Наталя Гайда: Ілюстраторка, яка постійно вчиться

Впізнавані і яскраві білки, коти, собаки, дракони, королеви, русалоньки – усіх і не перелічити; харизматичний і саркастичний герой фейсбуку Лисий Кот; ще безліч обкладинок, щоденних малюнків, скетчів, швидких замальовок... Ілюстраторка Наталка Гайда колись починала малювати для славнозвісного «Пізнайка». Зараз у її портфоліо роботи для чільних українських видавництв – «ВСЛ», «Віват», «Чорні вівці», «Книголав», «Наш формат», «Школа» та ін. Вона курує і організовує виставки, часом викладає для колег, а загалом Наталя постійно вчиться. Про книжкову ілюстрацію як індустрію, а також про міфічний «талант» та правдиву любов до своєї справи ми і поговорили з Наталею Гайдою.

– Ти сама себе часом називаєш у фейсбуці «галицький ілюстратор». Звідки така самоназва?

– О, так це ж не самоназва! Коли я переїхала у Львів, я взагалі не знала про ці дивні стосунки між галичанами і не-галичанами, і вперше почула про це в Києві – від одного відомого у вузьких колах літератора. Мене це здивувало, і відтоді я почала вживати це означення у саркастичному ключі. А потім хтось мені розказав, як мене всерйоз так називали по радіо (сміється).

– Але якби я всерйоз тебе спитала: а яка ти ілюстраторка? Як ти себе описала би?

– Я така ілюстраторка, яка постійно вчиться. Це все, що я можу про себе сказати. І ще я вважаю себе поганим ілюстратором. Зараз я себе вважаю дуже поганим ілюстратором – і тому ще більше вчуся.

– Це з часом розвивається: чим далі – тим гірший ти ілюстратор?

– Це як з усяким знанням: чим далі працюєш, тим більші горизонти тобі відкриваються, і ти бачиш, як багато ще не вмієш.

– Скільки ти вже працюєш в ілюстрації?

– Десять років. Але щоправда, повноцінно ілюструвати книжки я почала п’ять років тому. До того я робила обкладинки і дитячі журнали.

– Ілюстрація – це твоя самоосвіта?

– Так. Насправді, якщо говорити про сучасну ілюстрацію, якісь світові тренди і т.д., то у нас немає таких шкіл чи університетів. Такої освіти немає; у нас є академічне малювання, є якась ілюстрація, але вона досить дивна, і я мало цікавлюся тим, що вони роблять. Але є дуже багато можливостей для навчання в інтернеті, можна поїздити, все відкрито. В Україні це щойно починається.

– А з чого ти починала?

– У мене таке враження, що я якийсь «пилип з конопель», і я наївно почала з того, що «я ж хочу малювати – так я ж малюю»! Тому маю підозру, що дуже багатьох речей я навчилася суто на ентузіазмі. Я малюю, постійно щось публікую в інтернеті – навіть не через те, що мені потрібен фідбек, а просто тому, що мені від цього процесу радісно. Життя йде, а я малюю, малюю, малюю! І тут мені починають писати, кажуть, давайте щось робити – обкладинку абощо. Відбувається усе це досить хаотично.

Теж варто врахувати, що коли 10 років тому я починала, ринку не існувало взагалі; зараз усе набагато складніше. Тоді була «Аба-ба-га-ла-ма-га», «Старий Лев» вже був, але щойно починав свій шляхіємо. Я починала працювати з «Урбіно» і з «Пізнайком». «Пізнайку» я сама написала – дуже боялася, хвилювалася, чи вони мене візьмуть, але мене з радістю взяли і ми досить довго співпрацювали. Навіть тоді, коли здається, що можливостей мало, насправді їх багато.

Мені здається, завжди на умовно «пустому місці» ти можеш взяти набагато більше, аніж на «повному». Припустимо, у Англії зараз зробити кар’єру в ілюстрації буде не порівнювано складніше. Там існують вже дуже проторені шляхи, але на них і конкуренція значно більша. Може, це моя персональна особливість, але я люблю брати ентузіазмом, вірою в те, що ти хочеш робити, те, що тобі подобається, чим ти гориш. Так ти вбачаєш дуже дивні шляхи, і просто йдеш ними. Це набагато цікавіше, ніж коли вже існує сформована індустрія, і ти просто використовуєш готові інструкції: ілюстратор має прийти туди-то, закінчити то-то, зробити то-то.

– Чи можна говорити, що тепер у нас вже є індустрія?

– Вона точно значно більша, ніж була тоді. Не можна сказати, що вона цілком сформована; але безумовно, тепер розмова про такі елементарні речі, як авторське право, роялті, відрахування, взагалі можлива. Десять років тому про них в принципі не говорили; тепер це відкриті дискусії. У світі ситуація наступна: виходять журнали з роботами авторів, приблизними цінами, контактами видавців, і не треба шукати, випитувати. Звісно, ми теж заходимо на цю колію; це неуникно.

– Творчі професії рідко сприймають як стрункі алгоритми, більше завжди говорять про «талант» і «обдарування». Ти себе вважаєш талановитою?

