«Дон Жуан» Вольфганга Амадея Моцарта на сцені Львівського національного театру імені Соломії Крушельницької – подія розрекламована, то ж навіть на офіційну здачу вистави квитки всі продані, й публіка, більшість якої традиційно складають польські туристи, заповнює залу. Яким є Дон Жуан у інтерпретації Василя Вовкуна, генерального директора-художнього керівника Львівської Опери, який очолив її у 2017 році з творчим мотто «Український прорив», і, чому саме цей твір він вибрав для свого українського прориву? Як він трактуватиме два ключові образи: Дон Жуана і Анни: як єдине ціле, чи антагоністичні начала, яким ніколи не судилося стати цілістю? На ці запитання чекаю відповіді.
На прес-конференції Василь Вовкун репрезентував прем’єру зі сподіванням, що на глядача очікує незабутнє враження, бо «в кожному з нас живе Дон Жуан». За його версією: «Дон-Жуан – це втілення безрозсудної відваги, кипучої енергії, незнищенного оптимізму і любові до життя. Саме в життєлюбності закладено головний секрет чарівності цього героя. Однак його егоїзм, зневага до законів честі і моралі стають джерелом нещастя для всіх, кого зустрічає Дон-Жуан на своєму шляху. Моцарт підкреслив подвійність, суперечливість Дон-Жуана. Це не просто “покараний розпусник”, як в більшості присвячених йому творів, а сильна особистість, яка живе за своїми власними законами».
Справді, Дон Жуан – це образ спокусника, який не знає меж плотських насолод. Йому завжди цікаво жити на вістрі леза. Дон Жуан Моцарта – образ складний і багатогранний. Музика Моцарта, сповнена великих пристрастей і гострих зіткнень характерів, виводить оперу за рамки комедії. Прирікаючи свого героя на загибель, композитор водночас поетизує, облагороджує його: Дон Жуан – відважний, чарівний, сповнений нескінченої життєвої енергії. Проте оперний Дон Жуан – не тільки витвір музичного генія Моцарта, але й «дитя» Лоренцо Да Понте, який оточив великого звабника лабіринтом проблем і загнав його у замкнене коло. Наполовину похмура, наполовину комічна атмосфера породила чутки про загадковість головного героя, вона дає багатий матеріал для осмислення і різного трактування опери «Дон Жуан» в сучасних постановках.
І ось, завісу врешті піднято. Оркестр під батутою Юрія Бервецького. Увертюра в обрамленні хореографії повертає нас до часів створення світу з цитатами з живописних шедеврів. Вічні питання людського буття, вони незмінні, в який час їх не перекинь. Основа лібрето – комедійна, музика Моцарта – пристрасно-трагічна, вибраний для дії час– категорично жорсткий. Вовкун воліє говорити про розхристане сьогодення. Тож накладає на танок відеоряд з 3D-мапінгом сцени, який розпорошує нашу увагу, і водночас є парафразою нашої дійсності: там – танцюють, тут – вбивають… Можливо, режисер не мав цього на увазі, але якось воно так прочитується. Безконечні риштування-клітки, своєрідний лабіринт життя, посередині – телефонна будка, яка асоціативно відсилає до Лондона (?). Все овіяно похмурістю, якщо ще взяти до уваги поліетиленові інсталяції-скульптури на тлі сцени (сценографія – Тадей Риндзак), вимальовується картинка сучасного (екологічно-духовного?) апокаліпсису. Як це все поєднати в дії? Василь Вовкун бере у співавтори еклектику, як метафору сучасності. Його Дон Жуан – Петро Радейко – метросексуал, без Бога в душі.
Дон Жуан Радейка наче вийшов на сцену з натовпу сучасників, які ставлять особисте «я» понад моральним законом. Як писав філософ Дені де Ружмон у своїй книзі «Любов і Західна культура»: «Дон Жуан – це водночас чиста природа, спонтанність інстинкту та чистий дух, що у вихорі виходить поза межі своїх можливостей. Це постійна невірність, а це також постійний пошук єдиної жінки, недосяжної через недосконалість ненаситного бажання. Це зухвала жадібність юності, що оновлюється що зустрічі, але це також прихована слабкість того, хто не може володіти, бо йому завжди мало того, чим він володіє…».
