Олег МОСЕСОВ

Однією з втрат, що з ними у Львові асоціюватиметься минулий – 2017 рік, – стала раптова смерть Олега Мосесова. В ніч на 24 грудня у цього легендарного музикознавця та радіоведучого дорогою з роботи до дому стався інфаркт.

 

Олег Мосесов, знаний за псевдо Олег Середа, був ведучим музичних програм; у 1998 році заснував «Аматорський клуб», в основі якого була ідея спільного прослуховування музики з подальшим обговоренням (існував до 2009 року); був музичним критиком журналу «Label», журналістом видання «Clash magazine» і журналу «S.U.I.T». Із 2003-го року Олег ініціював створення авторських програм і вів ефіри на «РадіоМан», «Радіо4U», «Радіо 24» та «Радіо ЛЮКС ФМ».

 

В пам’ять про Олега Мосесова Z публікує текст лекції, яку він наприкінці листопада прочитав у Центрі Шептицького.

 

 

Чому цикл лекцій про історію музики ми починаємо саме з вінілу? Хочу поцікавитись, чи хтось з вас удома має вініловий програвач? Старий-новий. Маєте? Це прекрасно. Все починалось, як завжди, з якоїсь дрібнички. З ентузіазму – навіть не спрямованого на якусь комерцію. І сьогодні ми не просто поринемо в історію, адже я вірю в те, що людей, байдужих до культури, тут немає. Так само хтось сказав, що без історії ми ніхто. Сьогодення, безумовно, нас цікавить, але я б хотів разом з вами, вивчивши коротенько, в межах однієї лекції, історію, зробити спробу поглянути у майбутнє. До чого нас доведе прогрес конкретно у вініловому напрямку. Символічно ми бачимо минуле, сьогодення і майбутнє.

 

Отже, колись у ХІХ столітті, уявіть собі, не було інтернету, не було комп’ютерів, був театр – місце, де люди спілкувалися щодо культури. Театр сьогодні помер? Ні. Він процвітає? У певному сенсі – так. Але людям у ХІХ столітті цього було мало. Хотілося улюблену мелодію почути й удома. Хотілося робити те саме, що й сьогодні.

 

У ХІХ, ХХ, ХХІ столітті робили люди елементарний порив – улюблену мелодію хотіли слухати ще й ще. Не будемо забувати й про таку річ, як справляти враження. Ми не самотні, ми світ, ми суспільство. Отже, люди хотіли справляти враження. Ми бачимо одного з найулюбленіших акторів ХХ століття Рудольфо Валентіно, який танцює з невідомою. Але для нас найважливіше не це, а те, що у місці зустрічей найвпливовіших людей Європи й світу був патефон. Зверніть увагу на шафку – це патефон. Пластинки були не дуже якісними, їх виготовляли з якоїсь гумоподібної маси. Вони дуже швидко псувалися. Після прослуховування однієї пісні треба було міняти голку. Яка зміна голки? Тут вино, жінки, танці… Хто хотів міняти голку? Звичайно, цим правилом нехтували.

 

 

І романтика – це була прерогатива того часу. Зверніть увагу, вже тоді з’являється термін «альбом». Термін колосальний, який зберігся дотепер. Ми про це ще будемо говорити. Термін, на якому будується вся музика і дотепер. Кінець ХІХ – початок ХХ століття і ХХІ століття. Чому виник термін, дуже цікаво. Спочатку пластинки були односторонніми, на другу сторону не відразу навчилися записувати. І їх вкладали в такі конверти, чи паперовий, чи шкіряний, і не особливо думали, що там станеться з іншою стороною. Інколи навіть по кілька дисків запихали в такі конверти, які дуже нагадували фотоконверти. Фотоальбом – музичний альбом. Так слово «альбом» і причепилося до музики. І стало престижно мати удома патефон. Ніхто не звертав уваги, що пластинки швидко псувалися. Бігли у магазин і купували нові. Тому що, якщо в тебе був патефон, була така шафа, наповнена пластинками, то дівчата обов’язково приходили.

