"Усемогутній Ра, пробуджений, ти й уві сні
добро шукаєш для своїх отар,
із них не зводячи очей".
Єгипетський гімн богові Ра
Дракон із турецьких казок завжди був страшніший, ніж дракони з будь-якої країни Далекого Сходу. У нашого немає магічних здібностей, які допомагають охороняти священних духів. Наш дракон — потвора, яка зносить і палить села, нищить родючі землі й завжди прагне крові. Діставшись із Китаю до Середземномор’я, цей колосальний ящір відкинув разом із крилами моральні засади й набув диявольськи жахної непередбачуваності.
Я знаю одну цікаву історію з саме таким здичавілим драконом у головній ролі. Колись давно біля підніжжя високої гори на врожайній землі було одне село. Жителі його не знали горя — аж доки з неба раптом спустився дракон. Прибулець почав спустошувати запаси олії й вина, ловити стада кіз і, повертаючись у свою печеру на вершечку скелі, не лишав селянам ані дрібки їжі. Знай собі товстішав і щодень нахабнішав.
Аби позбутися всюдисущого дракона, селяни вирішили спробувати щастя з бідними осиротілими пастушками. Вибирали молоденького проворного пастушка, цілий рік годували останніми запасами й навчали битися на всі лади, а тоді посилали на вершечок гори вбити дракона — але жоден із десятків войовничих пастушків не вернувся. Йшли роки, молодиків, які могли б битися з драконом, не лишилося — мусили селяни вибирати з-поміж юнаків, у яких іще й під носом не засіялося. Вибрали якось хлопця, та такого хвацького — не встигнеш оком змигнути, як стане з нього найліпший лучник. Переконавшись, що той готовий рушати, влаштували бучну учту й, помолившись, відправили на гору.
Дерся хлопець цілий день і аж надвечір вийшов до входу в печеру. Зайшов — і занімів від сяйва дивовижних скарбів. Лежали там купи-купезні фруктів і небачених наїдків. Куди не кинеш оком, блищали в скринях скарби й коштовності, а побіч них стояли мішки пшениці, горнята меляси й діжки вина. Серед усього цього небаченого добра лежав страхітливий гордий дракон і тихо спав. Пастушок дістав лука, пустив стрілу — і дракон умер, навіть не ворухнувшись. Годі було повірити, що все вийде так просто. На доказ убивства вирізав хлопець драконяче серце й поклав у торбинку. Погляд його тим часом уперся в темряву. Страшенно схотілося все помацати, пестив він руками речі з золота й куштував усі страви, сп’янілий від перемоги. За кілька годин від колишнього пастушка не лишилося й сліду. Спершу позаду виріс шпичастий хвіст, потім з’явилися пазурі. Перетворився він на вогнедишного дракона й, страшенно голодний, кинувся на село. Почувши ревіння, люди зрозуміли, що сталося, й стали жаліти пастушка. «Цей дракон — один з нас, він нашого роду, він нам друг. Пастушок і попередні молодики поховані в його утробі». Вервечка драконових жертв довшала, селяни творили нових драконів — отже, допомагали самі себе згубити. В цьому сенсі дракон символізує не оновлення тіла, а помсту мертвих, які знов оживають.
Торік у грудні, коли президент Реджеп Таїп Ердоган повідомив на Національному конгресі землеробів: «Я теж пастир», — дивно було усвідомлювати, що в морі ікон, персонажів, архетипів, символів і міфів нашої культури тип пастиря, пастуха, що викликає специфічні асоціації сили й підданства, досі не став архетипним. Пастир, узагальнений і незначущий, функціонує часом лише як поверховий приклад, риторична фігура. У багатьох прочитаних легендах пастирство — ключовий елемент процесу дозрівання, ніби перед перетворенням на справжнього героя протагоніст має побути звичайним пастухом. Утім, свою науку таким чином опановували не лише міфічні персонажі типу Паріса. Багато історичних вождів — серед них, скажімо, Пісарро, який стер інків з лиця землі, — так само починали пастухами.
