Раніше, навіть до недавнього часу, мені здавалося, що в зимі немає сенсу. Тобто, ясна річ, він є – принаймні, так стверджувала моя улюблена шкільна навчителька географії Василина Василівна – адже природі потрібна «перезмінка», земля мусить відпочити, щоби наступного року знову колоситися.
Але в Ріо-де-Жанейро й Лос-Анджелесі я на власні очі пересвідчився, що насправді ніяка зима землі (і Землі) не потрібна. Можна жити й тішитися сонечкові, а все ростиме й плодоноситиме – аж бананові гаї зашумлять.
Та ще й наша зима – ця темна, брудна, мокра, калюжна, ніяка пора року. Ех, якщо вже доводиться жити взимку, то краще б вона була норвезькою, сніжною, морозною, справжньою, щоб запрягти в сани оленів і кататися хвойним лісом.
Тобто жив я з переконанням, що зиму треба просто переждати. Пересидіти в своїй барлозі, за можливості якомога рідше висуваючи носа надвір. Веселитися на Новий рік, частуватися й колядувати на Різдво, пити чай з медом і їсти мандарини, тобто знаходити бодай якісь переваги в цій безсенсовній зимі.
Усе змінилося минулого року, відколи я навчився кататися на лижах. Лижі, як і зима, здавалися мені дурничкою, марним оранням льоду. Одного разу мене навіть занесло на лижний курорт – і поки інші каталися, я сидів у готелі, читав книжку, попивав винце, дивився у вікно й думав: от ідіоти! Холод собачий, вітер дме, а вони вдягли свої незручні костюми, натягнули важезні черевики й спускаються з гірки, наче малі діти. Ще й платять за це грубі гроші.
Вираз «ставати на лижі» був для мене всього лиш студентським фразеологізмом, що означав утікання з пар. Аж нарешті минулої зими кум витягнув мене з собою на лижі – просто заради спроби, так само, як раз на життя люди стрибають з парашутом чи пірнають з аквалангом.
І я прокайфував! Так, трохи попадав у сніг, але потім поїхав. І відчув, наскільки це прекрасно – набирати швидкість, летіти вниз, гальмувати, здіймаючи за собою сніжну куряву, підкоряти собі схил.
Дивитися на прекрасні засніжені гори, пожирати очима краєвиди, вигрівати обличчя в сонячних променях, за якими вже так скучив. І не холодно зовсім, навпаки – шкіра від легенького морозцю теж отримує задоволення, а легені на чистому свіжому повітрі наповнюються щастям.
Кожен м’яз задіяний, все тіло працює, нагрівається, а втома після катання дуже приємна. Ґлінтвейн на вершечку гори запашний і смачний, музика на підйомниках бадьора і навіть не дратує своєю примітивністю, а люди навколо – лижвярі – переважно радісні й усміхнені.
Кайф і радість, з якими зима перестає бути огидною і набуває сенсу. Коли тішишся снігу й морозу, білизні схилу і власному тілу, пружному й сильному.
Важливо в кожній порі року знайти для себе якусь утіху, радість, якої з нетерпінням чекатимеш цілий рік, свої власні ліки від депресії.
Влітку – море й риболовля, підйом у гори з наметами.
Восени – ходіння по гриби, насолода від пастельної палітри природи, оксамитове повітря і найгарніший одяг.
Навесні – довшання днів, поява птахів, запахів, тепла й оптимізму, копирсання на своїй грядочці, ковбаска на Пасху, поява свіжих овочів і фруктів, пікніки й дарування квітів.
Ну а взимку – читайте вище.
07.03.2018