На сцені краківського Старого театру нещодавно відбулася особлива прем'єра. Тема її відштовхується від авіакатастрофи Боїнга 777 у липні 2014 року на Донбасі. (Як ми знаємо, саме та трагедія змусила Європу і світ сприйняти бойові дії на сході України як власну безпекову проблему і визнати російській слід у катастрофі).
Ця постановка є знаковою подією – як у культурному контексті, так і у контексті гібридної війни. Вистава «Масара» – міжнародний проект, у якому задіяні відомі сучасні автори (п’єса – литовського драматурга і громадського діяча Марюса Івашкевічуса, постановка – українського режисера Станіслава Мойсеєва, сцена та аудиторія – авторитетного у Польщі Старого театру).
Після того, як інформагенції поширили новину про виставу, присвячену «подіям на Донбасі», самі по собі виникли логічні питання: а що саме у цій виставі українського, як там артикульовано російсько-українську війну, чому литовець вважає цю тему актуальною? Зрозуміти, яке місце у європейському культурному контексті займають актуальні українські події, я спробувала за допомогою безпосереднього спілкування з автором вистави – Станіславом Мойсеєвим.
«Звичайний обід у родинному колі. Зі страшним гуркотом провалюється стеля. На стіл падає крісло літака з мертвою жінкою», – такий зачин вистави, що, згідно з театральним повідомленням, є спробою «дослідження сутності зла, розмова про тотальну жорстокість та агресію – як діагноз сучасного суспільства».
Станіслав Мойсеєв переконує, що така абстрактна анотація не заперечує того, що саме агресія путінської Росії є провідною темою вистави. «Боїнг є, Донбас на початку є, путінська пропаганда, фейковість – є. Людям, хоча би трохи інтегрованим у політичні аспекти, очевидно, про що йдеться», – заявляє режисер.
Тут важливо пояснити, що сама назва – «Масара» це ім’я героя, що персоніфікує зло. За задумом драматурга, тут має читатися асоціація з англійським словом massacre – різанина, убивства. Як на мене, надто складне прочитання. Наприклад, в Росії читка п’єси у театрі.doc відбулася під більш приземленою і зрозумілішою назвою «Пекло і мир».
Український режисер наполягає: не варто зациклювалася виключно на українському пласті п’єси, краще поглянути більш глобально. «Вистава апелює до важливості не бути байдужим, про небезпеку самообману – мовляв, нас це не торкнеться», – Мойсеєв вказує на одну з проблемних точок у сприйнятті чужого горя: співпереживанні, що робить людей емоційно залученими.
Крім Польщі та Росії, п’єса має свою історію і в литовському театрі. Для кожної країни, кожної аудиторії вона пройшла незначні адаптації. Так, спілкуючись із польськими медіа, Івашкевічус ставить на перший план радикалізм і націоналізм як проблеми сьогоднішньої Польщі. «Усі можливі адаптації мають на меті одне – максимально наблизити, зробити болісно відчутним стан небезпеки, яку випромінює путінський режим», – корегує мене Мойсеєв. Він наполягає на концепції, де автором вистави є саме режисер, який «формує те, що ми бачимо у виставі».
Про перспективи постановки п’єси литовського драматурга в Україні говорити наразі нічого. Станіслав Мойсеєв, який останні 5 років був худкерівником Театру Франка, скептично ставиться до роботи на батьківщині: «Я перестав бачити для себе сенс перебування в такій малорухомій і архаїчній системі».
Зачіпаючи історію появи українських тем на європейських сценах, не можна забути про Наталію Ворожбит і її роботи, що стосуються подій останніх років: «Щоденники Майдану» та «Саша, винеси сміття». Останню, до слова, Мойсеєв поставив у литовському театрі. Говорячи про ці дві роботи – «Масара» і «Саша» – режисер підкреслює, що у написанні український та литовський тексти дуже різні. Хоча їх «об’єднує гострота погляду на сучасний світ. Це небайдужі люди, які не сприймають нетолерантність, агресивність, хамство і безоглядну брехню».
Втім, до нашої теми – сприйняття війни іноземними артистами і його/її рефлексії у творчому продукті – більше пасує приклад німецького режисера Ґеорґа Жено, який працює в рамках «Театру переселенця». Пару років тому він створив інсталяцію «Страх в Україні». В її основі – особисті інтерв’ю мешканців Миколаївки на Донеччині. І ось у розмові «Дзеркалу тижня» Жено ділиться враженнями європейської публіки: «У деяких країнах глядачі сприймали цей спектакль із великою емпатією. А ось у Берліні мені довелося потім боротися в дискусіях із вороже налаштованим глядачем. Очевидно, зіграла свою роль кремлівська пропаганда – мовляв, в Україні «рулять нацисти»». І це вкотре доводить: культурний продукт є запитаним і потрібним інструментом у такій непростій справі, як гібридна війна.
Наскільки ж ми у цьому успішні? Думки наразі розділилися. Український драматург Павло Ар’є налаштований оптимістично: «Революція і війна дуже сильно привернули увагу європейців до феномену України, зокрема, театрального. Їм захотілося нас зрозуміти: чому в нас революція, чому ми не хочемо бути разом з Росією, чому в нас війна. Сучасних українських драматургів і режисерів значно частіше почали запрошувати на фестивалі та до співпраці, особливо в Польщі, Чехії, Німеччині, Великобританії.»
А от свіжий досвід кінорежисерки Надії Парфан, яким вона недавно поділилася у фб, свідчить швидше про протилежне. Вона говорить про «безпечність» як критерій оцінки проблемних тем (у її випадку – це коротке кіно). Надія брала участь у міжнародному пітчингу, організованому американським Tribeca Film Institute, з історією про новітню українську війну. У результаті переміг «проект про анонімну історичну героїню, яка жила у 20 столітті… Смішно, попсово, безпечно, ніяко. Журі прийняло безпечне рішення і підтримало зрозумілу історію з минулого», – пише Парфан у своєму фб. – Українська ж тема виявилася «дуже складною». І це лиш підсилює необхідність робити складне простішим і зрозумілим: говорити, писати, ставити, знімати.
Фото: Narodowy Stary Teatr im. Heleny Modrzejewskiej
15.03.2018