І. В чч. 22 і 23 "Народу" за 1892 р. поставлено три можливі виходи з теперішноі церковноі крізи в Галичині: 1) чисте православіє, 2) протестантизм і 3) чисте латинство. Мені здаєся, що тут пропущено четверту можливість: вдержанє уніі при відділі церкви від держави і, конечно, при повній волі на релігію, при котрій, хто хоче, може відійти й у православіє, і в латинство, і в протестантизм і остатись зовсім безцерковним. Відділ церкви від держави в справі уніятскоі церкви в Галичині виявився б у тому, що державні власти перестали б вмішуватись у церковні справи уніятскоі церкви і почастно перестали б помагати тій єі латінізаціі, котроі добиваються певні церковні сфери римскоі церкви під упливом польскоі арістократіі. Без тоі підпори державноі власти навіть архиєреі уніятскі, котрі сприяють тій латінізаціі, зоставшись лицем к лицю перед паствами й більшостю духовенства, сховали б свою тенденцію. А далі зоставлена на свою волю уніятска церква, паства й духовенство, могла б упорядкуватись так, щоб попів вибирали уніяцкі громади, а архиєреів відпоручники попів і громад. В канонах церковних, навіть римских, нема противного таким порядкам, котрі напр. щодо вибору попів громадами, істнують в католицких кантонах Швейцаріі, за згодою Риму. Такі порядки зовсім не противні тим умовам, на котрих уложена була унія 1596 р.
Безспорно певна частина самого руского духовенства рада була б таким порядкам, як і добра частина селян і світских патріотів обох старих галицко-руских партій. Вони ж не раз говорили остатніми часами, навіть у часи "угоди", що хотять автономіі руско-уніятскоі церкви. Трохи розважавши, всякий мусить прийти до того, що в наші часи ся автономія можлива тілько при відділі церкви від держави.
З свого боку радикали не можуть мати другого погляду в теперішній церковній справі галицко-рускій, як радити й добиватись такого відділу церкви від держави зо всіма єго послідками. В теперішньому спорі між духовенством галицко-руским і польскою магнатско-клерікальною партією, освічений народолюбець не може стати ні на одну з тих сторін. Духовенство руске не заслужило, щоб за него оступатись. А з другого боку й противники єго на боці польскоі магнатско-клерікальноі партіі думають зовсім не про добро руского народу, або розуміють те добро дуже вже по своєму. Боротьбу піднята названою партією проти галицко-руского духовенства, є перш усего проба використати для тоі партіі те вражінє, яке зробив у Австріі еміграційний рух галицких селян, і відвести очи від єгo дійсних причин. До того прилучився результат, котрого, не знаємо, чи предвиділи ініціатори боротьби, а іменно те, що галицко-руска інтелігенція, котра під вражінєм еміграціі, була близька до того, щоб солідарно виступити за народні інтереси, тепер звернула всю свою енергію на боротьбу за галицко-руске духовенство.
Добре б було, що б по крайній мірі радикали галицкі не збилися з своєі природноі дороги і не становлючись ні на одну з тепер борючихся сторін, — виясняли всякому, що єдине розумне впорядкованє церковних справ може бути відділ держави від церкви. А побік того, звісно, радикали мусять не спиняти серед народу пропаганди вільноі світскоі науки, котра одна може поставити наш народ на міцні ноги, при всяких порядках, які б не видумали для него єго теперішні вельможні добродіі.
М. Драгоманов.
