Святослав Максимчук

 

У лютому 1972 року в Київській філармонії мав відбутися авторський літературний вечір Олеся Гончара, а ще в грудні 1971 р. я отримав офіційне запрошення від директора філармонії взяти участь у цьому вечорі. Мені було запропоновано виконати щось (на власний вибір) із творів автора. Я втішився, почав перечитувати всі його оповідання і зупинив свій вибір на новелі «На косі». Твір довелося скорочувати, бо треба було враховувати тривалість усього вечора. Скоротивши, я почав завзято працювати, бо розгін у часі був досить коротким. Так ще й, до того ж, відповідальність неабияка! Я робив тоді перші кроки з художнім словом на київських сценах, а також добре розумів, що зала буде заповнена відповідною публікою.

 

Святослав Максимчук. Фото: сайт театру ім. М. Заньковецької.

 

Але в середині січня по Україні відбулися арешти. Арештовані й мої приятелі у Львові та Києві. Звинувачення зрозумілі – антирадянські, «буржуазно-націоналістичні». Без коментарів.

 

Десь за тиждень до визначеної дати Гончаревого вечора я заходжу до кабінету директора Театру ім. М. Заньковецької Сергія Сенчука і в присутності головного режисера театру Сергія Данченка та голови профкому Віталія Розстального звертаюся до нього:

 

– Сергію Сидоровичу, хочу повідомити Вам як директорові, що через тиждень я маю їхати до Києва для участі в авторському вечорі Олеся Гончара. Хочу просити вашого сприяння. Від вистави в цей день я вільний.

 

– Ви не поїдете до Києва.

 

– Чому? – питаю.

 

– Зараз надворі така непевна погода. Хтось послизнеться, руку вивихне чи ногу… Може бути також і заміна вистави…

 

Я зрозумів, що розмова безрезультатна. Але ще роблю спробу щось говорити:

 

– То що, мені звертатися догори..? – і показую на обком партії, піднявши руку.

 

– Звертайтесь, звертайтесь… – відповів з єхидною посмішкою мій директор.

 

Увечері я зателефонував на квартиру Гончарів. Слухавку зняла Валентина Данилівна, дружина Олеся Терентійовича. Я розповів їй про свою розмову з директором.

 

– Святославе, Олесь Терентійович буде в Києві за три-чотири дні, він зараз у Херсоні. Я йому про все розкажу. Задзвоніть, будь ласка, пізніше.

 

Через чотири дні я знову зателефонував. Знову зняла слухавку дружина:

 

– Валентино Данилівно, перепрошую. Це знову Вас турбує Святослав Максимчук. Чи повернувся вже Олесь Терентійович?

 

– На жаль, він затримується ще на декілька днів. Я йому по телефону говорила про Вас. Повернувшись до Києва, він буде намагатися справу залагодити. Можливий варіант перенесення вечора на іншу дату. Ще зачекайте, будь ласка!..

 

Коли через днів десять я знову зателефонував, Валентина Данилівна повідомила:

 

– Вечір переноситься на 3 квітня, неділю. Чекайте повторного запрошення!

 

Отримавши нове запрошення, заходжу знову до свого директора і показую йому його. Він узяв його, прочитав і відповів:

 

– Добре, Ви поїдете! Попередьте режуправління про дату виїзду.

 

Я подякував чемно, й ще не міг повірити почутому. Щось змінилося? Мої доглядачі переглянули свою заборону? Цікаво, що ж таке сталося. Мусила ж бути якась причина!

 

Олесь Гончар.

 

Приїхав до Києва вранці 3 квітня. Це була якраз Вербна неділя. Поселили мене в готель «Дніпро», неподалік філармонії. Приходжу на вечір. Зала переповнена. Привітався з Олесем Терентійовичем. Ведучий познайомив мене з програмою, сказав, після кого я виступатиму. Зала була налаштована на великий позитив. Як виявилося (а я цього не знав!): 3 квітня – день народження Олеся Гончара! А тут ще й такий збіг цікавий з передвеликодньою неділею!..

 

Не пригадую, як довго цей вечір тривав, як інші актори виступали. Бо коли я залучений до концерту, то концентруюся весь тільки на своєму виході, й ні емоційно, ні смислово нічого об’єктивно сприймати не спроможний. Отже, після виконання новели «На косі» я відчув, що в програмі вечора мій виступ був цілком доречним, і, відповідно, публіка мені віддячила гарячими оплесками. А потім я дуже був вражений, коли на сцену вибігла дівчина років вісімнадцяти з вербовою гілкою у руці й, наблизившись до Олеся Терентійовича, почала його легенько бити, примовляючи:

 

– Верба б’є, не я б’ю! За тиждень Великдень! Паска, ковбаска, червоне яєчко уже недалечко!

