Я насолоджуюся «Ярмарком суєти»; не вітчизняної суєти, яка також нівроку, а оригінальної, що її описав Вільям Теккерей в 1847 р. Я читала цей роман сто років тому, ще в школі, і тепер із задоволенням перечитала – перш за все тому, що він є антитезою до того, що діється зараз в літературі. Тепер – як в книжках, так і в фільмах – подобається те, що англійці називають feel-good fiction, тобто слізливі історії, сповнені добрих емоцій, позитивних меседжів; їх ще називають «надихаючими». Це історії, що нібито змушують тебе почуватися добре, бо в них йдеться, наприклад, про биту чоловіком жінку, яка долає тисячі незгод. Або ж їхнім протагоністом є альтернативно обдарована дитина. Чи добросердий емігрант. Або покинутий пес. Річ не в тім, що я щось маю проти них; навпаки, я намагаюсь завжди, коли це можливо, допомагати їм, та коли бачу фільм, де вони є головними героями, не почуваюсь кращою людиною. Навпаки, вони радше нервують мене, бо я не люблю, коли маніпулюють моїми емоціями. Як Андре Жід, я думаю, що добра література не робиться при допомозі добрих почуттів. Приємна – так, а ще комерційна, не кажімо рентабельна, але добра – ні. На мою думку, добра література – і будь-який талановитий твір взагалі – не та, що гладить тебе по спині. А радше та, що хапає тебе за карк і струшує. Чи бентежить, потрясає. Добрий твір не підтверджує людині того, що вона й до того думала, гадала, почувала, а змушує побачити дійсність під іншим кутом зору. І якщо при цьому йому вдається викликати усмішку чи сміх, він подобається мені ще більше. Саме таким є «Ярмарок суєти», роман «без героя», як гласить його підзаголовок. Здається, що у ньому справді їх нема, бо (майже) всі персонажі, починаючи від Беккі Шарп, його протагоністки, є доволі порочними, щоб не сказати негідними. Як ототожнювати себе з негідником? – запитаєте ви себе. Бо однією з постмодерних передумов є та, що серце читача чи глядача мусить битися в унісон із серцем протагоніста твору, він мусить бути з ним єдиним цілим. Втім, ця потреба виникла досить недавно. Тобто: недавно в дорослої публіки. В літературі для підлітків це ототожнення себе з героями завжди було обов’язковим елементом. Та в літературі для старших відбувається радше протилежне. Фактично, якщо ви звернете увагу, всі найславнозвісніші в історії персонажі є жахливими. Макбет є вбивцею. Отелло – мучитель, що з ревнощів вбиває бідну Дездемону. Гумберт Гумберт, протагоніст «Лоліти», є педерастом. Мадам Боварі і Анна Кареніна – дві шелихвістки, які покинули дітей заради коханців. Скарлетт О’Гара – примхлива егоїстка. Раскольніков – психопат, який вважає себе супергероєм. Медея – синовбивця. Я могла би продовжувати цей перелік годинами, бо він нескінченний. Завдяки чому ці герої зробили своїх авторів всесвітньо відомими (принаймні так було досі), якщо вони настільки варті осуду? Яку функцію вони виконували? Як на мене – бо мені, на противагу дев’яноста відсоткам людей, і далі подобаються лиходії – пояснення просте. На відміну від позитивних персонажів, ті інші, в яких є більше чорного, ніж білого, ставлять нас супроти наших власних протиріч і невідповідностей, проявляють нашу найтемнішу сторону і допомагають зрозуміти те, у чому ми не наважуємося зізнатись навіть самим собі. Через це ми почуваємося менш самотніми, менш дивними, менш незрозумілими, бо усвідомлюємо, що всі ми одним миром мазані. І це мені здається більш підбадьорливим, ніж глевкі історії, через які почуваєшся добре: гляньте, наскільки я чула людина, як мене це зворушило, я аж пролила кілька сліз. Ні: ані Беккі Шарп, ані жоден з уже згаданих великих персонажів не змусить вас почуватися добре. Але вони нададуть дуже викривальні свідчення про усіх решта і – особливо – про того абсолютного незнайомця, яким для себе є ви сам.
Carmen Posadas
Aquí no hay héroes
XL Semanal, 4.06.2018
Зреферувала Галина Грабовська
11.06.2018