Мої спогади про день, коли вперше в Україні публічно і масово було піднято національні прапори (та ще й перед трибунами радянського офіціозу і телекамерами), є фраґментарними і не можуть претендувати на абсолютну достовірність. Але згодяться, як часточка великої мозаїчної картини нашої недавньої історії. Хай кожен пише про своє суб’єктивне враження – так із мозаїки вражень та спогадів постане багатогранна, максимально правдива картина.
На той час я працював у Спілці письменників як бармен відомого клубу «Лис Микита». Намовив мене на цю роботу Роман Лубківський, бо треба було наново налагодити роботу у вже давно зачиненому клубі, де почала збиратися Крайова Рада Руху. Щоб завжди під виглядом «кави» можна було посидіти потрібним людям у потрібних справах. Відкрив і налагодив роботу клубу я досить швидко – наприкінці 1988 року, бо мав потрібний досвід. Отже, весь буремний 1989 рік і першу половину 1990-го клуб «Лис Микита» працював на повну потужність.
Я забезпечував ту частину роботи клубу, котра до мене належала і не пхався у керівні політичні сфери. Тому не пам’ятаю, як виникла ідея і ким було оповіщено патріотично настроєних львів’ян про можливу участь у першотравневій демонстрації. Просто довідався про заплановану акцію, що збір буде вранці коло «Ельжбєти» (тепер церква Св. Ольги і Єлизавети) і що варто мати власного виготовлення прапори та відповідні плакати.
По дорозі до прикостельної площі трапилася доволі знакова для мене зустріч. Коло Політехніки розминувся зі мною пан Володимир Гончарук – другий секретар Львівського обкому компартії. Ми візуально зналися з університету – він очолював університетський комітет комсомолу, коли я навчався на мехматі. На весну 1989 року між нами вже була соціальна прірва: він був на вершині влади, а я фактично робітником. Але він завжди відповідав на мої вітання при зустрічі, що радше було винятком для осіб його кола. Цього ранку він повертався від площі, де безуспішно намагався відмовити національно-орієнтованих львів’ян від участі у демонстрації. А я у вишитій сорочці спішив до них долучитися, і він це зрозумів. Ми мило привіталися і розійшлися кожен у свій бік. Той день ознаменував для нього припинення кар’єрного росту і поступовий перехід всього його оточення від статусу господарів життя до невідомого і неуявлюваного на той час статусу політичних опозиціонерів. Хоч, правду кажучи, більшу частину економіки країни колишні комуністи-комсомольці змогли залишити під своїм контролем.
На площі поряд із костелом Св.Єлизавети (ще зачиненим на той час, бо «за совєтів» функціонував як склад будматеріалів) вже зібралося декілька сотень людей. Ще трохи всі почекали і рушили вулицею Городоцькою вниз. Вся колона налічувала може з тисячу осіб. Але багато людей у нерішучості залишилися стояти по обидва боки вулиці. Ми йшли вдвох із Ігорем Підстригачем, моїм давнім студентським товаришем. І от з тротуару нас окликають дві пані – моя кума Ярослава Мельник і давня знайома Ірина Лужецька. Обидві щирі патріотки, з репресованих родин. Нарешті наважуються і під впливом наших закликів заходять до нас в колону. Потім казали, що цей малий крок із тротуару в колону був як крок у інший, тривожний і небезпечний світ. Такі кроки робило багато людей і дійшовши до теперішньої церкви Св. Анни наша колона вже налічувала дві-три тисячі осіб, очевидно, враховуючи масу сексотів, провокаторів та переодягнених міліціонерів.
Там, на перехресті вулиць Городоцької та Шевченка відбувся спонтанний мітинг. Лідери вигукували через мегафон правильні гасла, а одна тітонька в синій спідниці і жовтому светрі вилізла на вантажівку з українським прапором в руках і весь майдан ентузіастично вітав її як нову альтернативу відомому революційному образу «Ленін на броньовику».