– Ні! Щодо таланту я можу дуже багато розказати – я не вірю в талант. Для себе я знайшла прекрасне визначення таланту: це щось таке, що ти приписуєш іншій людині, яка дуже багато працює над тим, над чим ти сам з певних причин не працюєш, але, можливо, хотів би. Я пам’ятаю чимало таких розмов, я бачу їх щодня: «от, у мене криві руки, я не вмію малювати». Ок, це не проблема: малюєш по вісім годин на день, і через три роки руки вже рівні! – Ні, каже людина, я не вмію, в мене нема таланту! І тоді ми отримуємо знецінення оцих трьох років і восьми годин на день, і це не справедливо. Я не вірю в магію. Я вірю в єдине, що можна віднести до сфери таланту: якщо тобі страшенно подобається робити те, що ти робиш, і тобі не потрібна надлишкова мотивація. Ти сидиш, і тебе пре, і ти приділяєш цьому масу часу без насилля над собою. Це може бути заняття математикою, спортом, чим завгодно.

– А коли ти починала, ти розуміла, що це стане професією?

– Не одразу. Я малювала з дитинства, але робила це дуже несистемно. За останні два роки я бачу свій відчутний прогрес здебільшого тому, що я нарешті зрозуміла, що саме я маю робити, куди мені йти і над чим працювати більше. Про жодні таланти не йдеться. Хоч людям дуже приємна ця казка, бо вона знімає з них відповідальність за нічого-не-роблення. Я знаю, що при правильному підході можна навчити малювати будь-кого. Малювання – це дрібна моторика і просторове мислення. Я не кажу, що це просто, але є певні механізми, які треба запускати.

– Які механізми працюють для «персонажки», над якою ти тепер багато працюєш?

– Історія! Перш за все, персонаж повинен мати історію – інакше що він буде розповідати глядачеві, як він його захопить? Це сторітеллінг – з цієї точки зору я намагаюся зараз аналізувати усі ті роботи, які чіпляють мене, і розібратися, чим саме вони мене зачіпають. Бо сторітелінг – надзвичайно важлива складова і коміксів, і ілюстрації, і всякого сценарію. Потім ти пробуєш сам це робити, розказати історію – а вона може бути будь в чому. Коли я почала детально над цим думати, я почала бачити історії всюди. Кожна моя прогулянка – маса такого задоволення, бо я бачу кожен момент у цій перспективі. Власне, навіть тут розвиваєшся, вчишся бачити і аналізувати.

– Якщо порівняти виготовлення книжки з приготуванням страви, то ілюстрації – це яка частина?

– Ілюстрації для мене – це момент, коли ти береш усі свої продукти, і розумієш: тобі не вистачає певних інгредієнтів, і ти маєш щось вигадати. Виходячи з того, що маєш, ти повинен зробити щось зовсім інше. Останнім часом так виходить, що я берусь за якісь такі проекти, яких я навіть не чекала, не думала, не мріяла. Це речі дуже мені не властиві. Я, власне, тільки тому за них і беруся – бо розумію, що тільки таким чином я можу розширити своє бачення і вміння. Бо дуже легко залишитися на місці, малювати мімімішних тваринок; але у мене з цим проблема – я не можу тупцяти на місці.

– Як відбувається цей ріст? З моїх спостережень за твоїми активностями в інтернеті, виглядає так: ти обираєш собі тему, і малюєш, малюєш, малюєш одну тему. Це твої власні цілеспрямовані рішення, чи залежно від чергового замовлення ти підтягуєш навички?

– Це відбувається і так, і так. Різниця тільки в тому, що коли я працюю сама з собою, то діють два фактори. Перше – це те, що мене пре, і я не можу робити нічого іншого (як буває в усіх, хто пише, малює, робить музику). Друге – є речі, які треба підтягувати, і ти це робиш; це як спорт, коли качаєш відповідні м’язи.

– Ти тепер малюєш не лише для дітей…

– Зараз я якраз малюю здебільшого для дорослих.

– Як для тебе відрізняється робота за віковими категоріями?

– Це різна подача. У дорослих все набагато більш умовно, і може бути передано зовсім іншим набором засобів, аніж для дітей. Я спостерігаю за багатьма ілюстраторами, ловлю, як вони працюють, і що з цього мені близьке. Для дітей мені дуже близьке повне занурення у світ твору. У дорослих це інша історія – інтерпретації, тощо. Дитячу ілюстрацію треба зробити так, щоб цей світ був цілісний, і не відчувалося жодної фальші. Я, наприклад, дуже гостро відчуваю її в книжках, і мене це завжди обурює.

– Для того, щоб малювати для дітей, ти ставиш себе на місце дитини, реципієнта? Треба лишатися трошки дитиною?

– Я взагалі думаю, що всяка творча професія – певною мірою ексгібіціоністська штука, коли ти просто вивертаєш себе назовні. А з іншого боку – це досить маніпуляторська справа, бо ти маєш добре знати, яке враження хочеш справити на глядача. Якщо ти дійсно добрий професіонал, то ти цього враження досягаєш. І це те, до чого я йду. Так, ти маєш бути і дитиною; але і ким завгодно іншим.