У згаданій промові президент Ердоган застерігав від недооцінювання пастирства: «Хто не розуміє філософії пастирства, не може правити. Я теж пастир. Ви всі пастирі, відповідальні за свою отару, як постановив наш пророк»¹. Примітно, що, проголосивши себе пастирем, президент ухилився від можливого ототожнення публіки з отарою овець, швидко зауваживши: «Ви всі пастирі». Так він поєднався з громадою, ставши пастирем пастирів. А коли всі потенційні пастирі, які сиділи в приміщенні, звернуться до своїх парафій, президент ненастанно сильнішатиме — як пастир пастирів пастирів.
Модель «володар — пастир» зародилася в перших землеробських громадах із моделі «пан — слуга» й набула колосальної значущості завдяки монотеїстичним релігіям, які заохочували людей, найвищих істот, пасти худобу й таким чином неконтрольовано експлуатувати природу. Нині це все так звично, що слово «пастир», тільки-но злетівши з вуст, знайде дорогу в серця мільйонів людей, хоч і незрозуміло, кого тут вважати отарою. Пастухи таборяться в абстрактних ділянках нашої пам’яті. Ніби боги чи напівбоги. Володарі-пастирі існували в стародавніх східних суспільствах типу Єгипту, Ассирії чи Палестини. Згідно з ассирійськими законами, люди були отарою, а король — пастухом, але сама отара належала Богові². Євреї, які додали цьому лейтмотивові глибини, казали, буцімто пастир владний не над землею, а над отарою. Женучи її й ведучи, пастир забезпечує всім здоров’я й добробут³.
У Греції пастух стає характерною метафорою моральної філософії. Трасимах, один із пізніх софістів, який проголосив, що «справедливе — це не що інше, як те, що несе користь сильнішому», безжально нападав на Сократову ідею справедливості й казав, що той спершу має розрізняти овець і пастиря. Софіст удався до ядучої критики: «А те, що ти думаєш, ніби пастухи чи наглядачі волів турбуються про благо овець і круторогих, коли їх відгодовують і плекають, маючи на увазі при цьому щось зовсім інше, ніж благо своїх панів та й своє власне; і так само правителі у державах, ті, які мають владу, ти гадаєш, вони інакше ставляться до своїх підданих, ніж пастух, який дбає про овець, і над чимось іншим роздумують вони вдень і вночі, а не над тим, звідки б для себе якнайбільше скористати»⁴. Пастух і його пес часто фігурують у Платоновій «Державі» як метафори мистецтва владарювати. Як каже Платон Главконові, «адже в нашій державі її охоронців, немов сторожових псів, ми віддали під владу правителям — наче ті і є пастухами держави»⁵.
Проаналізувавши ситуацію, коли президент Ердоган на зустрічі, присвяченій землеробству, представився пастирем, можна напевне стверджувати, що стадо, яке він веде й над яким панує, — це стадо людських тіл. Ясна річ, те, що всі підвладні є ще й виборцями, трохи ускладнює справу. Найлегше для пастуха — коли кожен в отарі функціонує як просте тіло. Тоді володар-пастир може підкріплювати свій авторитет, задовольняючи базові, інстинктивні потреби: потребу в їжі, дах над головою, безпека й здоров’я. І навпаки: щоб утримувати громадянина на рівні простого тіла, треба живити лише його основні інстинкти. Пастирська влада — у тому розумінні, в якому про владу пише Фуко в есеї «Суб’єкт і влада», — це можливість пастуха наглядати за отарою, за кожним окремим тілом. У передпросвітницькій християнській науці пастир, відданий своїй отарі вірян, очікує від неї простої слухняності. З погляду вірян, які підпорядкували себе волі Бога, владу пастиря насправді нема потреби легітимізовувати. Складно не помітити, що всі авраамічні релігії з погляду божественної суверенності поєднує особа Авеля. Уявлення про божу справедливість — не єдине, що дала трагедія смерті цього пастуха від руки рідного брата. Історія знає приклади королів-пастирів, які посіли престол, апелюючи до ролі жертви, тобто за допомогою морального права на владу — яку було вкрадено у Авеля.
Після Авеля були пастухи Ісак, Амос і Мойсей. За словами Мухаммеда аль-Бухарі, пророк Мухаммед пас мекканські отари перед тим, як став торгівцем.
