І.
Немов скажена гнала по степу Ховра*).
В її грудях стугонїв якийсь затаєний плач, зойкала якась страшна думка. Багато лиха вчинила на своїм віку, — багато стріх зірвала з хиж, багато дерев вирвала з коріннєм та в инші понесла краї... Не відомо, чому... от так собі, — бо так їй вподобалось...
Сильним деревам то хоча кости у рук поторощить, а як вхопить які думки — те бідне, бездомне листє, — то зімне, зімне, покришить, розсипле десь по озерах і летить далї.
Знесилена втулить ся бувало десь у зеленість густої трави, — притихне на хвилину, віддихаючи тяжко, — й знову гоне в далекий світ...
Але раз зустріла на своїй дорозї якесь молоде деревце, що в зорі споглядало... Зупинилась...
Хвилину думала щось і мов засоромлений лев, коли невинну дитину зустріне, звернула з дороги.
То було мале деревце, що Дубом звалось.
Воно було багате в свіжу молодечу зелень та всміхало ся до життя.
Споглядало на зорі або в дивний розговір степу вслухувалось, а в день, підпершись в боки, приймало поцїлунки сонця й захопленнє малярів.
— Що за краса! гляньте — говорили перехожі. Колись, як виросте, прикрасою нашого степу буде...
— І що за лїнїї... але подивіть ся, які вони сумні в тій своїй красї. А яка зелень розкішна... — захоплювались мандрівні малярі.
— Аби тільки Ховра його не зламала...
— Так, щоб не знищила буває його.
... І не зламала його Ховра.
Вона тихо причовгалась по траві до сїти його, нїжно обняла їх і тихо—тихенько заплакала...
Здавалось, щось стогне — й немов якийсь тихий скрегіт зубів почув.
Він був дуже вражливий на згуки, на плач і на біль инших...
— Свобідна, безмежно вільна, — літаєш по широкім світї й плачеш?.. Чудно справдї, — не розумію. Колиб я так міг увільнитись від тих проклятих пазурів землї... колиб менї твої крила... не було-б щасливійшої від мене істоти на світї... — думав молодий Дуб, а молоде листє його тремтїло і від сумної вібрації Ховри.
— Чому вона плаче? — питав сам себе.
Притихла, немов підслухала шепотїннє його думок і, зітхнувши, повіяла так тихо, що ледве-ледве підхопив.
— Який ти добрий... душа в тебе дитяча, жаль менї тебе й через те я не зламаю твого життя. Врештї... хиба я знаю... хиба я знаю, на віщо все те роблю...
Лягла навзнаки, заклала оголені руки під голову... й хоча сей рух зробила сонно, дуже спокійно, одначе Святу Тишу зворушила...
По степу залунало якоюсь скаргою, — почулось якесь безнадїйне зітхання...
Дуб прислухав ся тій незрозумілій лунї, що над степом загомонїла, й думав:
— Чому вона така дивна, та Ховра?.. чого їй треба, чого бажає?.. стільки світа бачила... стільки цїкавих гарних річей... А як що затужить до чого, в мент і погнати може туди... Чого їй треба?.. чого се вона?..
— Чого — питаєш?.. — зашепотїла, аж травою поколихала.
— Невже вона мої думки вгадала... — затурбував ся молодий Дуб і злегка листями затремтїв.
— У ваших думках живу — й ваші думки давно вже в менї вібрували... й нїчого нового ви нї подумати, нї розказати не можете менї, бо я все бачила... Все, дитино... Все те саме.
Замовкла й тільки трава колихалась...
— Чому ти така дивна? — спитав Дуб.
— Багато лиха наробила я в світї, ой, наробила!.. ха, ха... багато, багато... сама не знаю...
Зітхнула й, начеб якісь гріхи повідати хотїла, почала пошепки:
— Чи віриш, що не зі злоби се я робила... ох, нї...
Зітхнула так, що аж якийсь свист повис над степом та по траві розсипав ся...
— Нераз сама не знаю, що чиню, — почала згодом, — розпукою гонена, бездомна, призначена на вічне мандруваннє, блукаю все своє життє по широкому світї... Часом притихну десь на хвилину, притулюсь до землї й тихцем заплачу... ха, ха... тихцем!... Тодї краще менї, але відпочинку знайти вже не можу... Бачиш, гонять мене з країни в країну й ще глибше насувають сум... Часом здаєть ся, що cepце розірве...
