Олександр БОЙЧЕНКО

 

Якось раніше не випадало нагоди, то хай буде тепер. У мене в Криму, в городе русской славы з усією притаманною йому сакральной Корсунью живуть родичі. Не вдаючись до розгорнутих характеристик, скажу так: вата з їхніх куфайок звисала клаптями задовго до возвращения в родную гавань. І це тільки одна – далеко не найважливіша – причина того, що Крим у моєму сприйнятті завжди був найчужішим з усіх відвіданих і невідвіданих місць на планеті Земля. Натомість Світлана Поваляєва у кількох вступних словах до збірки віршів «Після Криму» називає цей блудливий півострів своєю «домівкою серця», а себе – після його втрати – «емоційною переселенкою». Відтак по самі обкладинки наповнює збірку прибережною рінню і наскрізними мушлями, заплутаними у волоссі водоростями й південними фруктами, баржами, буксирами і маяками, зграйками риб, черепах і креветок – одне слово, морем, яке «ніколи не буває на боці війни», морем, хоч і загиблим, але здатним повертатися до авторки в хмарах, нотах і снах.

 

На це я, звичайно, міг би Поваляєву запитати: «Поваляєва, чи ж нам, буддистам таким, не відомо, що ніякого Криму не існує? Крим – це лише пісочний замок із твого вірша про твоє ж дитинство. І вже в тому дитинстві цей замок постійно руйнували – як не люди, то хвилі. Ти тоді, поплакавши, вперто заходилася його відбудовувати. Гаразд, у дитинстві це не гріх. Але подивись на календар: де дитинство, а де ми? Чи ж я тобі, яка знає всі ті мантри й коани, повинен пояснювати, що істотам, прив’язаним до своїх ілюзій, не вистачить вічності, аби зіскочити – цитуючи іншого поета – із тиску сансари в нірвани спокій?». Приблизно так я міг би запитати, але запитав по-людськи: «Чому ти тужиш за Кримом? У тебе ж там ні кревних, ні власності немає». І почув людську відповідь: «Уяви собі, що у вас, західняків, забрали Карпати».

 

Це був постріл у десятку: я вжахнувся. Бо у мене теж немає в Карпатах ні власності, ні кревних. І вибираюсь я туди досить рідко. І на лижах не стою. І на лісі не заробляю. І не можу не бачити, які ті Карпати фізично й ментально понищені, як вони засмічені пластиком і нестерпною музикою, як їх добиває безмозкість туристів і безхребетність тубільців. А все ж уявити себе без цих розтерзаних і сплюндрованих Карпат виявилося трохи занадто. Мало того: флешбекові Світланині вірші, очевидно, сколихнули глибинні пласти моєї пам’яті і, мов до пори зачаєну на дні рогату морську міну, виштовхнули на поверхню зовсім не карпатський епізод, якого я нинішній від своєї біографії радше б не сподівався.

 

Отож, бувають курортні романи, а бувають і курортні дружби. Мене така спіткала влітку 1992 року. У чому загалом, з огляду на море і юний вік, не було б нічого дивного. Якби не той факт, що тимчасово, але міцно я потоваришував із двома напівкримінальними росіянами з Тольятті та їхніми молодими дружинами. А сталося це так. Ми з однокурсницею (назвімо її Оксана) власне закінчили університет і вирішили подарувати собі відпочинок у Криму. Дістали «по блату» путівки на базу в селі Солнєчногорскоє неподалік Алушти. У них там багато таких споконвічних назв: Малорєчєнскоє, Гєнєральскоє, а між ними по трасі на Судак – якраз воно, Солнєчногорскоє. До Сімферополя з Чернівців ми без квитків за могорич теліпалися добу поїздом удвох на одній верхній полиці. Сьогодні я в такій позі й до Снятина б не протримався, а тоді – прошу дуже, доїхав. Ще й примудрився, роблячи помітки на полях, цілу книжку в дорозі прочитати: Лев Шестов, «Киргегард и экзистенциальная философия». Досі одна з найулюбленіших. Ну, це так, між іншим. Зворотні квитки – що для розвитку сюжету має не останнє значення – нам якось вдалося придбати заздалегідь.

 

На згаданій базі ми й познайомилися зі згаданими росіянами. Вовчик, Сєрьога, Танька й Альона – такі у них були імена, а також дві «лади-дев’ятки», якими вони зі свого Тольятті примандрували до нібито нашого Криму. Відпочивали ми з Оксаною там гарно, але коротко. У сенсі коротко разом. Бо на третій чи четвертий день моя колишня однокурсниця влаштувала температурну свічку під 40 і перестала їсти, пити та реагувати на навколишню дійсність. Ситуація ставала дедалі критичнішою, а як на випускника філологічного факультету, то й просто безнадійною. Порятунок прийшов, звідки не чекали:

 

Грузим в машину, – закомандував Вовчик і привіз нас у сімферопольський аеропорт. Там я посадив Оксану на прямий літак до Чернівців і зателефонував додому до її мами, хай скликає всіх приятелів-лікарів і зустрічає.

 

Але це ще не все. Купивши Оксані квиток на літак, я залишився абсолютно без грошей. Квиток на потяг – тобто уже два квитки – я мав, але до потяга, який відходив днів за десять, тепер треба було якось дожити. І я дожив. Завдяки новим друзям із Тольятті. До самого від’їзду вони мною опікувалися, вдень іноді забирали з собою до ресторану, вечорами запрошували на спільні посиденьки. Котрогось разу звідкись вигулькнула гітара, ми сиділи з вином і закусками, я почав бренькати. На звук примчала стара і вредна сторожиха бази:

 

Полюбуйтесь на него! Жену при смерти домой отправил, а сам песни орет!

 

Не на тих нарвалася. Бо ініціативу знову взяв у свої руки Вовчик:

 

Во-первых, она ему еще не жена. Во-вторых, ее уже спасли. А в-третьих, послушайте, какие это грустные песни. Так что все нормально, брысь отсюда.

 

Пісні, до речі, були переважно з репертуару «Аквариума» і «Машины времени», тому вважати їх сумними чи, навпаки, веселими – це значною мірою залежить від горизонту очікування реципієнта. Як, зрештою, від нього ж – горизонту – залежить ставлення до всього, що нині діється в Криму. Мені, наприклад, байдуже, а для Світлани Поваляєвої це трагедія. Що ж, я люблю Поваляєву і був би радий, якби вона повернула собі втрачений рай. Гадаю однак, що й у цьому випадку можливість ще колись познайомитися і потоваришувати з громадянами Росії в Криму до мене особисто не повернеться.

 

Післямова. Життєва правда часто має вигляд нахабної літературної вигадки. Не страшно: правдою вона від цього бути не перестає. Не встиг я дочитати Світланину збірку, як озвалися мої кримські родичі. Роками їх не чув, а тут раптом «альо!».

 

– І як ви там? – для етикету поцікавився я.

 

Материально нам лучше, – відповідають. – Но если бы референдум проводили сегодня, мы бы за присоединение к России не проголосовали.

 

– Іронія вашої долі, – кажу, – полягає в тому, що після того референдуму вас, ідіотів інфантильних, ні сьогодні, ні в жодному з імовірних і навіть неймовірних майбутніх більше ніхто ні про що питати не збирається.

 

На сто відсотків не впевнений, але здається, весь нехитрий підтекст мого послання вони розшифрували.

 

16.04.2018