Саме такий Дон- Жуан у львівській виставі, йому справді завжди замало володіти жінками… Він органічний, але без пристрасті, її не відчувається ні в голосі, ні в поставі. Пристрасть, мабуть, треба шукати де інде. Львівський «Дон Жуан» натомість – калейдоскоп картинок, примітивних віртуальних зваб для глядачів, варто згадати лише про відео-проекцію смартфону, на якому виринають еротичні зображення. Кожна зустріч гіпер-звабника з героїнями – кліше попередньої, механічний повтор рухів, незважаючи на зміну особи, яка опиняється в його обіймах.
Тендітна ніжна Донна Анна – Дарина Литовченко – у постановці більше нагадує знак, на неї дуже приємно дивитися, голос звучить рівно. Так і залишиться загадкою її історія любові-ненависті, яка має довести Дон Жуана до загибелі. Донна Анна в даному випадку не рівноцінна своєму партнеру, не є його жіночим віддзеркаленням. Тільки хіба Донна Ельвіра – Любов Качала в одній з арій виспіває всю свою тугу, сягне суті незбагненної привабливості Дон Жуана і звучатиме з музикою Моцарта в унісон.
Далі – все швидко, з яскравими світловими ефектами. Василь Вовкун знову запросив Дмитра Ципердюка, з яким співпрацював над «Коли цвіте папороть»; а ще – Олега Кіндратіва, який створив дизайн сценографії та відеопроекції. Між сірим і чорним пливе музика Моцарта, масові сцени балету губляться поміж риштуваннями-клітками, джинсовий шал сільського весілля додає барв (балетмейстер-постановник – Марчелло Алджері (Італія), балетмейстер – Сергій Наєнко). Ось Лепорелло – Ігор Міхневич з відром попкорну, інколи здається, що він більший звабник, ніж Дон Жуан. Яскравою барвою стає і Церліна: Анна Носова, яка зуміла вирватись з полону штампів про сучасну простачку і створила колоритний образ, вартий донжуанівської якщо не пристрасті, то хоча б уваги. В особі Мазетто – Юрія Шевчука – вона має достойного партнера, і заштамповані рухи жінки-кішки в її виконанні викликають усмішку.
Вакханалія розпочинається в мить, коли режисер вирішує оголити своїх героїв до вигляду танцівників стрип-бару – метафора стриптиз-оголення неприкаяної душі. Дон Жуан вбраний у ботфорти, з оголеним торсом. (Тату телефонної будки виявиться просто прозорою майкою з орнаментом цієї буди). Поруч Лапарелло – Ігор Міхневич, аналогічно вбраний, тінь Дон Жуана, другий бік його лику. Режисер хоче акцентувати на тому, що треба дивитись глибше, за лаштунки поверхневої еротики, але, на жаль, так не завжди це вдається. Тотальний танок у садо-мазохістських костюмах переплететься з постатями черниць і срібними манекенами з хрестами. До цієї вистави створена величезна кількість костюмів. Схиляюся перед енергією їх автора, художника з костюмів Оксани Зінченко, яка зуміла кожному образу надати оригінальний силует.
Світ сплюндровано. Прихід кари зовсім близький. Дон Жуан його не відчуває, хоча телефонна будка вже готова до страти, фатальний кінець неухильно веде до завершення дії, але ж психотип Дон-Жуана схиляється до насолоди. І автор львівського Дон-Жуана – режисер, якій вірить в український прорив (хоча завжди звучатиме запитання: «Куди?»), хоче подарувати естетичну насолоду своєму глядачеві. Згідно реакції публіки можна стверджувати, що йому це вдалося. «Дон Жуан» Василя Вовкуна – це перш за все шоу, яке так захоплює сучасного глядача. Наразі його «український прорив» – це спроба розмовляти з публікою доступною мовою і нести класику в маси за допомогою видовищних інтерпретацій класичних історій.
Світлини Анастасії Канарської
29.06.2018