— Ах, і ти маєш серце?.. Хиба в тобі є серце? — спитав Дуб-молодець, похиляючи голову над демонїчною Ховрою.
— Всї маємо, дитинко, всї... тільки бачиш у вашій мові нема того слова, яке-б змалювало душу мою... ту останню самотню струну, яка може глибше та дужче відчуває тугу нїж ваша... то вона кидає мене з країни в країну й відпочити не дає... Куди не гляну, туга обіймає... на що не подивлюсь, спомини насуває... Через те нищу все, що тільки зустрінеть ся менї... Поламала-б, зімняла, покрутила та темряві розсїяла, щоб тільки не бачити нїчого, не тужити більше, щоб не залишило ся нїчого, що насуває страшні спомини...
Спокою зазнати не можу... Нї власної хати, нї свого краю... все чуже, хоч таке близьке, дороге, знайоме — повне споминів, але... ах, що говорити! — блукаю по світї вже тисячу віків...
— Хиба так довго живеш? Скажи, чи й я так довго житиму, — спитало молоде деревце, яке ще всьому дивувалось; а його слова немов дитяче проханнє над степом зашуміли.
— Так, — зітхнула, — довго житимеш, але...
— Але що?
— Краще не знати правди... вір мені, тїш ся життєм, доки живеш...
— Нї, краще знати — говори.
— Шкодую тебе, але... коли хочеш, скажу: не зазнаєш супокою та поганою смертю загинеш... — Не докінчила, похитала головою, махнула рукою, що аж по степу свиснуло, опустила розбурхану гриву на груди, підвела ся... Випростувалась, аж страшно стало...
Здавалось, думає щось, немов завмерла.
Деревце затремтїло раз та другий і, пригноблене при значеннєм, журливо захиталось в своїй задумі над страшними словами Ховри.
***
Зависли тяжкі хмари... Блиснуло раз та другий...
Загреміло...
Схопила ся Ховра.
— Боже... так само тоді було... — шепнула поблїдлими устами й, нахмуривши темні брови, дивилась на явище.
— О, прокляттє моє! бачиш? там... О... бачиш ті візії в хмарах?.. — звернулась до деревця — знову! ха, ха... знову гонять!..
— Ха!.. ха, ха, ха... Ха-а-а-а!.. — зареготала ся крівавим реготом, зірвалась з місця й погнала далї.
А в грудях її скавчав якийсь титанїчний біль, зойкала якимось плачем — чув ся скрегіт зацїплених зубів...
***
Довго не було Ховри в тій країнї. Деревце задумливим стало. Не слухало вже, як у ночі говорить степ, не цїкавило його захопленнє малярів. Думало, сумувало... й не спостерегло, коли виріс з нього сильний великий Дуб.
Далеко споглядав Дуб, — далеко за обрій і не чув уже нї слів, нї розмови степу, не бачив ясних зірок, що тремтїли мов ті вії бідних людей, а тільки дивив ся далеко перед себе, задуманий та грізний.
ІІ.
Йшло якесь створіннє, яких багато на світї буває, хрюкало та все сунуло ся вперед. Раптом зупинило ся, стало на заднїх ніжках і, приклавши передню до чола, почало розглядатись навкруги.
— Рох, рох... ось що я надибала — подумало створіннє. Біля дуба любо-тихо зелені парости росли, але створіннє не рушило їх, воно побігло під Дуба й, наївшись жолудїв, почало рить, рить... а Дуб все дивив ся далеко за обрій і нїякої уваги не звертав.
— От, бідне якесь створіннє — думав він — хай собі риє. Адже й хробак, що в хрінї сидить, думає, що поза хріном нема другого світа. Хай риє...
Потім прийшло друге, третє, четверте, а всї були одної породи...
Дуб поглядав в далечінь, наслухаючи, чи не надходить Ховра, чи не чути де голосу її.
— Чому не забрала мене тодї з собою, Ховро предивна? Тодї, коли у ніг моїх була... чому не понесла туди — гень десь далеко... десь в кращі світи... Чому не зламала мого життя? Ховро предивна... Серце Всебуття... Ти в душу менї яд защепила — яд своєї туги... Ти вдерла ся в мою душу, струни понатягала... тїнь свою лишила, та спокій забрала, а волї не дала, щоб серед тих страшних сусїдів жити... Чому ти з землї підвести мене не схотїла? Чому коріннє сльозами омила? Чому з пазурів не увільнила? Чому лишила на глум сеї свиноти.
