Брати

І.

Місько Бурий падав зі сходів і цупко притискав до грудей пімятий капелюх. На першому поверсі вдарив головою об стіну й глухо векнув. Лежав хребтом до гори й широко створеними устами непорушно приляг до запорошеної й насяклої терпентиною долівки. Здавалося йому, що разом з долівкою котиться кудись в порожнечу. Потім підніс руку й торкнувся стіни. Це був кінець — він був безпечний. Поволі перехилився на правий бік і підніс голову. Дивився на стіну, що мала багато різнобарвних плям і позад себе, де в долину крутим слимаком морщилися сходи. Хотів підвестися на ноги й приклякнув на коліна. Поволі перехихилився взад, примкнув очі й як зле посаджена шматянна кукла звалився потилицею на деревляне поруччя. Чув, як на другому поверсі хтось сказав: »паршива морда« й з грюкотом зачинив двері.

Місько не ворушився. Маленькою щілиною отворив очі й подивився перед себе. Це був його брат. Такий звичайний брат, що мав сильні рамена, а на правій щоці широку близну — і якого кликали Поцирований. Такий брат, що жбурнув його зі сходів і міг це зробити кожного разу. Ех, це був брат!...

Місько Бурий держався поруччя й підводився на ноги.

Це вже було забагато. Різно траплялося — але зі сходів не скидав ще його ніхто. А тепер перед хвилиною гуркотів по сходах, як по порожньому баняку.

І це брат — тому, що був сильніший і тому, що це буда його хата.

Місько Бурий убирав на голову капелюх і як старець, якому трясуться ноги, поволі ступав сходами в долину. За кожним кроком приглядався своїй одежі й рукавами витирав порох.

Це все сталося через дурницю. Врешті, як кожна авантура й бійка. Брат мав дома карти й вони грали в шістьдесятьшість. Був ще Амброзьо Курка й Лисий Суфраґан. Якось ішло. Курили спільний тютюн і лупили картами до стола. Одначе одно було зле. Це були братові карти й брат знав їх на память. І тому ціла гра належала до нього. Правда, іншим разом було те саме — але сьогодні було трохи забагато. Це почало його сердити. Вкінці сказав братові, що шахраїть. І це вистарчило. Він навіть сам цього не сподівався. Брат випровадив його на коридор, дав кулаком межи очі — він злетів зі сходів. На тому кінець. Значить так думає брат. Але це ще далеко до кінця. Так добре не могло, бути.

Місько Бурий ішов вулицею й дивився на свої обтоптані черевики.

...А в додатку мусіли бути ті два варіяти: Курка й Суфраґан. Він міг поставитися й витягнути ніж — але це було запізно. Треба було несподівано. Брат був сильніший і мав довгі руки і він його трохи боявся. Але тепер буде інакше. Може бути навіть десять разів брат і може мати десять разів довші руки. Це йому не поможе. Зовсім не поможе.

Місько Бурий з притиском плюнув кутом затиснених уст і задивився далеко перед себе.

II.

На дні склянки білим перстенем сідала піна, а на мокрому столику прилипали недокурені папіроски. Місько Бурий широко сидів на кріслі й тримав руки в кишенях. Дивився на Міроська, на Янка Ліпку й примикав очі. Потім нахилявся до лінивого Льолька, що сидів побіч нього по правій стороні, і недбало, якби повторяв стару анекдоту, говорив:

— Це буде завтра на Закостельній, зараз зпочатку, де нема ліхтарень. Між осмою й девятою. Може навіть пізніше. Треба буде чекати. Але чим пізніше, тим краще. Зрештою, тамтуди й так мало хто ходить.

Місько Бурий глибоко вдихнув сивий дим зі своєї папіроски, що звисала на долішній губі й голосно висмоктав щось зпід зуба. Лінивий Льолько, що дивився йому в ухо, примкнув праве око.

— Ми то кусаємо...

Місько Бурий дивився на Міроська й розмазував до столі розлите пиво, Янко Ліпка, що ввесь час довбав собі сірником за нігтями, перехилив голову й усміхнувся.

— Значить по тій роботі Поцированого ніякий хірург вже не поцирує. То файно — він і так завеликий койдим. Я також з ним маю...

Розтягнув губи ще ширше й кивнув головою до Лінивого Льолька.

— Но, ні?...

Льолько примкнув і відчинив очі.