 

 

Ті, хто виробляв пластинки, були незадоволені. Ніби гроші знають, як робити, але грошей нема. Де взяти ще грошей, щоб заробити ще грошей. Де? Не відразу, а років через 30-40 додумалися винайняти за гроші хіміків. Так виглядав шелак – природний матеріал. Ті, хто видобувають шелак з рослин, вони зараз не втратили свого бізнесу, тому що гель-лак виготовляють з нього. Всі дівчата знають, що таке шелак. Однак він годиться для дівчат, але не годиться для пластинок. Тому еволюція рухалась далі – і доленосним виявився 1948 рік. До поняття "альбом" додалося поняття long-playing – довгогральний альбом. Це той стовп, на якому стоїть сучасна музика і дотепер. Намагається відхилитись дехто, але не вдається. Технології дійшли до того, що вміщає альбом 40-45 хвилин на дві сторони платівки. Більше того, у 1958 році, через десять років, навчилися записувати стерео. Дві колонки. Вау. Я сиджу – і є лівий канал, і правий канал. Там грає одна музика, а там інша. І це була просто фантастика. Як це вироблялося, нам зараз не цікаво. Не будемо згадувати, якої товщини були платівки японські чи американські.

 

Але для загального поняття, як це виглядає: робиться матриця основна, яку занурюють у гальванічну ванну спеціальну і потім штампуються диски. Ми будемо говорити про те, як ви можете заробити на цьому. Ідеї буду дарувати. Насправді це легко. Треба тільки мати ентузіазм. Як і до будь-якої справи.

 

 

Так от, перший пресінг, чи перший відтиск. Перший вініл є найдорожчий. За тих часів були започатковані ті стовпи, як я вже казав, на яких і тримається зараз музика. Давайте з ними дуже коротенько ознайомимося. Є в нас сингл – це перше, що навчилися робити. Розкажіть, хто зараз сидить в соцмережах. Всі, напевно? Що ми читаємо у першу чергу? Довгу статтю чи коротеньке повідомлення? Звичайно, коротеньке повідомлення. Правда? На коротеньке повідомлення ми спрямовуємо в першу чергу свою увагу. Так у всьому нашому житті. Коротко. Зустрітися швиденько попити кави. Добре. Довго розмірковувати. Та ні. Колись потім (я це називаю в дужках – ніколи). Тому всі ці речі розуміли в музичній індустрії. Тим більше, технологія цьому сприяла.

 

Спочатку з’явилися сингли – одна пісня – на одній стороні. Причому спочатку, оскільки платівки дуже швидко стиралися, улюблену пісню записували на обидві сторони.

 

А потім з’явилося диво шоубізнесу – хіт-паради. Щоб потрапити на першу сходинку, треба було обов’язково спеціально позиціонувати пісню, випустивши її сингл. Демонструю старенький сингл. Одна сторона – одна пісня. На іншій стороні – друга пісня.  Шоу-бізнес принципово не змінився і дотепер. Хочеш, щоб пісня звучала на радіо, хочеш, щоб пісня потрапила в хіт-паради, зайняла бажано перший рядок, – випускай її синглом. Зараз додалися, звичайно, відеокліпи, додалася ротація на телебаченні, а ще «А можна я прийду до вас на радіо, дам інтерв’ю, розкажу про свою пісню?..» Так роблять ті музиканти, яких ще не дуже добре знають. Ну, а до Вакарчука додзвонитися неможливо…

 

 

Але повертаємось до вінілу. Такі речі ставали просто необхідними. Тобто, припустимо у Штатах, у Великобританії дихати без синглів молодь не могла. Як це, я не маю пісні, яка лунає в хіт парадах?! Якщо людина тримала такий сингл в руках, якщо то був хлопець, всі дівчата були його. Якщо ж говорити трошки серйозніше про вініл, то колекціонери, такі сиві, як я, ганялися за такими синглами. Чому? Тому що на другій стороні, на стороні B, дуже часто були пісні, які потім ніде не траплялися. Вони ставали раритетом. От я, як людина, яка починала з захоплення творчістю «Queen». Це було у студентські роки. Я виписав каталог з Лондона. Мені прислали – і дивився його, а там пісні, яких я не знаю. Вони власне були на тій другій стороні. Такі раритетні речі. І це додавало специфіки, родзинки таким платівкам, які ми називаємо у всьому світі сингли.