Ховро... чи чуєш?.. Ховро моя дивна!.. Я жити хочу, я жити хочу десь в кращім світї... Чи чуєш, Ховро?.. Чи чуєш ту тїнь піснї, що в душу встрягла?.. чуєш, чуєш, як грає вона... Чи чуєш, як шумить туга за тобою... як рветь ся до світла тїнь твого знання? Бездомна Ховро, що краю не маєш, — чуєш ти мою скаргу? Ти одна зрозумієш мене... Скажи менї правду, яка цїль істнування, де мета моїх мук... Коли вже врештї прийде кінець?
О, дай менї волю! дай піснї свободу, а шумови думок дай крила блакитні, щоб з небом зіллятись — не бути погноєм для сусїдів тих... Або зірви вже раз ті кайдани та понеси у синє море й дай менї свою силу, — а я вже сам знаю, що з ними зроблю... я...
— Рох, рох, рох...— почуло ся згодом довкола Дуба.
— Без характеру, без волї... такий великий, а такий дурний, не піде десь між люде, а тільки стоїть мов бовван та дивить ся на сусїдів, і думає ка-зна про що...— сказало створіннє, подібне на малпу, яке зявилось тут, не відомо, звідки.
Якась инша малпа вхопила камінь та кинула в нього.
— Не кидай, дурна, хиба не бачиш, що се фільософ... — сказала перша, прижмуривши лїве око.
— Xi, xi, xi... фільософ... — захіхікали хором пухкі створіння й, розклавшись мов у себе в хатї, почали рити знову.
Дуб мовчав. Нї на своє оточеннє, нї на листє, вже пожовкле, нї на гіллє, вже посохле, нїякої уваги не звертав...
— Привик, чи що?
— Ну, дїйсно без характеру той Дуб, чи що таке. Як можна жити серед такого оточення?..
— Ну, щож він має робити? бачиш, як цупко земля його держить.
— Та не журіть ся за нього — на теж його Бог і створив...
— Глянь... глянь на нього! Як же можна так забутись і віддатись у владу такого бидла...— дивувались культурнїйші та лїпше виховані звірята.
__________
А Дуб все мовчки шумом листя мріяв, що летить на крилах в країни зір, нїби свобідний... вільний, на Ховри крилах... з листєм пожовклим, з золото-осїннїми думками своїми, що на тлї неба блакитї тремтїли — шуміли степову думу й навіть не бачив нї тїни предків, нї товариства, серед якого спав від віків...
Але раз, якось під вечір, потемнїло йому в очах, в голові закрутилось, почув, що втратив силу... почав хитатись...
— Краа... Крраааа...
— Рох...
— Боже, що зі мною? — зітхнув, схиляючись трохи на бік...
— Нїчого, серденько — свобода... йди на волю... йди...
— Крра... Крррааа...
— Господи, що се?..
Дуб глянув на землю... Біля нього любо-тихо, зелені нарости росли, але створіння залишили їх в супокою.
. . . . . . . . . .
— Ховро!.. Вихре... друже... ра...
Пав. Неживий, старий, задуманий, мовчазний Дуб, якого пазурі землї держали... Пав з рук...
— Хрюк, хрюк... Розбіглись.
Розбіглись, хрюкаючи своєю мовою:
— Дурний Дуб... бачиш ось... думав, що такий мудрий... Колиб ми були такі високі, так само могли б споглядати далеко... гляньте на нього... дурнило... нїби такий мудрий був, а лежить наче свиня... — Так говорили хрюкаючі своєю мовою пухкі звірята та, гордо підвівши голови, вже мали йти далї.
— Хрюк, хрюк...
— Рох...
На той надлетїла Ховра, та до ніг Дуба сусїдів покотила золоте листє, ті бідні, бездомні думки до неба блакитї підняла. Притулила наче золото-блакитний прапор до серця свого та в світ погнала — до моря понесла.
А дубові дїтки, паросткі маленькі, дивились на дубову руїну, прислухали ся зойкови Ховри та вчились, мовби книжку читали... мовби слухали степову казку, Ховри підшепти, — але коріння запускали.
*) Ховра хуртовина. Мітична постать в лєґендах Гуцульщини.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 19.05.1918]
19.05.1918