт – це норма, спосіб його поводження і, ймовірно), його бачення світу. Переповідати жарти – справа не дуже вдячна. Схоже, в Боллані дар бачити у всьому комічну сторону. Він жартує невимушено, жартує над собою (любить говорити про себе в третій особі) і над усім занадто серйозним. Пригадуються слова героя відомого кінофільму: «Посміхайтесь, панове! Усі дурості робилися саме з серйозним виразом обличчя». Одне слово, Стефано Боллані – людина-свято.

Стефано Боллані, фото Андрія Оліфіренка (Facebook: офіційна сторінка Leopolis Jazz Fest)​

На фестивалі Боллані зі своїми партнерами Даніеле Сепе (Daniele Sepe) – саксофон, народні духові, Бернардо Герра (Bernardo Guerra) – барабани та акордеоніст Вінсент Пейрані (учасник дуета Peirani & Parisien, що виступало в перший день фестивалю на Площі Ринок) представив нову програму «Неаполітанська подорож». Кожного разу, підходячи до мікрофону, щоб оголосити нову композицію, Боллані урочисто починав: «А зараз ми зіграємо…», – потім комічно розводив руками, мовляв, що вдієш, – «стару неаполітанську пісню». А його незабутня комічна манера підстрибувати, наче верхи на коні, на табуреті за роялем в такт грі … Музика Боллані – не суцільний жарт, в ній присутні і серйозні емоції, але майже в кожній композиції він знаходить якийсь комічний поворот. І якщо джаз при народженні багато чому завдячував стихії карнавалу, то Стефано Боллані – один із небагатьох музикантів, в творчості якого ця стихія – природна й не запозичена – продовжує жити.

Маркус Міллер, фото Андрія Оліфіренка (Facebook: офіційна сторінка Leopolis Jazz Fest)​

Маркусу Міллер здається людиною без віку, бо ніяк не виглядає на свої 59. Одначе свою поважну репутацію він заробив ще у ‘80-х як учасник бенду Майлза Девіса. Відтоді записав купу своїх і чужих альбомів і є одним із найкращих і далебі найвідомішим бас-гітаристом світу та бенд-лідером. В його випадку бас-гітара – не тільки інструмент ритм-секції, але повноцінний постійний соліст – завдяки віртуозності, різкому, яскравому, вибуховому звучанню. Упродовж концерту Міллер застосовує, мабуть, всі можливі способи звуковидобування, тож слухачі постійно чекають від нього якихось трюків.

Алекс Ген, Расселл Ґан, Бретт Вільямс, Маркус Міллер, Алекс Бейлі, Том Ібарра​. Фото Андрія Оліфіренка (Facebook: офіційна сторінка Leopolis Jazz Fest)​

Що ж до музики бенду, то ключові слова тут «фьюжн» і «фанк». Драйв, драйв і ще раз драйв. Утім, Міллер як музикант вміє бути ліричним і серйозним, як у пісні Porgy and Bess Джорджа Гершвіна та композиції, присвяченій пам’яті свого батька, який залишив цей світ два місяці тому. Міллер привіз з собою чудову команду: Russell Gunn – труба, Alex Han – саксофон, Brett Williams – клавішні, Alex Bailey – барабан(и). Здається, що цей той випадок, коли сьогоднішні сайдмени – насамперед Расселл Ґанн та Алекс Ген – можливо, в майбутньому приїдуть до нас в якості хедлайнерів. На останніх двох композиціях до бенду несподівано долучився французький гітарист Том Ібарра, який через скасування рейсу не зміг виступити на Площі Ринок, але все ж таки встиг зіграти свої соло на фестивалі.

Це був останній концерт на цьогорічному LeopolisJazz. Не знаю, чи стоїть перед організаторами, коли вони формують програму, питання, ким завершувати: мовляв, щоб і розвага була, і не було попси. У всякому разі, думаю, що це було точне попадання в десятку. І джазово, і драйвово.

Маркус Міллер, фото Андрія Оліфіренка (Facebook: офіційна сторінка Leopolis Jazz Fest)​

PS. Ми вже чекаємо наступного фесту.