«Там ми винайдемо кохання»

Пора серця. Інґеборґ Бахман – Пауль Целан. Листування. Переклали Лариса Цибенко та Петро Рихло. – Чернівці: «Книги – XXI», 2012. – 416 с.

Вона – примадонна австрійської літератури, інтелектуалка, автор філософсько-психологічної прози, в якій дія зовнішня – декорація, а часто й метафора складних, суперечливих, сповнених надій і поразок внутрішніх процесів. Її ґрандіозний проект «Різновиди смерті», яким кинула виклик чоловікам-романістам XIX сторіччя, а ще більше – своєму часові, так і залишився фрагментом, уламком із кількох романів, які – за єдиним винятком – також незавершені.

Він – реформатор німецького вірша. Що таке німецька для єврея, який у концентраційних таборах втратив родину, – незмір цього виклику важко, мабуть, уявити. Тим не менше, він пише німецькою – не румунською, якою вільно володів і в перекладі якою публікувалися його перші вірші; не російською, якою перекладав «Російське питання» Константіна Сімонова та іншу ідеологічно-пропагандивну літературу, але також і «Героя нашого часу» Лєрмонтова; не французькою, якою міг вільно висловлюватися; зрештою, не їдишем і не івритом, які згодом урізьблюватиме в німецький вірш, мов діамант, стократ міцніший, в і без того міцну оправу.

Вона шукає втрачений рай свого дитинства в мальовничій долині річки, він утікає від пекла своєї юності. Це їх зблизить, але й стане підставою непорозумінь та розриву, так само, як із розривів зіткана його поезія і – значною мірою – її проза. «Уста домовчать усе до останку», – цим рядком завершується вірш, надісланий ним їй наприкінці жовтня 1957 року. Вірш мовить також про «шкаралущу, правдиву й відкриту», про «нетрі мороку» і про те, що «обоє говорять з провиною про кохання».

Вона – Інґеборґ Бахман. Молодша від нього на шість років, Бахман народилася в Кляґенфурті, адміністративному центрі Каринтії – краю на австрійському Півдні, де пройдуть її дитинство і юність, до яких повертатиметься передусім у «Книжці Франци». Безпосереднім документом тих часів стане «Щоденник війни», опублікований щойно недавно. Судячи з усього, Інґеборґ Бахман встигла його поредагувати, заки 1973 року, на три роки переживши свого коханого, згасла від опіків, отриманих у вогні, спричиненому викуреною в ліжку цигаркою. Бахман багато палила, від певного часу. Здається, відтоді, як їхні стосунки пішли шкереберть, а може, й не тільки через те. Він її застерігатиме, так само, як, зрештою, і вона його. В його листах, написаних за кілька десятиріч до її трагічної смерті, мов лейтмотив, звучатиме нагадування про вогонь – у тих пасажах, де він найбільше про неї турбуватиметься.

Він – Пауль Целан. Народився і виростав у Чернівцях, у місті над Прутом. «Кульбаба – така зелена Україна», – напише Целан на початку творчого шляху і ця колізія барв – імплікованого жовтого кольору кульбаби, яка цвіте (та, в якої світло-сірий парашутик плоду, має в німецькій іншу назву), й експлікованої зелені – скаже більше про край і його мешканців, ніж чимало підручників історії. Був очевидцем і зумів не стати жертвою політики, яку нацисти здійснювали на окупованих територіях. Міг залишитися в Радянському Союзі, але обрав шлях через Румунію далі на Захід, що вважають головною причиною тривалої неуваги до його творчості в «країні Рад».

17 грудня 1947 року Целан, покинувши Бухарест, прибуває до Відня, 16 травня наступного року обоє вперше зустрічаються, а вже наприкінці червня Целан вирушає у Париж, в якому, не враховуючи – здебільшого невдалих – мандрівок у німецькомовний світ, проживе неповних двадцять три роки, написавши кільканадцять поетичних книжок і здійснивши не менше поетичних перекладів, і де загине, вчинивши самогубство, у водах Сени.