– Що відрізняє хорошу ілюстрацію від поганої?

– Щойно сьогодні про це думала. У дитинстві мені здавалися красивими і чарівними речі, які зараз видаються скоріше смішними, погано зробленими. Завжди цей набір факторів, за яким ти обираєш і відзначаєш щось як добре чи недобре, він завжди буде достатньо суб’єктивним.

Нещодавно я мала досвід у журі ілюстраторського конкурсу, і вповні відчула цей суб’єктивізм. Але водночас, коли ти довго занурений у якусь тему, постійно спостерігаєш, зранку до вечора працюєш у середовищі, то цей навик набивається. Ти починаєш помічати речі, непомітні для більшості глядачів «не в темі». Я точно знаю певні фактори, важливі для мене (окрім композиції, колористики тощо) – на інтуїтивному рівні однозначне «так» або однозначне «ні». Але це надзвичайно суб’єктивно; ми в журі дискутували до піни з рота – були речі, які хтось абсолютно не сприймав, а комусь вони сподобались. Найбільше часу витратили на те, щоб спокійно усе це аргументувати і пояснити колегам.

– А є якісь характерні особливості, які відрізняють зараз українську ілюстрацію від усієї іншої?

– Я би сказала, що у нас зараз дуже багато пошуку. І це дуже помітно, якщо порівнювати за країнами у межах більшої вибірки. Наприклад, у Німеччині вже досить сталий підхід до виконання будь-якої теми; це все цікаво, класно, але... У нас натомість набагато більше сміливості – хай навіть часами не дуже аргументованого експериментування. Українці в цьому конкурсі презентували найбільше експериментальних робіт, дуже неоднозначних. Мені це імпонує, бо це щойно початок, а він вже дуже цікавий, і він точно дійде до чогось особливого. Україна вже завоювала певні позиції на цьому ринку – у нас є «Аґрафка», Оксана Була, Аня Сарвіра з Pictoric, щороку якісь призи і нагороди на міжнародному рівні. Це дуже різні підходи, але вони дуже класні і вони спрацьовують; є також багато молодих ілюстраторів, за якими я пильно стежу і чекаю їхніх успіхів – мені страшенно цікаво, куди ці експерименти приведуть.

– Ця індустрія все таки формується в Україні силами самих ілюстраторів, правда?

– Безумовно. Ми вчимося одне у одного, вчимося поїздками (дуже помітно стало, коли люди почали їздити в Болонью на ярмарок і привозити звідти якісь новини). Почали говорити з юристами, організовувати зустрічі, воркшопи. Це теж відрізняє нашу ілюстрацію від іноземної; хай ця самоорганізація не ідеальна, але вона є і вона помічна. Виникають школи типу Projector’а – і це, як на мене, теж наслідок цієї самоорганізації.

– Львів для тебе як художниці – це місто літератури, місто креативних індустрій?

– Як би то так сказати… (сміється). Я сюди їхала (і треба визнати, це я отримала вповні!) як у місто, де я можу працювати, а в будь-який момент вийти з хати, і відволікти очі на щось гарне. До того я жила в Києві на Позняках, і скажімо так, була позбавлена такої можливості.

Тут є щось схоже на антитезу «Москва-Пітер», треба визнати; хоч спочатку я про це не знала. Але я не бачу тут наразі дуже помітних тенденцій до розвитку якоїсь божевільної креативності; швидше, це помітно у середовищі програмістів, а не митців. Тут щойно починають робити якісь такі речі.

– А які взагалі інфраструктурні умови потрібні для художника, як ти вважаєш?

– Мені здається, було би дуже класно мати місця для роботи з урахуванням нашої специфіки. У Берліні бачила такі простори. Важко сидіти постійно вдома самому; мені такі місця важливі – де я можу взяти свій планшет чи папери і попрацювати. Якісь напів-облаштовані простори, швидше самоорганізовані, аніж спеціально підготовлені – мова не йде про дороге красиве кафе, де всі приходять і малюють. Тому я очікую і тут найбільше від самоорганізації; звісно, це камінь і в мій город – самій можна було би таким зайнятися.

Дуже не завадив би нам ринок адекватного житла – не тільки митцям, а загалом усім.

А, і найважливіше для всіх ілюстраторів в Україні (незалежно від регіону): має бути нормальна прозора співпраця з замовниками. До цього нам ще далеко. Як на мене, дуже добре цим не займатися взагалі – щоб все зрозуміло, розписано і встановлено: ціни, договори, умови. Це дуже полегшує життя усім учасникам процесу.

– Ти віриш, що виникне якась умовна «профспілка ілюстраторів»?

– Звісно, від цього ми нікуди не подінемося. Питання лише, коли саме. Але якщо вже зараз у нас є лекції по авторському право, а ще п’ять років тому мені як ілюстратору було незручно навіть приватно говорити на цю тему з замовниками, бо вони ж мені про мистецтво, а я їм про отаке. Зараз це вже нормальна розмова. Думаю, чекати не довго.

Ілюстрації з архіву Наталі Гайди