— Йо!... Ми його викінчимо. Памятаєш молодого Мілька на »Березовій Ямі«? Тут буде таке саме. Пять хвилин і кінець. Міросько то собі пригадує — ні Міроську?...

Міросько докінчив пити своє пиво й порожну склянку голосно поставив на столі.

— Пригадую? Хіба, що йо! То було перша кляса. Заки приїхала рятункова буда — вже було по ньому. Але то було давно й він був трохи фраїр. А Поцироваеий є свій варіят — треба буде постаратися... Янко Ліпка відложив сірник і видув губи.

— Куцаєшся?

— Я? Настався! Я ще не таких морових бачив. А Поцероваиий може мені хухнути!...

Поправився на кріслі й притягнув до себе порожню склянку. Місько Бурий дивився на порожню склянку й казав налити всім пива. Потім казав налити щераз.

Говорив:

— Але робота має бути зіхерова. Я буду чекати тут.

Міросько сказав »йо!«, а Лінивий Льолько примкнув і отворив очі. Янко Ліпка перехилив голову на лівий бік і приглядався до своїх нігтів. При ляді, де стояв Герко й смерділи кварґлі, муляр Філько товк порожною склянкою й хотів на кредит пива. Янко Ліпка зморщив ніс. Міросько взяв його за рукав і придержав, Філько ще кілька разів задзенькотів склянкою й вернувся до порожного столика. По дорозі підніс з долівки недокурок і витер до кляпи своєї блюзи. Герко, що мав сонні очі, дивився на Філька й на заслонені фіранками скляні двері. Місько Бурий не говорив нічого. Взагалі сьогодні дуже мало говорив. Весь час (від тоді як прийшов до Герка) мусів думати про Поцированого. При тім щораз сильніше затискав уста й вперто дивився перед себе. За кожним разом як змінялися думки — було кільканадцять інших ситуацій, Поцирований був кільканадцять разів труп і диставав по сто ножів. Місько Бурий інакше думати не міг. З кожною думкою й з кожною новою склянкою пива, міцнішало пересердя.

На стіні, що мала темно-сіру й затовщену тапету, колихалася тінь газової лямпи. На долівці жовтими ґузиками липла слина. За столиками ставало щораз тісніше.

Хвилину мовчали. Потім Янко Ліпка не втерпів. Підійшов до Філька, що почав знову голосно тарабанити склянкою по столику — і з цілої сили копнув столик. Разом зі столиком полетів на долівку Філько й крісло. Місько Бурий усміхнувся. Міросько нахилився до Лінивого Льолька й поклепав його по рамені.

— Ліпка є клявий, що?

А по хвилині, як Янко вертався назад, додав:

— Але завтра буде таки солідні кампа, но, ні?

Місько Бурий кивнув рукою до Герка й казав змінити склянки.

III.

Місько Бурий дивився на годинник і не міг відгадати, котра година. Примикав очі, натирав їх долонями й морщив чоло. Зашморгнутий краваткою ковнірець підлазив по самі вуха й давив горло. На долівці лежала пімята блюза. На шибах червоною краскою скапувало сонце. Місько Бурий сидів на ліжку й шорстким язиком слинив білим павутинням обклеєні губи.

Передвчора брат дав йому межи очі й скинув зі сходів. Вчора пив. Був Міросько, Янко Ліпка й Лінивий Люлько. А сьогодні кінець. До десятої години буде по всьому. Поцирований — такий, як кожний інший чоловік. Хіба він інакше думав, як скидав його зі сходів? Зовсім певно ні!...

Місько Бурий вигладжував на собі пімяту блюзу й шукав за капелюхом. Потім сходив по деревляних сходах і йшов вулицею. Дивився на ноги прохожих, що йшли повз нього, й встромивши руки в кишені, підніс до гори рамена. Побіч »Паломника«, де вчора пив пиво й обговорював засідку на Поцированого, зупинився. Відчинив двері й заглянув до середини. На обтовченому годиннику, що висів у куті над лядою, була осма година. За столиками сиділо кількох гостей, а при чопах, де було пиво, стояв з сонними очима Герко. Місько Бурий дивився коротко й зачинив двері. Йшов швидко й що кілька кроків штовхав повільних прохожих. На краях хідників засвічувано ліхтарні.