 

Публіка це сприйняла як чи не найкращий подарунок на день народження письменника. А я собі подумав, що коли у Львові щось подібне сталося би, то ця дівчина негайно або зі свого навчального закладу, або з роботи була би звільнена. З вовчим квитком!

 

По закінченні дійства на сцені всіх учасників вечора було запрошено до філармонійного буфету на келих шампанського. Вкінці я підійшов до Гончара, подякував за його позицію у моїй ситуації, та й кажу:

 

– Олесю Терентійовичу, чи могли б Ви присвятити мені хвилин десять? Я хотів би з Вами поговорити на дуже для мене важливу тему…

 

– Приходьте завтра до нас додому, на годину другу по обіді. Поспілкуємося вдома!

 

На другий день купую по дорозі квіти і йду на зустріч не без хвилювання. Натискаю ґудзичок дзвінка, відчиняються двері й мене зустрічає Валентина Данилівна.

 

– Заходьте, Святославе, заходьте.

 

Дарую їй квіти, а вона:

 

– О! Такі квіти Олесь Терентійович дуже любить! Роздягайтесь, будь ласка.

 

З кімнати вийшов господар, одягнений не по-домашньому, а в костюмі з краваткою. Привітавшись, запросив мене до свого творчого кабінету на розмову. І я розповів йому про свою ситуацію у Львові, про художнє слово, яке намагаюся донести до слухача, і ті постійні перепони від влади, які вона чинить мені ретельно і послідовно. Розповів про заборону мого сольного концерту у Львові за творами молодих українських поетів, що мав відбутися в листопаді 1968 року. Хоч квитки всі були реалізовані, та все-таки директор філармонії Микола Кулій за три дні до концерту, в суботу, запросив мене до свого кабінету, а потім запропонував вийти з приміщення і поспілкуватися на вулиці. Після двогодинного вільного спілкування раптом повідомив, що мій концерт не відбудеться у вівторок, тому що він переноситься на іншу дату. Коли я поцікавився причиною перенесення, він відповів, що хоче мене врятувати і зберегти як митця для Львова – бо в залі, мовляв, можливі провокації. Питаю: які провокації? А він знову: не переймайтесь – концерт тільки переноситься… Ви маєте своєрідний вексель на руках, адже ви є в нашому філармонійному абонементі. І ось я чекаю вже майже три роки, втративши будь-яку надію… І далі розповів історію моєї участі у його вечорі.

 

Олесь Терентійович уважно мене вислухав й мовив:

 

– Святославе, я дуже радий і вдячний Вам за вчорашню участь у моєму вечорі! Щоб вирвати Вас зі Львова, мені довелося трохи потратити часу та нервів. Я змушений був виходити на розмову в Центральному комітеті. Вони мені пояснювали таку поведінку партійних органів у Львові Вашою причетністю до збору коштів для дисидентів серед львів’ян.

 

По цьому запала тиша. Гончар дивився на мене з великою довірою: я був роззброєний, бо це було-таки правдою. Збирав я гроші для допомоги Михайлові Осадчому, який вийшов з ув’язнення. Я дивився в його добрі очі й мимоволі, посміхнувшись, кивнув на знак згоди.

 

– Хочу Вам порадити таке, – продовжив розмову Олесь Терентійович. – Вам будь-що-будь треба шукати надалі контакту на місці, у Львові. У Києві ніхто такої відповідальності на себе брати не буде. Це система! Маємо розуміти…

 

Почали сходитися гості: Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Микола Зарудний, Леонід Коваленко, Іван Драч, Віталій Коротич, Борис Олійник. З усіма я був добре знайомий і загалом був у досить добрих стосунках, за винятком хіба може Загребельного, котрий ставився до мене наче з певною недовірою. Я навіть це відчув, коли він побачив мене в хаті іменинника. А, може, це мені здалося.

 

А втім, після традиційних застільних тостів, десь через годину, коли Валентина Данилівна попросила, щоб я прочитав щось із Шевченка, декілька осіб, почувши таке прохання, вийшли ніби покурити. Першим піднявся з-за столу Загребельний. Але я намагався не зважати на це й дещо прочитав, зокрема «Згадайте, братія моя…» та «Хіба самому написать…».  Ці твори в ті часи сприймалися особливо актуально, до болю. Відчув я це й за столом. Коли я виконую той чи інший твір, я дивлюсь своєму слухачеві в очі й завжди відчуваю, кого змушую відкрити віконце свого серця для сприйняття мовленого слова.

 

Опісля ще були співи, жарти… Нарешті, гості ввечері почали розходитись. І коли я виходив з дому, то, прощаючись, почув від Валентини Данилівни такі слова:

 

– Святославе, ми Вам дякуємо за вашу участь у святі Олеся Терентійовича! Й запам’ятайте: наш дім завжди буде Вам радий! – обнялися і попрощалися.