Мухаммед буцімто казав: «Скромність і помірність — ось якості господаря овець»⁶. У ісламському світі, отже, кожного, хто працює пастухом, уважано за людину розважливу, в якої вдосталь помірності й співчуття. Пастир, який охоче лишається наодинці зі своєю отарою, набуває фазилет — духовних заслуг, бо ненастанно молиться Богові. Погонич худоби теж не просто переганяє стадо з пасовиська на пасовисько — він терпляче й недремно береже його від хижаків. Цей пастівний «код» як атрибут володаря став важливим елементом багатьох середньовічних праць про політику й мораль. Усі ці праці мали на меті підтримати традиції ісламської держави, зобразивши ідеального володаря як уособлення прогресивної влади. З одного боку, там кристалізується ідеал володаря-пастиря — з іншого, й суспільство зображене у вигляді стада, яке потребує, щоби його хтось вів⁷. Володар-пастир переважно не мстивий, жорстокий і підступний, а навпаки — милосердний. Його завдання — зберегти стадо живим. «Якби не володар, — пише Абу Мансур аль-Талібі, — люди б одне одного переїли! Адже стадо без пастуха теж їдять хижаки»⁸.
Чому цей образ володаря-пастиря, вживаний від XV століття лише для порівнянь, оскільки й сам володар підкорявся Османській імперії, нині повертається у супроводі цитат пророка? Може, бо скромний пастух, який доглядає свою отару, — стравніша протиотрута для сучасності, ніж цар, король чи диктатор? Може, нині, коли по всьому світу антифашисти подають голос проти ісламофашизму, цей образ — пастиря, відповідального за свою отару, — досі актуальний? За часів, коли тисячі держслужбовців було звільнено на основі звинувачень у ґюленізмі; коли академіків вивалюють у багні; коли досі незрозумілу кількість журналістів без суду й слідства тримають за ґратами; коли заступників голови й деяких депутатів Народно-демократичної партії, єдиної справді опозиційної партії в Туреччині, зняли з посад і посадили; коли медіаресурсам затикають роти; коли в курдських провінціях утискають людські права, а Європа знай спостерігає; коли молодь страчують на наших очах; коли безліч молодих людей було названо терористами на основі неправдивих звинувачень лише тому, що вони брали участь у кампанії «Ні»; коли з біженцями поводяться, як із полоненими, — у цей шалений час хто вівці в уяві пастуха? Нелегко змиритися з тим, що стадо формують виборці, — й від них очікують, аби обирали те, що просто не може бути обраним. Виборців за допомогою інструменталізації всіх механізмів парламентської демократії в атмосфері абсолютної безправності й нерівності примушують до немислимого вибору. Питання, чи маємо ми передати владу в руки однієї людини, подається як продукт демократії. Утім, відповідь на це збочене запитання не може бути ані «так», ані «ні». Відповідь «ТАК», якої чекають від виборців, — це не вибір, а наказ.
Незбагненна отара, яку в цьому есеї спробували вивести на світло, — поруч із нами. Еліас Канетті пише у книжці «Маса й влада»: «Кожен наказ лишає по собі в тому, хто мусить його виконувати, болісне вістря. Скільки б воно не стирчало в людині — ніколи не асимілюється, завжди лишатиметься чужорідним тілом. Живе у хазяїнові й далі чужорідно, відбираючи все почуття провини. Виконавець наказу сам почувається жертвою, тому не може взагалі нічого відчувати до жертви справжньої»⁹. Що ж до пастуха, то, перетворившись на дракона, він більш ніколи не зможе приєднатися до своєї отари. Віднині все його життя — це гонитва.
______________
¹ Проектна нарада, присвячена питанню національного землеробства, Конгрес-центр, 14 листопада 2016 року.
² Mebrure Tosun. The Concepts of Law, Justice, and Related Terms in Sumer, Babylon, and Assyria, Belleten, XXXVII/145—148.
³ Michel Foucault. Omnes et Singulatim: The Subject and Power.
⁴ Платон. Держава. — К., 2000.
⁵ Там само.
⁶ Muhammad al-Bukhārī. Sahih al-Bukhārī.
⁷ H. Bahadır Türk. Çoban ve Kral [Shepherd and King]. İletişim Publishing, 2012.
⁸ Abū Manṣūr al-Tha'ālibī. Custom of the Kings.
⁹ Canetti, Elias. Masa a moc. Praha 2007.
Переклад з чеської: Олександр Стукало
Есеї підготовлені в рамках фестивалю Місяць авторських читань, що триватиме у Львові від 5 липня до 4 серпня 2018 року