… and signifying nothing

Трапляються іноді й добрі звістки. Не в євангельському сенсі, а просто. Хоча якоюсь мірою і в євангельському. Маю на увазі новину від Видавництва Жупанського про вихід українського перекладу одного з найкращих в історії людства романів – «Sound and Fury» Вільяма Фолкнера. Тобто українською – «Шум і лють». Щодо назви можна би було подискутувати, але з назвами перекладних творів майже завжди є так, що всім не вгодиш. Особливо – коли назва запозичена ще з іншого твору, переклад якого нас не зовсім влаштовує. Фолкнер свою, як відомо, запозичив із Шекспірового «Макбета», де заголовковий герой, почувши про смерть королеви, відповідає, що рано чи пізно це мало статися, та й взагалі життя «is a tale told by an idiot, full of sound and fury, signifying nothing».

Отже, теоретично перекладач Фолкнера мав би взяти «канонічний» український шеститомник Шекспіра, розгорнути «Макбета» на п’ятій сцені п’ятої дії – і витягнути звідти готову назву. Бо саме в такий спосіб твориться тяглість культури та розуміння її контекстуальної й інтертекстуальної природи. Але практично з українського «Макбета» назву не витягнеш, бо там згадана фраза звучить так: «це дурня казка, вся зі слів гучних і геть безглузда». Тому хай буде «Шум і лють». Зрештою, не в назві головна проблема. А в тому, що – цитуючи ще одного шекспірівського героя – «звихнувся час». І в цьому звихнутому часі стає дедалі більше так званих читачів, чия реакція на роман Фолкнера може виявитися цілком непередбачуваною. А точніше, цілком передбачуваною.

Трагікомічний відступ. Ніби всі давно звикли, що носіям тоталітарних ідеологій притаманний утилітарний підхід до літературних творів. Розглядаючи літературу і мистецтво загалом як річ другорядну на тлі інтересів нації чи класу, такі люди не змигнувши оком виривають слова з їхнього, сказати б, натурального середовища, з контексту твору, жанру, напряму, естетичної та етичної конвенцій епохи – і пристосовують до національної чи класової боротьби. Поводження таких – у широкому розумінні – фашистів з літературою по-своєму логічне: хто не визнає чужої – зокрема й творчої – свободи, той і з чужими словами панькатися не буде. Є натомість річ, до якої я все ще не можу звикнути, хоч бачу, що пора. А саме: люди, які сьогодні виразно декларують протилежні до тоталітарних ідеї і невтомно вишукують довкола найменші прояви всіляких дискримінацій, нерідко ставляться до художнього слова з такою ж безапеляційною прямолінійністю, як і їхні опоненти. Для життя й здоров’я письменників заряджені праведним гнівом тиради новонавернених фанатиків політкоректності ще не становлять великої небезпеки, але для життя й здоров’я літератури вони є, може, навіть небезпечнішими за відверто тоталітарні наїзди правих радикалів: людиноненависницький фашизм фашистів бодай легко розпізнати, а от як дати собі раду з людинолюбним фашизмом антифашистів – наразі не дуже ясно.

