Від 22. лютого 1917 р. Київ не мав нїякої вістки нї відки. Ґазети припинили свою дїяльність, телєґраф не працював — одним словом настало сонне царство глубокої глухої тундри. Тільки дехто з тиx, що як небудь стояли близько до сильнїйших, признаних і підпільних полїтичних кол — знайомили ся з повними стеноґрамами історичних мов стовпів четвертої російської державної думи. І тим ясно стало, що се крик вопіющого в пустинї, що грядуть подїї великої історичної ваги.
І хвиля ся надійшла — 26. лютого около полудня. Улицї Київа почули голоси рознощиків ґазет: "Отреченіе государя императора от престола!" Листок отреченія розхоплювали в одну мить. Читали — радїли, сумнївались. Бо як було не сумнїватись? Невжеж можливо, щоби цар, та ще й російський, добровільно зрікав ся престола? Отсей самий цар, що мав стільки нагод стати дійсним царем злучених самоволею автократизму народів Росії? Але полїція і жандарми ходять улицями — і нїчого, не спиняють ґазетчиків, отже видно — правда.
— Відрік ся! Спасибіг йому зa добре дїло! — і радїючи, обиватель біг до близьких з радісною вісткою, з святочним привітом.
— Господи, милостив будь нам грішним, пропали ми — пропала Pосія! — міркували инші, і безмежний сум огортав їх душу.
Щоденна вечірня в Михайлівському Соборі. На крилосї кільки послушників-дячків, в церкві не більше двох десятків богомільних жінок. Одчиняють ся царські врата, се вже не "начало обычное", а виходить діякон з листом... ґазети! Читає акт відреченя царя Миколи II — зпровола, придушеним голосом, без всяких інтонацій. Одна — друга жінка хлипає. Починаєть ся наконець велика єктенія, проголошує її другій молодий діякон, очевидно зворушеним голосом. А коли він дійшов до давніх царських возгласів, в яких мав вже по-новому поминати тільки "государя великого боярина Михайла Александровича і матір його Марію Федоровну" — то від зворушеня стратив голос зовсїм і з великим трудом, проковтуючи сльози, ледви чутно проголосив новий возглас.
Стара "цареславна" віра падала, уступала місце новій "народославній". В церквах України стали поминати "державу російску, ея временное правительство, боголюбивую Украину и христолюбивое воинство". Hoвe житє давало нові цїнности. Ще перед унїверсалами на Українї стали говорити — прості й пани, Українцї й неукраїнцї — про одиноко правильний крок України, про доконечність її самостійности. І вираз тому давало місцями духовенство, поминаючи в церковних богослужбах тільки "боголюбивую Україну, христолюбивоє воїнство єя і народне правительство". Унїверсали стали тільки юридично-полїтичною формою поодиноких завершених житєм фаз розвитку України.
Україну застала революція знечевя. Свідомі Українцї були або в засланю між Волгою і Уралом, або "спасалась от отечества" в ріжних земських та городських прифронтових та воєнних орґанїзаціях, і тим робом дійсно спасали отечества славу і майно.
Невеличкий гурток все таки найшов ся на місци: Єфремов, Нїковський, Дорошенко, Шульгин, Стешенко, Прокопович, Чикаленко, Матушевський, Ткаченко, Драгоманов, Антонович — от здебільша перші визначнї представники українства в Київі, що брали постійно живу участь в широкому громадянському житю. Очевидно лїтературно-художницькі кружки Садовського, Старицької, Чернягівської, Олеся, Kpaсицького, Холодного, видавничо-лїтературні Ковальова, Синицького — вони теж були на місци. Так складаєть ся розрочий осередок Української Центральної Ради на початку марта, який після селянського зїзду в цвітни та війскового в маю доходить до дуже поважних розмірів 600 душ.
Центральна Рада стає усїм: найвисшою повагаю революційної України, та справочним бюром для всїх; осередком твореня нового житя на Українї, та нічлїжкою для переходячих війскових команд; жерелом майбутнїх історично-полїтичних актів і залежною комірницею всяких партій, фракцій, а навіть... школи лїтунів. "Роst tot discriminа rеrum" — вона наконець стала паном положеня.
Не до вподоби стала Центральна Рада одним і другим, та все-таки захоплювала все більше і більше. Зломила упір Керенського, повоювала Троцького у Берестю та на Українї, хоч і не своїми полками, але все така змогла його. А найважнїйше те, що за панованя Української Центральної Ради все-таки Українa українїзуєть ся: на повітових учительських курсах, по школах і ґімназіях, в народнїм унїверситетї. І дасть Біг, на десятий Великдень, від нинїшного рахуючи, вона зовсїм великою панїєю стане, бо гетьманихою всего славетного лицарства кoзацького запорожського та народу освіченого, та громадянства і духовенства пречестного, купечества і ремісництва преіменитого, богатого.
Дай Господь, щоби стала вона виразителькою волї і думки українського народу і сильною та мудрою ґаздинею всевеликої та богатої української землї.
Христос воскрес, братя Поднїтпряне! — кличуть до вас Поднїстряне.
Львів, 30. цвітня 1918.
[Дїло]
05.05.1918