Ніщо в нас не викликає таких бурхливих полемік, як риторичні питання. Такий уже ми народ особливий. Здавалося б, усе давно зрозуміло – на те воно й риторичне питання, що не вимагає відповіді. Але ні, поруч із недовірою до інституцій наше суспільство виробило також і недовіру до речей очевидних і аксіоматичних. Цьому безперечно сприяють соцмережі, де сотні тисяч людей збираються в ім'я великого й всеосяжного божища сучасного світу – Нігілізму. Суть його втілена у відомій в наших палестинах "аксіомі Ескобара", згідно з якою безальтернативний вибір із двох протилежних сутностей зневажує і нівелює ці сутності.
Так на зміну заснованому на сумніві та іронії постмодерністському принципу "і-і" прийшов принцип епохи постправди, втілений у формулі "ні-ні", що постмодерністську множинність різних істин перетворює на відсутність будь-яких істин узагалі. А відтак ця мисленнєва процедура відкриває простір для численних спекуляцій у стилі "всі вони однакові", що дозволяє поставити знак рівняння між лібералізмом і консерватизмом, демократією та тоталітаризмом, США та Росією, відкриваючи простір для ще одного великого та всеосяжного божища сучасного світу – Морального Релятивізму.
А отже, приміром, на толерантність як засадничий принцип життя суспільства обов'язково знайдеться хтось, хто не читав Карла Поппера і не чув про "парадокс толерантності", а тому будь-яку свою фобію завиграшки виправдає як не "альтернативною думкою", то "свободою совісті". Така мисленнєва процедура легко перетворює, наприклад, агресивного нападника (чи то реального, чи то вербального) на мало не дисидента, а жертву нападу чи людину, що співчуває жертві, – на головного противника тотальної свободи.
В Україні кожна тема суспільного життя існує в атмосфері особливої системи координат, яка має виразну національну специфіку, неабияк вигострену останніми роками революції та війни. Я маю на увазі, певна річ, "перемогу" та "зраду", які нібито існують поруч зі світовими трендами постправди, нігілізму і морального релятивізму і, безперечно, є нашим барвистим внеском у сірий світ тотальної невизначеності. Наша відмінність від решти світу полягає в тому, що ми не можемо просто інструменталізувати наявні тренди без огляду на кілька екзистенційно важливих для нас речей. Я маю на увазі, звичайно ж, боротьбу за існування та виживання нашої культури.
Певна річ, ми не самотні у цьому світі. Нас зрозуміють сирійці, курди, тибетці, хоч ми самі часто-густо залишаємося геть нечутливими до проблем інших народів, репрезентуючи себе чи не найбільшими жертвами сучасної історії. Наш україноцентризм рятує нас від тотальної зневіри – виплоду ситих і незагрожених суспільств, у яких, приміром, не підлягає сумніву довіра до інституцій чи непорушність ліберальної демократії та відлагодженої системи бюрократії, вже не кажучи про натівську захисну парасольку. І все це не лише гарантує безпеку та стабільність, а й забезпечує досить-таки сприятливий клімат для того, що в нас полюбляють кваліфікувати простонародною фразою "з жиру бісяться". Тому кольоровий прайд ЛҐБТ дехто сприймає в нас як щире знущання на тлі наших проблем і виразок, як зовсім необов'язковий елемент зіпсутих суспільств достатку. Ми віримо, що поки не вирішена головна проблема, є справа стократ важливіша за права особистості чи окремої суспільної групи – забезпечення гарантії нашого існування.
І тут, міркуючи про стан нашого суспільства, неодмінно впираєшся в питання: а що ж саме забезпечує гарантію нашого існування? Якщо запитати середньостатистичних учасників словесних баталій у соцмережах, відповіді будуть різноманітними. Нам можуть відповісти, залежно від власних уявлень і пріоритетів: "завершення війни" (звісно ж, нашою перемогою), "вступ до НАТО", "розпад Російської Федерації", "подолання корупції", "зміна системи влади", "модернізація", "українізація"... Кожна відповідь буде по-своєму правильною, але не вичерпуватиме всіх проблем. Для когось головною цінністю буде "політичне громадянство", хтось наполягатиме на культурній складовій і потребі до кінця втілити всі переможні інтенції "геть від Москви!", хтось обов'язково згадає про "третій шлях", хтось неодмінно втисячне повторить, що жодного "третього шляху" для нас не існує, хтось явно залишатиметься в межах ватної міфологеми про "русский мир" і "колиску трьох братніх народів"… Одне слово, ніхто не дасть вичерпної відповіді на головне питання – про форму нашої ідентичності, цемент, який об'єднає всіх, без огляду на мову, культуру, релігію чи сексуальну орієнтацію, бо кожен у цей цемент обов'язково додасть свої домішки.
Мікроприклад. Одна моя давня подруга нещодавно поставила риторичне питання: "Мої спостереження про мову (увага, спрощення і узагальнення!): культурна, інтелектуальна, академічна і активістська спільноти в Києві – україномовні; бізнес-спільнота – російськомовна. Ваші версії: чому так?"
Не буду коментувати звичної колотнечі в коментарях, де вповні серед іншого також проявилася й "аксіома Ескобара". Але це досить влучне й очевидне для багатьох мешканців столиці "спрощення" продемонструвало, наскільки структура певних суспільних верств залежить від закладених колись давно патернів. У цій структурі знайшла відображення, на мою думку, головна ознака нашої пострадянської суспільної угоди, яка вплинула на формування нашого колективного обличчя в сьогоднішньому дні і яку жодним чином не змінили ні революція, ні війна.
Адже всі наявні суперечності всередині суспільства так чи інак пов'язані з розподілом капіталу – фактичного та символічного. Тому вибір мови дотепер пов'язаний не лише зі структурами колоніального статус-кво, де все солідне, авторитетне, престижне й намацальне пов'язувалося з російською мовою, а все духовне, виборюване й символічне – з українською, а й головним розподілом ролей після 1991 року, де всі ці структури колоніального статус-кво, по суті, були утривалені в нових соціально-політичних умовах. Адже політична верхівка дозволила розподілити пиріг незалежності таким чином, щоби фактичними бенефіціарами стали російськомовні бізнес-еліти, а бенефіціарами символічними – україномовні культурні еліти: "Нам – активи, вам – так омріяну вами незалежність". Саме на цьому ґрунтувався тодішній неписаний і ніким не зафіксований компроміс.
І ми можемо хоч до Другого Пришестя розводитися про цемент нашої сучасної ідентичності та її форми, але безперечним є факт, що конструкція нової постреволюційної суспільної угоди, про яку так часто говорять останнім часом, тим чи іншим чином буде пов'язана зі зламом і докорінним підваженням принципу "чия влада, того й віра" – тобто, звісно ж, мова. Поки не вирішиться цей драматичний, а для когось геть невидимий або неважливий конфлікт, ми не зможемо собі дозволити ні нігілізму, ні морального релятивізму, ні постправди. І зовсім не тому, що саме мова вирізняє нас у світі з-поміж живих істот. А тому, що як би ми від цього не ховалися, все, зрештою, однаково буде зведене саме до неї.
09.07.2018