Книжок, які я заборонив собі навіть спробувати почитати, є досить багато. Перші у цьому списку «Алі Баба і сорок розбійників», «У пустелі і пущі», «Брати Лев'яче Серце»… При цьому якраз ці книжки багато десятиліть є моїми улюбленими і стали, мабуть, важливими фраґментами підвалин, на яких тримається весь мій досвіт перебування у культурі. Але я не буду їх читати, бо вже уважно прочитали різні близькі мені люди і свого часу переповіли їх більше чи менше ретельно, більше чи менше правдоподібно. Але в кожному настільки перепущено крізь себе, що – це міг би зрозуміти Борхес – самі стали співавторами Сєнкєвіча чи Лінґрен. Зробивши таким чином те, про що мріяв або що прогнозував Вальтер Беньямін – повернули писану літературу у русло усного, тобто живого, переказу, епосу.
У дитинстві, ставши затятим читачем, я сам почав зловживати такою практикою. Зрештою, тоді були для цього сприятливі часи. Книжки, які нас цікавили, треба було ще вміти знайти. І прожити з ними добу чи кілька годин можна було настільки інтенсивно, щоби повірити, що прочитане є твоїм автентичним знанням. Яким ти можеш поділитися, додавши до увібраної історії частку власних переживань і свого попереднього досвіду, зробивши книжкову історію дещо кращою.
Тому так багато переповідали. Спочатку книжки, потім і кіна. Способи оповіді різнилися рівнем експресії і перевтілення. Іноді це була розповідь від всезнаючого автора, часом – щось таке, що вимушувало жестикулювати, падати і робити звукову імітацію. Кілька років я розповідав різній авдиторії (і сільським хлопцям, і вибраним приятелям, і цілому класові, коли раптом не приходила на урок хвора вчителька) Дюму (так ми відміняли це прізвище), Божену Немцову і Алоїза Ірасека, казки з «Чарівного горнятка», брошури Кона, оповідання Конан Дойла і усі пригоди Томека Вільмовського, навіть «Сто років криміналістики» і щось із Сунь Дзи, що було у «Книзі майбутніх командирів». Не кажучи вже про статті із забороненої Української загальної енциклопедії і «Пастирського богословія». Отримував натомість перекази із недоступної мені бібліотеки пригод.
Одного разу вдався до дуже ризикованої штуки. Хлопці з мого класу тоді якраз цікавилися романною історією Франції, бо щойно з'явився фільм про мушкетерів. Нам було по десять років, ми зібралися поїхати на новий міський цвинтар далеко за містом, щоби відвідати могилу недавно загиблого однокласника, оповідь про чию трагічну смерть на літніх канікулах, якої ми не бачили, також стала частиною нашого епосу. На міській автостанції, яка тоді була у самому серці середмістя, посеред дивовижного центрально-європейського бароко, на площі, яку через кілька років назавжди описав Юрко Андрухович, де ще й тепер можна роздивлятися весь сюжет вірша, окрім автобусів, які приходять і відходять, але є ворони, ці маленькі чорні ангели, і холодні кухлі з пивом, я – не читаючи цієї книжки – коротко розповів зміст незнаної мені «Хроніки часів Карла Дев'ятого» Проспера Меріме. Всі були у захваті. Але був ще один затятий читач, якому здалося підозрілим, що у Меріме все аж так вдатно. Через кілька днів він приніс мені випозичену в якійсь бібліотеці цю книжку. І сказав важливу річ: подивися, як там насправді, хоч мені більше подобається твоя версія.
Я ж собі подумав, що це велике щастя – мати у житті когось такого, з ким можна говорити про книжки. І не просто обговорювати прочитане, а навзаєм переповідати то, чого не читав інший. Проживаючи таким чином книжковий світ комплементарно.
Бо у провінції, яка всюди, в якій більшість людей живе цілком іншими інтересами, можна попросту здуріти, якщо не мати якогось такого каналу порозуміння. Бо навіть такий захоплюючий процес, як вислуховування чиїхось правдивих історій або ще правдивіших історій про когось зі знайомих, врешті доводить до розпачу (якщо не користуватися цими історіями так, як робив Грабал).
Живучи у закритому середовищі, обов'язково потрібно заносити туди щось стороннє. Хоча би розповіді про прочитані на самоті книжки. Тільки так формується повносправний вихід у світ у замкнутій провінції. І так там вдається проростати включенню у необмежену культуру.
Бо сучасні технології не рятують. Коли замість того, щоби переповісти наживо те, що вичитав, ти просто пересилаєш якийсь текс – "подивися сам" – то епосу не стається. І це вже цивілізація, а не культура, яку, як один казав, неможливо виготовити, а лише виростити, як дерево.
18.01.2018