Спадщина Яцека Куроня і польсько-український діалог

Звернення учасників Круглого столу

«Спадщина Яцека Куроня і польсько-український діалог
на тлі викликів у Європі ХХІ століття»

Львів 16 червня 2018

Нас, підписаних нижче, обʼєднує спадщина Яцека Куроня, яка зберігає свою актуальність до сьогодні. Ми переконані у справедливості того, у що вірив Яцек Куронь, а саме: можна будувати національні спільноти, що їх обʼєднуватимуть лояльність і співпраця й не отруюватиме чад мітів та ненависті до «іншого». Солідарність – одна з найважливіших передумов такої спільноти. Яцек Куронь не вдавався до фальшування та ґлорифікації власної історії і визнавав право кожного народу на власну історичну памʼять – ксенофобія його шокувала. Він розцінював польсько-український діалог і примирення як одну з цілей своєї публічної діяльності. Куронь повторював, що слід спершу скласти іспит власного національного сумління, – тобто робити прямо навпаки від того, що роблять сьогодні! На його думку, наш діалог та примирення – це наш спільний внесок у майбутнє Європи.

За останні три роки польсько-українські стосунки суттєво погіршилися, і ми не бачимо перспективи того, що в найближчому часі на політичному рівні вони поліпшаться.

Сьогодні наші суспільства змушені мати справу з руйнівними наслідками новітнього стилю політики, а саме: з маніпулюванням правдою, спотворенням реальної дійсності, ідеологічними підтасовками тощо.

Легкість і безрефлексійність, з якими наші постмодерні суспільства піддаються тим механізмам, а також тривожна поширеність крайньої націоналістичної і ксенофобічної постави в публічному просторі є віддзеркаленням неопрацьованих важких питань про власну ідентичність і ставлення – культурне і чисто людське – до історичних сусідів, а також сумним доказом дотеперішньої невдачі великого проекту перебудови свідомості в духові порозуміння і спільноти, що виросли з думки Яцека Куроня, Єжи Гедройця, Богдана Осадчука і багатьох інших.

Ситуація в наших країнах вписується в загальний контекст міжнародної політики. І тут, і там існує реальна небезпека того, що випущені на волю «джини» популізму та національного егоїзму стануть непідконтрольними та остаточно підірвуть міжнародну довіру й безпеку.

Коли державні чинники не можуть чи не хочуть стримати цей процес або ж роблять це погано, цю роль мають перейняти громадянські суспільства по обидва боки кордону. Тому головний наголос у розвитку польсько-українських стосунків має бути перекладений на ті суспільні сегменти, які працюють на примирення. Схоже, що вони набагато краще розуміють виклики – внутрішні та зовнішні, – перед якими стоять наші країни. В той час, коли мова політики розділяє, треба дати слово культурі і розвивати культуру співпраці різних середовищ.

Ми не починаємо спочатку. За нашими плечима – здобутки кількох поколінь ентузіастів українсько-польського порозуміння, які діяли, починаючи з кінця 1980-х років, і діють до сьогодні. Всі ці здобутки сьогодні під загрозою, з чим ми не можемо і не будемо миритися. Наші проблеми сьогодні викликані не тим, що лінія на порозуміння, вироблена згаданими символічними постатями, буцімто є неправильною, а тим, що їхня програма не втілена достатньою мірою в життя.

Ми закликаємо наших політиків і суспільства усвідомити, що історія є амбівалентною: з неї можна черпати надію і натхнення, а можна й реанімувати давні болі й ворожнечі. Перше примножує суспільну енергію – друге її поглинає. Національні егоїзми, рецидиви давніх ворожнеч, недовіра й упередження – все це є тими гирями, які гальмують наш рух. Тому, не заперечуючи потреби обговорювати і лікувати старі болі, ми закликаємо плекати та примножувати наші спільні історичні здобутки через реінтерпретацію спільної культурної спадщини в нових контекстах, яка буде нас зближати одне з одним, а не розділяти.

Вважаючи, що ми знаємо одне одного, ми насправді не зауважуємо, які важливі зміни відбуваються в обох суспільствах. Сенсаційні новини доносять до нас негативи, які викривлюють реальний образ кожного народу. Тому ми повинні краще пізнати одне одного і, в якомусь сенсі, відкрити для себе свого сусіда знову.

Ми зобовʼязуємося солідарно реагувати на прояви агресії супроти українців у Польщі чи супроти поляків в Україні. Нам небайдужі соціальні виклики, з якими стикається трудова іміграція в Польщі. Проте найголовнішими є наші позитивні кроки: плекати солідарність між нашими середовищами і поширювати її на інші середовища, в першу чергу – на молодіжне.

Все, що треба було сказати, уже сказано. Ми не потребуємо нових формул – ми потребуємо нових дій.

Зокрема, ми будемо підтримувати акції:

— які організуватиме і проводитиме польська та українська молодь;

— які популяризуватимуть імена тих людей, котрі, як Яцек Куронь, особливо доклалися до польсько-українського примирення – у першу чергу, польських в Україні та українських у Польщі;

— до яких, окрім польської та української сторін, буде залучатися єврейська, яка поєднана з нами своєю трагічною історією і за спадщину якої ми відчуваємо спільну відповідальність.

Через якийсь час у підручниках історії буде те, що ми зробимо сьогодні. Зробімо ж усе можливе, щоб ми не змарнували свого шансу. У Європу майбутнього ми увійдем лише разом.

Підписи з українського боку:

Антін Борковський

Тарас Возняк

Євген Глібовицький

проф. Юрій Головач

проф. Ярослав Грицак

проф. Богдан Гудь

Орест Друль

проф. Олександр Зайцев

Маркіян Іващишин

Маріанна Кіяновська

Зеновій Мазурик