Коли 2008 року в Німеччині вийшла друком моя книжка «Звалище», я вирушила в презентаційне турне. У Кельні, здається, поставили одне незвичайне запитання. «Пані Ішіґюзель, — звернувся до мене модератор, — ваш роман оповідає про стамбульських безхатьків та їхні страшні долі. Чи не боятимуться люди, прочитавши книжку, їхати у Стамбул?». Хороше запитання. «Романи — не телефонні довідники і не путівники містом, — відповіла я. — Я приїхала до вашого міста з “Чарівною горою” Томаса Манна. У мене й гадки не було, що я опинилася в санаторії».
Присутні засміялися. У літератури є одна добра властивість — вона може об’єднувати все людство й усі країни. Вона для кожного з нас створює окрему «батьківщину».
Мені була знайома історія країн з мого турне, так само, як і їхня література. Можна навіть сказати: чого я не знала з історії, мені доповнила література.
Читач, який цікавиться нами, турками, а ще й Стамбулом, поза сумнівом, одразу візьметься за книжки Орхана Памука, Ахмета Хамді Танпинара, Яшара Кемаля й Назима Хікмета. Інакше й бути не може. От якби більшість сучасних авторів, а передусім авторок, що пишуть моєю рідною мовою, переклали вашою, ви би завдяки цьому могли нас значно ліпше пізнати. Бо один-єдиний вірш Назима Хікмета розповідає про мою країну значно більше від якихось підручників. Я сама так пізнавала інші країни, де досі не бувала й де гостюю на літературних фестивалях; пізнаю за допомогою митців, літератури й фільмів.
Адже саме тут з’явилися знамениті літературні твори, фільми й митці, про яких дізнався весь світ. Чи може так бути, що несказанний біль, який відчувало суспільство, животіючи під гнітом беззаконня, дав поштовх для появи таких сильних голосів у мистецтві й літературі? Кажуть, пережите стає історією. Звісно, той, хто, як комаха з Кафчиного роману, живе тільки у чотирьох стінах чи спостерігає за життям на віддалі, теж може створити історію, коли візьметься писати й розповідати. Кінець кінцем, земля, на якій височать наші чотири стіни, диктує точку зору і спосіб нашої оповіді.
У країні, де я живу, письменникові не дають стільки свободи, скільки він прагне мати. Так віддавна. Певно, і з цієї причини наші література, кіно й мистецтво стали знаними й відомими у світі. Письменник – це не той герой, який крокує на чолі натовпу. Аби стати героєм, не потрібно крокувати на чолі натовпу. Часом героїзм — сісти за стіл і писати, могти писати в країні, сповненій проблем і повсюдного тиску. Справжніми героями в цій країні стають ті, хто вигадує, пише чи творить те, що збережеться для прийдешніх поколінь.
Література вправно допомагає там, де не дає ради дипломатія й політика. В історії багатьох країн можна знайти ганебні сторінки, з якими так важко змиритися. Література першою бере на себе ці суперечності. У зв’язку з цим мені спало на думку іще дещо (завдяки нестримному потоку думок, властивому літераторам, який уже став їхньою «торговою маркою»). На одному з літературних фестивалів, у Сеулі, мені поставили дуже цікаве запитання: «Чи можете ви собі уявити в Туреччині шлюб мусульманина з християнином?»
«Мій чоловік християнин, — відповіла я. — А я мусульманка».
Такий хід думок природний для корейського читача. Герой Памукового роману «Сніг» каже: «Той, хто дивиться на нас здаля, ніколи нас не зрозуміє». І це правда.
Тому я розумію ваші уявлення про Стамбул у світі, який безжалісно поділено на Схід і Захід. У моєму улюбленому романі «Звалище», який вийшов 2004-го, є чеський герой. Він приїхав у Стамбул туристом і там лишився. Мене надихнула реальна історія, про яку писали газети. Чеський турист приїхав у Стамбул, унаслідок психічного розладу забув, хто він і де він, і тому вбого й наполегливо виживав у цьому місті. Загубився, сам цього не розуміючи. Так з’явився персонаж, який дуже вподобали німці.
Я живу в Стамбулі звичайним життям, так само, як і ви. Наприклад, учора я раніше забрала молодшого сина зі школи. Ми поїхали на верхньому поверсі двоповерхового міського автобуса в гості до друзів, які живуть на азійському боці Босфору. У них будинок із краєвидом на море. Дивитися на море приємно. До речі, описи цієї приємності у стамбульських романах про Стамбул трапляються часто. Отже, верталися ми тією ж дорогою. Оскільки темнішає тепер рано, нам випало щастя споглядати красу стамбульського вечора. Тієї миті я подумала, що відчула б ті самі емоції, якби прочитала опис моря чи сутінків у якомусь романі. Чи йдеться мені лиш про краєвид? За допомогою літератури я стаю свідком подій у різних країнах, у житті тамтешніх людей. Література знає про нас куди краще за нас. Я багато чого дізналась завдяки Кафці, Кундері чи Гавелові. У гостях, про які я щойно згадувала, друг, сам письменник, цитував моєму синові вірш Яна Скацела: «Поети віршів не складають, бо вірші й так вже десь живуть, бо вірші здавна десь блукають, доки поети їх знайдуть». Можете собі уявити — у Стамбулі хтось знає напам’ять вірші цього поета?
Я знаю цю частину Європи завдяки Бруно Шульцові, Єжи Косінському, безсмертному Станіславові Лему чи Драґо Янчару, чий нещодавно перекладений турецькою есей я прочитала. Звісно, у вас є натовпи молодих авторів, які не потрапили мені до рук. Бо ж література — прекрасна дитина негарних батьків. Повірте, в моїй країні є автори, які здивували б вас принадністю своєї творчості. Бо ми, письменники, — привабливі нащадки моторошної історії й бідолашної країни. І твори наші нічим не гірші від творів тих, хто пише у квітучому спокійному середовищі деінде.
Ви вже досить давно не чули з нашої країни хороших новин. Попри це, у Стамбулі, де я живу, зараз відбувається чудовий міжнародний кінофестиваль. Може, у мене буде шанс переглянути певні стрічки раніше за вас. Проходить безліч цікавих виставок. Виходять добрі книжки. Це не означає, що панує ідеальна атмосфера свободи. Життя хоча й кульгає, все ж іде далі, а трагічні його сторінки наділяють нас мужністю творити.
Переклад з чеської: Олександр Стукало
Есеї підготовлені в рамках фестивалю Місяць авторських читань, що триватиме у Львові від 5 липня до 4 серпня 2018 року