З моря підручних «причинків» до теми виловлю один, який сплив на поверхню кілька днів тому. Стосується він роману Олександра Ірванця «Харків-1938». Себто не він, а вона, бо це, так би мовити, рецензія. Еге ж, я здогадуюсь, що в підсумковій табелі про романні ранги «Харків-1938» навряд чи опиниться у спільній графі з «Шумом і люттю». Однак мені тут ідеться не про якість письма, а про якість читання. Чи має право хто завгодно висловлювати яку завгодно думку про чий завгодно твір? Має: це літературно-критична аксіома. Проте, крім прав, існують (чи принаймні колись існували) ще й неписані правила доброго тону, згідно з якими, перш ніж ті свої думки висловлювати, годилося б для початку трохи навчитися думати. Тим часом згадана рецензія на «Харків-1938» доводить до нашого відома, що «Ірванець – яскравий приклад того, як постмодерністичні українські письменники у своїх романах сексуально об’єктивізують та принижують жінок». А з чого такий сміливий висновок про всіх українських постмодерністичних письменників? А з того, що Ірванець перетворює Олеся Бузину на дівчину Олесю, яка намагається спокусити Міхаіла Булґакова. «Автор очевидно використовує тут прийом приниження, – пояснює нам рецензентка. – І якщо це постає в одному місці в саме такій формі, то можна вважати, що саме такою книжка і є». Логічно. Це вам і в НКВД, і в ґестапо кожен вахтер підтвердить: який «в одному місці» прийом, така і вся книжка. А яка вся книжка, такий і весь автор. А який весь автор, така і вся література. А позаяк вона така, то, на переконання рецензентки, епізод, в якому Микола Хвильовий «прагне ініціювати коїтус зі своєю чотирнадцятирічною падчеркою», слугує не штрихом до портрету Хвильового, а ілюстрацією того, як сам Ірванець «ганебно принижує жінок». Шкода тільки, що рецензентка оминула увагою змальований у романі обряд вбивання голою дупою їжака і залишила нас без відповіді на фундаментальне питання, чи автор цим обрядом ганебно принизив Богу духа винне створіння, а чи все ж таки голу дупу полковника Коцюби. Кінець трагікомічного відступу.

А тепер застосуємо подібні – назвімо їх так – методи літературознавчого аналізу до «Шуму і люті». Результат буде приблизно такий. Морально застарілий американський письменник Вільям Фолкнер у своєму романі принижує не лише героїню на ім’я Кедді, яку він неодноразово називає сучкою, а й усіх жінок на світі, оскільки вкладає у вуста її коханця власне оціночне судження, буцімто «всі вони сучки». Не меншого приниження з боку Фолкнера зазнають люди з розумовими вадами, уособлені в образі Бенджаміна, якого автор так само неодноразово обзиває ідіотом. Про темношкірих персонажів роману страшно й говорити: мало того, що всі вони представлені Фолкнером винятково як слуги білих панів, то ще й неможливо полічити, скільки разів автор вживає щодо них вкрай образливе слово «ніґер». Куди, хочеться запитати, дивилася і чим думала Шведська академія, присуджуючи такому расистові, мізогіністові й мізантропові Нобелівську премію?

Бідний Фолкнер: якби жив, мабуть, і не відмився б сьогодні. Бо кого б там обходило, що в його композиційно стилізованому під Чотириєвангеліє романі упосліджений 33-річний Бенджамін виконує функцію Христа, який безсловесно страждає за чужі гріхи; що свята блудниця Кедді є найзворушливішою і найулюбленішою героїнею автора; і що саме темношкіру служницю Ділсі, яка «бачила перших, бачить останніх» і на якій тримається романний всесвіт «Шуму і люті», Фолкнер вважав ідеалом людини. Вражених епідемією функціональної безграмотності читачів такі дрібниці точно не обходять. Для їхнього розуміння літературного твору досить, щоб чорним по білому було написано: «ніґер», «сучка», «ідіот».

Гаразд, уявлення про художність тексту впродовж історії відносно часто змінювалися. Але було й дещо незмінне. Тисячоліттями причетні до «красного письменства» люди знали сформульований ще давньоіндійською поетикою принцип: художній текст тим і відрізняється від бухгалтерської документації чи кримінального кодексу, що його зміст ніколи не виражає себе безпосередньо, бо слова в ньому, вступаючи в гру з різноманітними контекстами, набувають інших, важливіших за прямі значень. Нині це знання разом із умінням неквапливо й сумлінно розшифровувати художні твори стрімко вивітрюється з читацьких голів. Перефразовуючи Єжи Лєца, добре би було, якби істоти, які не мають жодного стосунку до літератури, не мали до літератури жодного стосунку. Але добре вже не буде. Буде тільки гірше. Аж котрогось дня вся література й справді перетвориться у сприйнятті мільярдів самовпевнених ідіотів на сповнену шуму і люті оповідку, яка не означає нічого.