 

Я вийшов з гостини разом із Іваном Драчем. Година була вже пізня. Гості добряче засиділись. Їдемо ми з Драчем в напрямку до Хрещатика і я питаю його:

 

– Іване, як ти гадаєш, чому дехто, коли мене запросили читати Шевченка, піднявся з-за столу і вийшов до другої кімнати?

 

– На всякий випадок. У такому разі, коли їх будуть питати, що Максимчук виконував, можна відповісти, що не чув, бо виходив покурити.

 

Ми з Драчем попрощалися, і кожен пішов своєю дорогою. А я собі подумав було про слова, які мені сказала на цій гостині товаришка Гончаревої дочки Людмили – Зоя. Вона раптом відкликала мене до другої кімнати і розповіла таке: «Коли вечір у філармонії було відмінено, Гончара запитали, чи він погодиться на його проведення пізніше, то він поставив умову: якщо цей вечір має відбутися, то тільки 3 квітня і за обов’язкової участі Святослава Максимчука!». Чи так було – не знаю, але ймовірність такої розмови – очевидна, бо коли письменник приїжджав до Львова, то при зустрічах з партійними функціонерами згадував імена заньківчан: Ф. Стригуна, Б. Козака, Л. Кадирової, й обов’язково в кінці називав моє ім’я. І навіть більше: оскільки в мене були на той час дуже погані житлові умови, Гончар просив можновладців допомогти вирішити мою проблему. Правда, це, на жаль, позитивного результату тоді це не дало: відповідь була стандартною – це театр розпоряджається, а в нас такої можливості немає.

 

Гончар і фрагменти рукопису «Прапороносців».

 

На початку 70-х Богдан Антків, актор Театру ім. М. Заньковецької, взявся за інсценізацію «Прапороносців» Олеся Гончара (на замовлення тодішнього головного режисера, ще зовсім молодого митця – Сергія Данченка). Але ж виникло побоювання, чи дозволить автор втілювати на сцені роман, який став хрестоматійним? Побоювання не були безпідставні – Олесь Гончар не вірив ні кіношникам, ні театралам, які брались за його твори, і практично провалювались, бо він забороняв їх переробляти.

 

Розуміючи делікатність ситуації, мене було уповноважено бути гейби посередником між автором роману та автором інсценізації. Я дав на це згоду, й коли Гончар запитав, якої я думки про такий задум театру та про людей, що беруться втілювати на сцені його чи не найулюбленіший твір, то, певна річ, я якнайпозитивніше висловився щодо цього – з вірою, що така спроба може стати справжньою подією в культурному житті Львова.

 

Як на той час – це справді була неабияка подія! До вистави було залучено практично весь чоловічий склад трупи (за винятком однієї жінки – Лариси Кадирової). Музику написав уже тоді дуже популярний Володимир Івасюк. Як на мене, то в творчості Івасюка це теж був певний етап, а пісня на слова юного Гончара про полкове знамено, яку тоді заспівував молоденький заньківчанин Анатолій Хостікоєв й підхоплювали всі учасники вистави:

 

Я завтра їду на Вкраїну,

Яку покинув так давно!..

Цілую, ставши на коліно,

Своє полкове знамено!.. –

 

зачаровувала глядача, бо слово, мовлене про Україну без означення «радянська», будило в людях найсвятіші, найсокровенніші почуття національної гідності.

 

Виставу львівський глядач зустрів дуже гаряче, піднесено. А присутність на прем’єрі автора «Прапороносців» додала великого позитиву, бо авторитет Гончара був назагал незаперечним.

 

Традиційно по закінченні вистави у фойє театру на другому поверсі було накрито столи й запрошено всіх учасників. Першим виголосив тост за виставу й за автора роману перший секретар обкому Добрик – як і належало тоді, пафосно-фальшиво. Другим говорив Олесь Гончар. Його слова всі чекали з нетерпінням. Не хочу лукавити, що все як слід пам’ятаю, але ж найголовніше таки закарбовується в пам’яті. Подякувавши всім учасникам вистави, її творцям за те свято, яке пережив він як глядач власного твору, звернувся до керівництва області й міста з проханням пам’ятати і розуміти, що справжнє мистецтво народжується з позитиву, з великої довіри й доброти, зрештою, з любові. А цього нам іноді так бракує.

 

І справді, в тій непевній політичній порі цього всього дуже-дуже бракувало. І те, що Ви, Олесю Терентійовичу, намагалися робити в тій системі – вірю, що збережеться тільки завдяки вашому вмінню бачити, відчувати і розуміти Добро у всій його повноті. Бо, як заповів Т. Шевченко:

 

Раз добром нагріте серце –

Вік не прохолоне. 

 

03.04.2018