Кілька слів про формат тодішніх радянських демонстрацій у Львові. Групи «трудящих» із підприємств, школярі та студенти збиралися у заздалегідь визначених місцях в радіусі до двох кілометрів від Оперного театру. Там організатори формували колони, які просувалися в бік театру, кожна своїм визначеним маршрутом. Майже всі інші вулиці були перекриті вантажівками і міліцейсько-робітничими заслонами. Колони одна за одною заходили на проспект Леніна (тепер – Свободи) з боку ЦУМу (тепер «Магнус») і щільно одна за одною проходили під трибуною, влаштованою на тротуарі під тодішнім рестораном «Першотравневий» (потім «Бристоль»). На трибунах були всі місцеві компартійні вожді, а з гучномовців лунали музика, дебільні радянські гасла і крики «ура!». Ця хвилина маршу під трибуною коштувала кількагодинного попереднього чекання на вулицях, часто на холоді та під дощем. Тому відразу після проходження трибуни люди вибирали з-поміж себе якусь жертву, котра мала віднести та віддати всі плакати і прапори – це строго контролювалося, за викинутий кусок червоної шмати з лозунгом можна було дорого поплатитися. Ті, хто збувся ідеологічного вантажу заповнювали найближчі «чарочні» та «бутербродні» – примітивні засмальцовані кнайпи, де добре випивали не так за свято, як за зустріч і щоби зігрітися.
Отже, наша колона влилася в колону якогось заводу, якій саме надійшла черга прямувати до Оперного театру. А що мегафонів тоді ми мали мало, і організація була непрофесійною, то частина наших людей нікуди не пішли і залишилися на площі коло церкви Св. Анни. Цей організаційний «прокол» і врятував зрештою всю справу.
Основна колона прямувала до трибун і наші люди йшли у ній компактною групою, несучи національні прапори. Фатальним виявився поворот з Городоцької попри Оперний театр. Там стояли основні сили ОМОНу (потім переіменованого в «Беркут»), що кинулися бити людей, забирали і нищили всі їхні прапори та плакати. Як хто і прорвався до трибуни, то не мав ніякого засобу для демонстрації свого протесту. Влада вирішила, що зняла проблему альтернативної демонстрації і щасливо розслабилася.
Але передчасно. До нашої групи прибігли декілька побитих хлопців і повідомили про те, що трапилося. Хтось прийняв рішення заховати всю національну символіку і змішатися із котроюсь ідеологічно правильною колоною. Ми ще деякий час покружляли вулицями у цій новій колоні і невдовзі вже підходили до місця побоїща наших нефортунних попередників. Фатальний закрут ми майже пробігли, бо організатори квапили людей, щоби перед трибуною не було проміжку у щільній масі щасливих демонстрантів. Ніхто не зауважив нашої «інородності» і ми щасливо домарширували до трибуни.
Як тільки перші наші люди опинилися під трибуною в об’єктивах телекамер, всі як по команді витягнули, хто що мав – саморобні прапори і прапорчики, просто смужки жовтої і синьої матерії, саморобні плакатики. Нас було досить мало, але змішані із «правильними» демонстрантами ми виглядали доволі численно. На хвильку ми стишили хід перед трибуною і проскандували найвищому керівництву «Ганьба!».
Ніколи не забуду виразу обличчя партійних босів, коли вони побачили наші прапори. Розгубленість, жаль і переляк. Напевно, відразу ж уявили собі який наганяй отримають із Києва і Москви.
Розгубленими були також і «сексоти», котрі йшли разом із нами. Очевидно, вони не встигли чи не змогли повідомити міліцію про наше існування і пересування – мобільних телефонів тоді ще не було. Оснащені радіозв’язком «сексоти», напевно, пішли з першою нашою групою і долучилися до її побиття. Отже «нашим» сексотам нічого не залишалося, як йти з нами, тим самим нехотячи збільшуючи нашу чисельність. Пам’ятаю обличчя знайомого «мента» у цивільному, котрого зауважив у колоні аж після проходження трибуни – на його пиці побачив дивний міну розгубленості та безсилля.
Цих дві хвилини проходження під носом у влади з національними прапорами виявилися дуже важливими. Люди зрозуміли, що вже можна. Що влада не завжди всесильна. Що навіть за такий зухвалий вчинок вже не буде покари – нас надто багато, щоб карати.
Публікація про першотравневі події у Львові в самвидавному віснику Товариства Лева "Поступ", число 2, травень 1989 року
Львів показав приклад усій Україні. І менш як за рік в Україні відбулися перші демократичні вибори.
Пам’ять має властивість з часом стиратися і грішіти неточностями. Вся відома історія людства – це зафіксована пам’ять у спогадах і документах. Так із маси суб’єктивних елементів вимальовуються цілісні картини епох. Тому знов закликаю: варто учасникам тих подій присвятити трохи часу і зафіксувати свої спогади та враження. Записати їх для самих себе, для уроку своїм нащадкам, щоб не повторювали наших помилок. І, може, ці спогади колись згодяться і дослідникам.
(в титрах відео помилково вказано 1990 рік)
01.05.2018