Великоднє

Земля співає пісню весни. Вона фіялками приманює свої шовкопрядні килими; соловіїними схлипами вкладається до сну та народжується співом жайворонків або клекотом із тополиного гнізда.

А коли домовитий господар іде з ранньою росою пантрувати свої ріллі, його серце щемить від великої радости. Мати так тішиться, коли її дитина рівні кроки ставить та вперше найкраще слово мовить: — Мамо, мамочко...

Ці шовкові збіжжеві крильця, просковзнувши задовільно крізь земляні щілини, жадібними вустами пють росяні самоцвіти, усміхаючися райдугою почерез свої широкі сіяння — вітають золотопромінне сонце, що вітряною каретою виїжджає зпоза далечі сизоголубого обрію, — черленню рівняючися з веселчаною смугою.

Рівно з росою виходять старі та діти, сільською доріжкою йдуть матері, вони несуть заквітчані кошики — бо оце найбільший дзвін торжественно проголошує велику радість: — Христос Воскрес! Во істинно Воскрес!

Здовж огорожі жінки поскладали свої святочні дари; вони взаємно перешіптуються, здоровять себе та бажають собі всього накращого, сповнення всіх надій, повороту рідних, гарного врожаю і доброї праці.

Сонце бавиться кучерями малої Малані, а Маланка писанку обертає в своїй ручці та числить скільки то рівних мережок і квітяних листків нарисувала мамина рука на круглому полі писанки.

Діти міняються своїми чічками — в кого найкраща писанка — той по Хвалі Божій зможе перший перед усіми сільськими дітьми взяти з рук дзвонаря Кирили довгий мотуз та розгойдавши найбільший дзвін і ластівячим крилом відбившись від землі, підлітати під перші вязання дзвонових колибань, високо — високо.

— А мені мама ще й солодких медівників спекли, то я тобі дам чотири й мою писанку, а ти поміняйся за свою писанку.

Хлопці побувши в церкві, збіглись під дзвіницею. Вони раду радили.

— Найкращу писанку має Маланка. Та ми не пустимо її дзвонити. Це не дівоче діло дзвін. А наші писанки не вмилися до тамтої. Покажіть ще раз усі — чия найкраща писанка.

— Що, а в тебе, Михасю, зовсім неописане яєчко?

— В мене неня недужі, то не було кому описати моєї писанки. — Михась, не соромлячись, відповів та сумно глянув на писанку Малані.

Вона покмітила бажання свого ровесника та підійшовши до громади хлопців, без слова передала свою писанку Михасеві. А йому аж сльози затремтіли в очах, але хлопчина не давав по собі цього пізнати, лише чемненько подякував кивком голови добрій сестричці та довго-довго обертав у руці чудовий дарунок.

— Але я дзвонити не буду, бо збилась би мені писанка. — Михась оправдувався перед хлопцями.

— То я тобі її подержу, а ти даш мені як другому з черги дзвоновим серцем баламкати.

— Ні, ми ще краще зробимо. Ми всі зберемо наші писанки в кошик та віднесемо до нашого пана професора. Адже ми діти, на селі, крім писанок неодну ще гарну забавку маємо. Є де побігати, цвітки збирати, пташків бачити, сонце від самого ранку іграється з нами; тої веселости маємо багато на кожному кроці. А діти в місті — наші малі приятелі, вони не мають того всього. То ми для них усі наші писанки дамо. — Михась мовив і горячився. — Як дехто з нас піде вчитись до міста, то сам побачить — яка є різниця між селом і містом. Послухаєте мене всі?

— Послухаємо, всі, всі! — хлопці в один голос кликнули та ще більше тішилися своїми писанками як великодніми гагілками.

А земля співала пісню весни та фіялками прикрашувала свої зелені килими.

[Рідна Земля]