На час, коли між ними починається листування, Целан уже відомий кількома публікаціями, зокрема «Фугою смерті», якраз з’являється його перша поетична збірка «Пісок із урн». Бахман – студентка філософії Віденського університету, де небавом захистить наукову працю «Критична рецепція філософії екзистенції Мартина Гайдеґґера», про яку опісля відгукуватиметься не інакше, як про дисертацію «проти Гайдеґґера», вплив якого, втім, відчувається у листах.

«У мене немає особливих новин, – пише Бахман про цей час. – Я дуже багато працюю, незабаром закінчую студії, окрім того – пишу для газет, для радіо і т.д., більше, аніж раніше. Намагаюсь про себе не думати та, заплющивши очі, дійти до того, про що, власне, йдеться. Безперечно, усі ми перебуваємо у великій тривозі, не здатні звільнитися й ходимо манівцями. Та боязнь того, що якось ми опинимося в безвиході, завдає мені часом болю».

Їхнє листування, якщо не враховувати вірша-присвяти «В Єгипті», вписаного Целаном в альбом Матіса, а також не надісланого, складеного на Різдво 1948 року листа Бахман Целанові, протриває від 26 січня сорок дев’ятого, яким датовано лист Пауля Целана до Інґеборґ Бахман, до 27 вересня шістдесят першого року, коли Целан уже з іншої паризької адреси надішле останній до Бахман лист, вона ж свою відповідь так і не вкине до поштової скриньки.

«Твоя листівка, у саме моє серце, так, це так, я кохаю Тебе, тоді я ніколи цього не казала. І знову мак полонив чуття, глибоко, дуже глибоко, Твої чари були чародійні, я ніколи їх не забуду.

Деколи мені нічого більше не треба, лиш тільки піти звідси геть, дійти до Парижа й відчути, як Ти доторкаєшся до моїх рук, як Ти мене всю огортаєш квітами, а потім знову не знати, звідкіля Ти прийшов і куди йдеш. Ти прийшов до мене з далекої Індії, або з іще віддаленішого, таємничого, брунатного краю, Ти для мене – пустеля і море, і все, що є таїною».

Така мова закоханих. Наскільки близька вона моментами, особливо на початках, до поезії! А це – з останнього листа Целана до Бахман: «Те, що поміж нами постало, – це тільки непорозуміння, таке, яке важко розплутати, але це тільки непорозуміння».

Містять листи й зізнання в інших прихильностях, як-от любові Целана до Відня («Цим я хочу сказати, що чимало людей, які задають тон у Відні, здебільшого мають закупорені вуха й надто гучне горло. Ця констатація, повір мені, навіває на мене сум так само, як і на Тебе, позаяк я люблю Відень, незважаючи ні на що») і Парижа («Клаус і Нані, напевне, розповідали Тобі, наскільки прекрасний Париж: я буду радий зустрічі з Тобою, якщо Ти це помічаєш»). Вряди-годи до листів, які самі, як поезія, докладаються вірші.

Том, в якому листування Інґеборґ Бахман і Пауля Целана займає третину обсягу, доповнено кореспонденцією між поетом і Максом Фрішем, з яким у Бахман будуть не менш драматичні і суперечливі стосунки, ніж із Целаном, і листуванням між Жізель Целан-Лестранж, Целановою дружиною, в якої з Целаном спільний син, та Інґеборґ Бахман.

Книжка – про те, як винаходилося кохання, адже воно винаходиться щоразу наново, про особливий флюїд, який цю любов «призвів до самоспалахування», підживлював і руйнував, – поезію. Як щільно переплелися на цих сторінках резиґнація і надія!

«Пора серця», якою український читач завдячує Петрові Рихлові, інтерпретаторові партії Целана, і Ларисі Цибенко, яка відтворила голос Бахман, супроводжується розлогим коментарем, ґрунтовною хронологічною таблицею життя і творчості обох закоханих, з якої ще раз видно амальгами, розриви і відстані.

Ще одна перевага видання – ілюстрації, недолік – низька якість фотовідбитків, які мовби пручаються, не бажаючи лягати на друкарський папір, а також дисонанси, що стосуються радше партії Бахман, ніж Целана, утворюючи стрету між русизмами й надмірними діалектизмами на зразок повторюваного «мати собі за зле», між буквалізмами і знівельованими в перекладі, проте характерними для Бахман інтелектуально-поетикальними піруетами, від яких перехоплює подих.