ІІ. Само собою розумієся, що й ми годимося на повний відділ церкви від держави. Та тілько до того відділу можна йти ріжними дорогами. Се справа досить далека й дуже важка, особливо у нас. У нас на відділ церкви від держави рішучо не пристануть ані попи, ані правительство; попи тому, що тілько держава гарантує йім яке-таке істнованє й охорону; правительство тому, що без попів воно не мало би такого політичного впливу на народ. По нашому, у нас до відділу церкви від держави могло би прийти скорше хиба в такім разі, якби релігія маси нашого народу в Галичині не була одноцільна — якби наш народ належав до більше релігійних сект, більше чи менче терпимих державою. Тай до сего остатного могло би у нас прийти тілько під упливом сильних релігійних та соціяльних рухів серед нашого народу. При відділі нашоі церкви, такоі, як вона є, поступ Русинів вигравби мало, бо тоді мусів би скріпитися вплив Риму на нашу церкву — на попівство і народ — коли тимчасом тепер той вплив таки порядно ломить сила світского австрійского уряду. При одноцільній організаціі нашоі відділеноі від держави церкви з ієрархією, попівство мало би ще більшу силу над народом і вплив, по нашому, тим пагубніщий. Що тоді воно було би ще ретроградніще, бо темніще, не вчившися в державних теологічних школах, що тоді мусіли би бути приватні або чисто церковні — в руках самоі духовноі старшини.
Та врешті ми мали на думці власне відділ церкви від держави, коли поклали своі три виходи з теперішноі церковноі крізи. Ми говорили там тілько про попівство та мали на думці ті раптовні переміни над ним, які очивидно готовляться. Ми певні, що після одного переходу семінарій у єзуітскі руки — загал Русинів найшов би ся в однім таборі та що на тім уся наша політика тілько виграла би, бо вона до-разу сталаби більше, коли не зовсім світска. І в справах релігійних, серед Русинів, навіть попів, тих, не присталиби ані до латинства, ані до православія, — насталиби вільніші думки: серед народу пішлаби скорше пропаганда і поступовіщих релігійних сект, і безконфесійноі світскоі науки. В результаті вийшло би то само — то б то відділ нашоі церкви від держави та тілько з менчим упливом теперішньоі церковщини на народ — з перевагою світских елементів. Тоді Русини певне устроіли би й своі церковні справи далеко вільніще й постуновіще.
О-тілько, поки що, про самий відділ церкви від держави у нас.
Скажемо і про становиско радикалів у справі спору між нашим духовенством і польскою магнатско-клерікальною партією. Тут вийшли між нами на верх два напрями. Ми, що тепер стоімо близче народу, не кинулися на звісний рескріпт намістника протів нашого духовенства. Ми признали єму певну рацію. Тут нам найдорожча власне — воля критики духовенства. Нагадайте, кілько то ми натерпілися по тюрмах і серед "вільноі" нашоі суспільности, що живе попівским духом, — за саму фактичну критику попівского здирства, хоть ми по найбільшій частині наводили здирщиків поіменно. Виступ найвищого достойника краю, після кільканацяти літ такого стану, — із загальними і далеко тяжчими завітами протів нашого духовенства, доказує, як високо піднялося у нас за той час почутє потреби такоі критики. П. намістник зробив тут величезний пролом у всемогущих кругах Галичини, і ми горяче бажаємо, щоби той крок намістника мав свій уплив іще вище — у Відні, на центральне правительство та на державну раду, щоби вони, укладаючи новий карний кодекс, скасували або бодай стіснили ту важку практику, після котроі найменча критика духовенства уважаєся за виступ протів церкви і караєся досить строго. Само собою розумієся, що нам тут іде не про самі напади на духовенство, та ще безпідставні, а про те, щоби у нас була забезпечена воля указувати і на хиби духовенства, на рівні з хибами инчих станів — обєктивна критика.
На сім і стала наша сімпатія до кроку намістника, — ми ж навіть скритикували у "Народі" зміст єгo рескріпту, і скритикували основніще, ніж се зробили усі инчі рускі газети. Тут же ми скритикували й наше духовенство, і певне через те, що ми не стали безоглядно ані на один, ані на другий бік — ані рускі, ані польскі газети не повторили наших уваг — окрім однісінькоі "Gazety Kоłоmyjskiej", що передрукувала нашу статю (в чч. 99-102 за 1892 р.), назвавши єі "єдиним обєктивним голосом" у цілій сій справі. Додати мусимо іще й те, що рескріпт намістника не перемінив нашого становиска до попівства — ми ж і перше єгo критикували так само, як і після того. І до польскоі пануючоі партіі ми стоімо тепер так само, як перед рескріптом.
