Імунітет як метафора

Що різноманітні хвороби мають схильність перетворюватися в нашій уяві на метафори – це було відомо задовго до Сьюзен Зонтаґ. А точніше, про це споконвіку знає сама мова, раз у раз підсуваючи нам вирази на кшталт «хвороба його скосила», «хвороба її підточила», «хвороба їх захопила зненацька» тощо. До речі, «мова знає» – це також метафора, але менше з тим. Отож, мова знає, що хвороба може чаїтися і загострюватися, спалахувати й вгамовуватися, наступати й відступати, а ми, зі свого боку, з хворобою боремося або здаємося, стаємо її заручниками або ігноруємо, здобуваємо перемогу або зазнаємо поразки.

Ясно, що з такого потенціалу хвороби не могла не скористатися література, починаючи, мабуть, від Біблії, де, скажімо, тілесні виразки і гнояки Йова слугують метафоричним вираженням його духовного випробування. Інколи хвороби й недуги розростаються в художніх творах до символів цілих епох і континентів. Як-от – згадуючи бодай найвідоміші приклади – у «Зачарованій горі» Томаса Манна, де вражена декадансом Європа початку ХХ століття постає у вигляді туберкульозного санаторію. Або у «Фієсті» Ернеста Гемінґвея, головний герой якої своєю імпотенцією виразно натякає на знищене війною майбутнє «втраченого покоління». Або в «Чумі» Альбера Камю, де смертельна епідемія – серед іншого – означає нацистську окупацію.

Коли у Сьюзен Зонтаґ виявили злоякісну пухлину молочної залози, вона зайнялася аналізом такого типу образотворення, а відтак написала книжку «Хвороба як метафора», в якій виступила проти метафоризації і – тим більше – міфологізації раку. І, безперечно, з практичного погляду, тобто з погляду пацієнта, мала рацію. Людині, якій у лабораторії видали папірець із діагнозом cancer, варто діяти швидко й тверезо. Меланхолійні роздуми про хворобу як покарання за гріхи або, навпаки, як наслідок тривалого пригнічування бажань швидкості прийняття рішень не сприяють. Так само, як тверезості не сприяють спроби осмислити рак у категоріях демонічного зла чи проникнення в наше тіло «чужого», чи безконтрольного, мов за дикого капіталізму, поділу клітин, чи військової інвазії, контратаки і променевого бомбардування метастазових форпостів. Зрештою, не справляє великої приємності пацієнтові і протилежна метафоризація, коли він чує, як його хворобою називають то корупцію, то безробіття, то котрусь із ідеологій.

У чому, натомість, Зонтаґ помилялася, це у своїх сподіваннях, що з подібними метафорами колись буде покінчено. Не буде. У сенсі, може, й буде, але тільки разом із людством. Бо людина у принципі не спроможна мислити без метафор, навіть коли вона про це й не здогадується. І черпає вона метафори з усього, що її оточує, зокрема – і з хвороб. І черпатиме далі, навіть усвідомлюючи, що це не дуже політкоректно, бо є – не показуватиму пальцем – і завжди знайдуться люди, для яких виразність метафори незрівнянно важливіша за політкоректність. А також є і завжди знайдуться метафори, від яких несила відмовитися.

Приміром, кір, до якого невдовзі обіцяють долучитися дифтерія і правець. Предметний рівень цієї метафори, як і належиться предметним рівням, очевидний. Кожна інфекційна хвороба має свій коефіцієнт відтворення, досягнення якого загрожує епідемією. Найефективнішим методом захисту від поширення інфекції є колективний імунітет, який складається з індивідуальних імунітетів і теж має свій математично обчислюваний критичний рівень. Як твердять спеціалісти, щоб запобігти поширенню того-таки кору, імунітетом повинні володіти 94,5% спільноти. У сиву давнину процес вироблення колективного імунітету був досить невибагливим: люди заражалися, хворіли і вмирали, але не всі. Хто перехворів і з якихось причин вижив, той надалі міг конкретно цієї хвороби не боятися.

Розпочатий наприкінці XVIII століття поступ медичної науки врешті-решт дав змогу винайти менш людинозатратний спосіб формування колективного імунітету, а саме – імунізацію, себто масову вакцинацію, себто поголовне щеплення всіх членів спільноти. Ну або хоча б 94,5%. Єдиним недоліком вакцинації є те, що її треба проводити, а не лише виписувати довідки, ніби вона проведена. Бо самі собою довідки без щеплень, як виявилося, на колективний імунітет мало впливають. Проваливши впродовж останніх десятиліть усе, що було можна й не можна, ми, звичайно, не могли не провалити й імунізації населення, у зв’язку з чим тепер без особливого ентузіазму вдивляємося в наше найближче епідеміологічне майбутнє. Це – якщо говорити про предметний рівень.

Тим часом на рівні переносних значень, де слово перестає сприйматися буквально і перетворюється на метафору, вся ця ситуація може нам дещо пояснити про наші стосунки з «русскім міром». Десятиліттями методично занехаюваний, наш дрантивий колективний імунітет із заразою «русского міра» не впорався. Мало того, процес інфікування нашого колективного організму триває. За іронією термінологічної долі, мовою медицини така біда називається толерантністю. Ми собі звикли вважати, що толерантність є однією з найбільших світоглядних цінностей сучасного світу. І вона справді нею є, доки йдеться про звичайну терпимість до Іншого, про ненав’язування йому свого способу життя, поглядів, ідей і вірувань. Але толерантність як відсутність антитіл і неспроможність реагувати на ворожу інфекцію призводить до важких хвороб або й смерті безсилого організму.

Основних варіантів поведінки в окресленій ситуації є три. Перший – повна карантинна ізоляція. Чим цей варіант поганий? Тим, що на практиці повністю ізолюватися від ментальних інфекцій неможливо, а якби й було можливо, то життя в ув’язненні не видається мені надто привабливим. Другий – його, власне, й пропонують переносники зарази – не втручатись у процес і взагалі нічого не робити й не забороняти. Інакше кажучи, дозволити, як у згадувану сиву давнину, постати колективному імунітетові самостійно: хай спільнота перехворіє і постарається вижити. Проблема, однак, у тому, що, як показує досвід усе тієї ж сивої давнини, кількість жертв у цьому випадку може перевищити кількість тих, хто здобуде імунітет. Нарешті третій, як уже говорилося на предметному рівні, варіант – планова імунізація. Попри відносно нечисленні побічні ефекти, варіант цей є найгуманнішим і водночас найдієвішим. Залишилося ще тільки винайти відповідну метафоричну вакцину і переконати населення не слухати завивання різномастих антивакцинаторів.