На Закостельній повинні були бути вci. А може вже було по кампі?... Місько Бурий не думав про ніщо. Навіть не думав, чому йде на Закостельну й чому так спішиться. Одне хотів — прийти ще перед бійкою. По бляшаних дахах важкими кулями розкочувалися удари ратушевого годинника. Місько Бурий не лічив. При вході на Закостельну на хвилину пристанув і сховався до першої брами. Стояв у широкому заглибленні й бачив цілу вулицю. Далеко по противній стороні, при погашеній ліхтарні стояв Лінивий Льолько й пильно крутив папіроску. Янка Ліпку й Міроська не бачив Але вони були. Може в сусідній брамі, або десь близько Люлька?.. На цілій вулиці не було ні одного прохожого й Місько Бурий почав нетерпеливитися. Тепер повинен був надійти. Гарячим обличчям приляг до холодного муру й дивився на вулицю. Лінивий Льолько, що стояв по противній стороні, спирався раменем об ліхтарню й насував на очі кашкет. Певно нетерпеливився також. Через вулицю повільним кроком підходив до нього Янко Ліпка. На середині вулиці зупинився й легко свиснув. Місько Бурий здригнувся. Хідником, де стояв Лінивий Льолько, надходив Поцирований. Йшов недбало й руки держав на спині. Льолько швидко зігнувся й щось пильно перебирав пальцями по свойому черевиці. Потім, як Поцирований раменем минув його, випрямився й цілим тілом скочив йому на плечі й звалив його на хідник. Через вулицю надбігали — Янко Ліпка й Міросько. Але Поцирований був сильніший і мав довгі руки. Підніс на карку Лінивого Льолька й жбурнув ним лід ліхтарню. Рівночасно обернувся й Янка Ліпку, що прискочив до нього з боксером, ударом твердого пястука перекинув на вулицю. На те, щоби запримітити Міроська, не мав часу. Міросько два рази вдарив ножем у вигнутий хребет і відскочив на бік. Поцирований легко вигнувся до заду й падав на ліхтарню. Руки держав перед собою й мав широко відчинені очі. Льолько, що важко відсапував під ліхтарнею, схопив його за ноги й потягнув до себе. Поцирований ударив потилицею об ліхтарню й клякнув на коліна.

Це мав бути кінець. Місько Бурий вийшов з брами й дивився на брата. Стояв на місці й не мав сили рухатися. Хотів бігти до брата, до Лінивого Люлька, до Янка Ліпки й не знав чому. Щось в ньому набирало розгону й кожний мяз дрижав, як розжарене повітря. Поцирований, що придавив собою Лінивого Льолька й насилу підводився знову на ноги, завважив його й голосом, що довго лежить в грудях і розсаджує горло, крикнув:

— Міську!...

Місько здригнувся. Йому здавалося, що в повітрі залопотіли крила підстріленої птахи й з розгоном вдарили його по голові. Біг перед себе й бачив, як Міросько, що увесь час дожидав відповідної хвилини, прискочив до Поцированого й вдарив його ножем по ребрах. Це було останній раз. Поцирований розложив руки й цілою довжиною свойого тіла звалився обличчям на камяні плити. Потім все належало до Міська. Міросько цього не сподівався. З стогоном падав на хідник і судорожно держався вище черева. Місько бив. Держав його, червоний від крови Поцированого ніж, і всаджував по саму ручку. Янко Ліпка, що, падаючи кілька разів, підводився з вулиці на хідник і держав на чиколодках боксер, не мав часу розглянутися. Місько з цілої сили вдарив його головою під груди й припечатав ножем. Янко круто обернувся й з стогоном, що застряг йому в горлі, звалився Міськові під ноги. Лінивого Льолька, викінчувати не треба було. Лежав на давному місці й блював закривавленою слиною. Місько зупинився. Поволі підійшов до брата й обернув його чолом до гори. Дивився на забруджене порохом обличчя й затискав пястук. Хотів ще когось бити. Хотів, щоб все знову було від початку. Потім узяв брага під рамена їй посадив під ліхтарню. Рукавом стирав .з обличчя порох і бачив, ж брат з трудом отворив очі й усміхнувся:

— Ти, Міську, є моровий хлоп!...

Місько Бурий не міг відповісти нічого. Дивився на свої обліплені кровю долоні й помагав братові підвестися на ноги. З Долини Закостельної надбігало кількох, прохожих.

[«Вулиця» (1936), с.54—61]