Інакше поглянули на рескріпт намістника наші товариші у Львові й Відні. Дехто з них виступив публично протів рескріпту в обороні нашого попівства — єго цивілізаційноі ваги серед нашого народу і т. п. У Відні навіть були задлятого збори Русинів усіх партій, що одноголосно приняли резолюцію протів рескріпту, поставлену нашим товаришем Евг. Левіцким, що й реферував сю справу. Резолюція віденьских зборів така різка, що не могла бути надрукувана ні в одній газеті ані відчитана публично на зборах "Народноі Ради", котрій була прислана офіціяльно, — як заявив предсідатель зборів Романчук. При сій нагоді, Романчук, зачепивши відносини радикалів до народовців, сказав, що тепер, мовляв, серед радикалів дві партіі: одні — поміркованіші й стоячі на грунті національнім — се б то молоді у Відні тау Львові, і другі, що заявилися протів попівства — космополіти, крайніщі, старі, т. зв. Коломийці, — се б то ми, що тепер практично працюємо із селянами. Д. Poманчук заявив, що з першими народовці можуть іти спільно.
Ми просимо тих наших товаришів пояснити справу у "Народі", а покищо ми мусимо сказати своє слово про виступ йіх у справі рескріпту. Нам бачиться, що крок той хибний і прінціпіяльно, і практично. Прінціпіяльно тому, що інтереси нашого духовенства ні в якім случаю не можуть уважати ся інтересами нашоі радикальноі партіі. До того ж тут не були нарушені і конституційні права нашого духовенства — була тілько критика, на котру й можна було відповісти тілько критикою, а не протестом протів самоі появи рескріпту.
Практично хибний крок тих наших товаришів тому, що він прямо пошкодив відносинам нашоі партіі до радикального руху серед селян. Попівство в загалі нігде не перемінило своєі політики протів того руху: воно, як було, так і є найбільшим ворогом єго, в безнастанній боротьбі з котрим наші прихильники по селах просто падуть. Наше попівство виступає загально протів нашого руху по селах, ріжними вишуканими способами —-між инчим покликуючи ся на карний кодекс — так самісінько, як воно виступає протів рескріпту намістника.
Ми певні, що ся незгода серед нас не буде мати серіозніщих наслідків — що наші товариші завважають свою помилку. А то булоби фатально. Подумайте лишень: доси ні на чім не зійшли ся практично народовці, москвофіли й частина радикалів, окрім на одній однісінькій точці — на обороні попівства! Чи требаж кращого доказу на те, яке величезне поле у нас завоював свій власний клерікалізм?! Найкумедніще булоби, якби ми — ми, раціоналісти, що не можемо мати нічого спільного с церковщиною, якби ми мали розійтися ізза нашого попівства...
Ми не знаємо, як слід, мотивів того кроку наших товаришів, і тілько догадуємося про подвійну ціль єго — прихилити до себе духовенство і захитати становиско намістника, протів котрого виступають задлятого й певні Поляки-демократи. По нашому — перше захід зовсім даремний, друге — непевний. До того ж теперішний намістник, про своі хиби, просто неоцінений тим, що своєю безоглядною політикою прискорює основні переміни в краю, — природне угрупованє партій і т. и. Він на те немовби сотворений. У наслідника єго може того не бути, а може бути дещо й таке, що від того Галичині прийде гірше. Нам бачиться, що знати се — далеко користніще для нашоі радикальноі партіі, аніж хапатися за іллюзію, що загал попівства може бути коли небудь із нами...
М. Павлик.
[Народ]
08.01.1893