Турецькому митцеві зараз дуже важко розповідати європейцям, що він думає про Туреччину. Якщо з ними не говорити самими кліше, тебе навіть не слухатимуть. Від тебе чекають розповідей на підтвердження упереджень у власних головах. Здається, марно навіть намагатись. Але коли вже є на це запит, зроблю все, що мені до снаги.
Головне, що слід пам’ятати, — у Туреччині є тільки дві політичні ідеології: окциденталізм та орієнталізм. Вони змагаються між собою, відколи османи почали ставати прозахідними — тобто вже двісті років. Часом віжки перебирає одна, часом інша. Але чия б не брала, а одна одну вони терпіти не можуть. Політичний гніт у Туреччині не слабшає — міняється тільки гнобитель.
Дехто з істориків кличе це «двохсотрічною холодною громадянською війною». Чути таке узагальнення трохи неприємно, але й неправдивим його не назвеш. На наше щастя, доки мовчить зброя, війна не гарячішає. Поки що.
Кордон між окциденталізмом та орієнталізмом для Туреччини такий самий важливий, як мексиканський — у американських бойовиках чи фільмах про прикордонників. Він розділяє всі політичні партії, всі установи, всі професії, всі міста й навіть усі родини. Він такий непорушний, що навіть брати перезираються з сумнівом, упередженнями, ба навіть зі злістю. Серед кемалістів, ісламістів, націоналістів, соціалістів і (на диво) лібералів є прихильники Сходу і Заходу.
Політики, письменники, митці, духівники, вчителі, професори, офіціанти, таксисти, носильники, злодії, гангстери, проститутки, ремонтники, музиканти, столяри й рибалки — всі діляться на дві групи: прозахідну й просхідну.
Просхідні дуже люблять «останнього справжнього володаря» Абдул-Хаміда ІІ, Стамбул і, звісно, Реджепа Таїпа Ердогана. Бо вірять, що він захистить наш народ від Заходу, який хоче нас знищити. Вони не люблять нічого пов’язаного з західною культурою чи тамтешніми народами й терпіти не можуть усе, що нагадує Захід. Таких людей вони називають «ґявурами». Найулюбленіший їхній поет — Неджіп Фазил Кисакюрек, а походять вони переважно з Анатолії.
Прозахідні, навпаки, люблять засновника Туреччини Ататюрка, молодотурків, які повстали проти Абдул-Хаміда ІІ, і місто Ізмір. Їх уважають революціонерами, які вивели Туреччину з темного середньовіччя на світло сучасності. Вони не люблять Сходу і тих, хто на нього орієнтується, називають їх "йобазами". Найулюбленіший поет прозахідних — Назим Хікмет, а самі вони найчастіше мають балканське коріння.
Улюблений поет ХХ століття Джемаль Сюрея казав: «Мої вірші — зіткнення Сходу і Заходу. Це не синтез і не лад». Такими словами, власне, можна описати всю Туреччину.
Окрім двох вищезгаданих груп, можна згадати ще курдів. Вони так само діляться на просхідних і прозахідних, однак зовні намагаються виглядати як однорідна група.
Найгострішим питанням сучасної Туреччини є, однак, питання влади. Найбільша проблема ось яка: емоційні та ідейні зв’язки між цими трьома групами на політичному полі дійшли точки замерзання. Склалася ситуація, коли їхні представники говорять один з одним без найменшої емпатії. Дивляться одне на одного зі страхом і взаємною байдужістю. Тут кожен, кому не бракує клепки, з острахом замислюється: «А чи не буде в нас, як у Югославії?»
До всього, у кожній групі є ще й жінки, яким ведеться найгірше. Політичні чвари впливають на їхнє життя.
Я музикант і письменник із кемалістськими поглядами на Туреччину. Як на мене, саме сучасність куди важливіша для турецького мистецтва й літератури, ніж будь-який інший період. Саме митці можуть поновити емоційні та духовні контакти трьох угруповань, розірвані через передозування токсичних політичних речовин. Хороший вірш чи оповідання можуть відкрити шлях до емпатії, що долає стіни, зведені політикою. Прагнення цього, як на мене, значно справжніше й щиріше за які завгодно політичні прокламації.
Туна Кіремітчі, музикант і письменник
Переклад з чеської: Олександр Стукало
Есеї підготовлені в рамках фестивалю Місяць авторських читань, що триватиме у Львові від 5 липня до 4 серпня 2018 року
24.06.2018