Сьогодні, 17 квітня, на 9-й день після Великодня, чимало українців підуть на могили до своїх родичів. Хоча більша частина з тих, що обходять Радуницю, вже зробила це позавчора, скориставшись недільним вихідним, тобто пішла на гробки.
За повідомленнями київських медиків, у неділю з київських кладовищ надійшло 22 виклики швидкої медичної допомоги, 16 з яких — через сильне алкогольне сп’яніння.
Можливо, люди понапивалися на кладовищах, бо так і не зрозуміли, яке свято, та й чи свято взагалі, святкують, обходять або поминають. Бо Радуниця мала би святкуватися на 9-й день після Пасхи, тобто завжди у вівторок, і є нібито християнським, православним святом. Водночас гробки в усіх їхніх утіленнях (Могилки, Діди, Дзяди, Поминки, Провідки, Провідна неділя, Проводки, Рáдовниця, Радуниця, Бабський Великдень, Красна Гірка) – це дохристиянський, язичницький, поганський, праслов’янський празник.
Усі ці надзвичайно цінні знання обійшли б мене стороною, якби не хвиля фейсбучного гейту і стьобу про гробки. Фотографії Олександра Чекменьова, на яких луганчани розкладають наїдки на могильних плитах, загрузають у багнюці чи валяються п’яні поміж недоїдків, хрестів і штучних квітів, гуляли мережею, викликаючи – чого гріха таїти – огиду.
Не забарилися й коментарі: один поважний і креативний пан у моїй стрічці, наприклад, писав: «"Гробки", фуршет з небіжчиками... Шампанське, шашлики... Тільки не розказуйте, що це "давня українська традиція"! Цей дикий звичай прийшов до нас із Мордору (слава Богу, не дійшов до Галичини)...».
Або ось ще таке від пані уже не з Галичини: «Впервые я услышала слово "гробки" где-то лет 15 назад. В моей семье, у моих родственников и знакомых всегда были "поминальные дни". И никаких "гробков". Ненавижу это жлобское слово, как, собственно, и обычай пить алкоголь и закусывать на могилах».
Якби не ці фото й бурхливі обговорення, я б і досі не знав, що таке гробки (та й гро́бки чи гробки́?) і чим вони відрізняються від Радуниці й поминальної неділі. Завдяки ґуґлу і вільному часу я отримав нагоду трохи заглибитися в суть цього химерного «свята», хоч і не впевнений, що зрозумів його.
Бо в нас на Закарпатті ніяких гробків немає. На могили ми ходимо першого листопада, тоді їх прибираємо, приносимо квіти, запалюємо свічки. З дитинства пам’ятаю, як велично й загадково виглядає у такий вечір цвинтар – тисячі різноколірних вогнів ряхтять, наче це не кладовище, а меґаполіс, якийсь нью-йорк-бай-найт.
Для нас взагалі трохи дивно (хотів написати: дико) виглядають трапези з пасками й крашанками на могилах, велелюдні учти й пиятики. Не кажучи вже про вмикання чи виконання (!) на цвинтарі улюбленої музики покійника.
Але я далекий від того, щоб такі звичаї на будь-який лад засуджувати чи висміювати. Навпаки: приглядаюся з цікавістю. Бо ці умовні «гробки» ‒ це і є втілення соборності; якщо ми хочемо жити в одній країні, то мусимо з повагою ставитися до звичаїв, заведених в інших регіонах. І «їхні» традиції нічим не гірші за наші, просто інакше виглядають. Вірогідно, що якийсь східняк на наші звичаї дивиться з тією ж сумішшю здивування й відрази, як ми на їхні гробки.
Зрештою, якщо захотіти, то будь-який звичай можна сфотографувати так, що він викликатиме огиду. Хіба немає в нас колядників, які на світле Різдво напиваються як свині і валяються попід плотами? Або хіба яйце-писанка, підкова над дверима, червона нитка на руці, перевертання табуреток, на яких лежала труна, прикрашання ялинок – не поганство, не язичництво?
Хіба не дивні гуцули, що весело святкують похорони; хіба не страшні молодики, які вдягаються у костюми монстрів під час Маланки в буковинському Красноїльську; хіба не дикі діти, які в поливаний понеділок перетворюють центр Львова на водяне поприще?
Якщо якогось звичаю не обходить твоя сім’я, це ще не означає, що він дикий. Сміятися з інших людей за їхні традиції – це не сміятися з їхньої примітивності, а самому поводитися по-дикунськи.
Ми залюбки їздимо в інші країни, щоб дивитися на нове, незвичне, цікаве. Подорожуємо, спраглі інакшості й екзотичності, проте дивина́ рідної країни нас не обходить. Більше того – дратує.
In varietate concordia (єдність у різноманітті) – гасло Європейського Союзу, але чому воно б не могло бути й гаслом України?