 

 

Повертаючись до класифікації, переходжу до пункту Long Play (LP). Ось ці платівки, що я вам приніс показати для антуражу, – це власне Long Play. Що це? У перекладі з англійської – довгогральна платівка. Це той основний базис, на якому тримається музика. Чому гурти приходили в студії записати альбом, записати Long Play. На базі цього лонгплею вони їхали в турне, випускали сингли, обираючи ті пісні, які вийшли найвдалішими. Вони позиціонували їх у хіт-парадах. І інші пісні у збірниках – в Long Play – йшли вже як додаток. Спочатку. Тільки спочатку. І, повертаючись до другого пункту, який також не втрачає популярності, – Extended Play (EP). Американська чи британська назва – вона досить така скупа. Тому що Extended Play – це ніби розширений варіант. Це стосовно синглу. Якщо у синглі було дві пісні, то у EP – 20-25 хвилин музики. Там можна було помістити п’ять-шість пісень. Це були такі раритетні штуки, які музиканти випускали у своє задоволення. Тоді – це я маю на увазі у 60-70 роки. Зараз EP грає більшу роль для початкових музикантів, які не мають грошей записати повноцінний альбом, випустити компакт-диск і запустити його в продаж.

 

 

А вони накопичили собі лише на те, щоб записати п’ять-шість пісень. Раніше музиканти записували у перерві між виходом LP і тішили своїх постійних фанів рідкісними піснями, які потім ніде не траплялися, переважно вони були на В стороні і так само раритетами, виконаними наживо. Особливо це стосується гуртів на зразок Led Zeppelin, які ніколи себе не позиціонували з тими, хто випускає сингли. Чи знімає кліпи. З кліпами в них взагалі біда чорна була.

 

Чому дуже важливе значення має ще Long Play. Уявіть собі пластинку, і уявіть собі, як ми зараз переважно сприймаємо музику. Хотів би поцікавитись, хто слухає музику в машині? Хто слухає музику вдома? Прекрасно. Це унікальне явище на сьогодні, що вдома слухають музику. Переважно кажуть: та я там в машині послухав, та й таке. І як слухаємо? З електронних носіїв. Як це виглядає? Пісня за піснею, пісня за піснею… Вініл і Long Play унікальний в тому, що ми в чомусь є співавтори, у цій музиці. Ви спитаєте, до чого тут я. А при тому. Цей альбом поділений на дві сторони – чорну і білу. Більш похмура у стилі фентезі і біла – заснована на мріях про світле життя. Коли ми підходимо до програвача, коли закінчилася перша сторона… тобто ми прослухали першу сторону, прослухали щонайменше 20 хвилин. І нам це сподобалось. Далі ми йдемо до програвача, проживаючи відлуння останніх акордів. І якщо ми перегорнули на другу сторону, це означає, що нам точно сподобалось. Ми готові сприймати цю музику далі. Колись, коли грали симфонічні оркестри, бо колись рок-музики не було, світла не було. Свічки гасли за 20-25 хвилин. Оркестр робив перерву, допоки міняли свічки. Потім це перетворилося на Long Play – велику паузу. Переварюємо першу частину інформації, яку нам хотіли дати музиканти, і готуємося до сприйняття другої сторони. Це навіть можна порівняти з інтимним моментом. Я і музика.  От такі сприйняття. І такі позиції вінілу.

 

 

Якщо задум музикантів не вміщався на один Long Play, то було два Long Play – дві платівки. Ми пам’ятаємо Pink Floyd і їхній запис «The Wall» («Cтіна»). Хто пам'ятає, як він народився? Це дуже цікава історія. Не дуже приваблива з точки зору Роджера Уотерса, який майже повністю написав цей альбом. Колись, коли він виконував цю пісню на сцені, до нього настирливо, явно в неадекватному стані, глядач намагався залізти на сцену, Роджер Уотерс не витримав і кинув у нього, потім страшенно засоромився того, страшенно засоромився, йому було дуже незручно за свою поведінку, і він намалював невидиму стіну. І так в нього виріс задум альбому «Стіна», який не вмістився на один Long Play, а вони випустили його на двох пластинках. Більше того, під час живих шоу вони реально будували стіну. Під час того турне 80-81 року.

 

 

Ну і деколи були варіанти, що навіть і на два Long Play не вміщається задум автора. Тоді випускали потрійні вініли. Це було, звичайно, переважно нонсенсом, але і такі випадки знає історія. До вашої уваги альбом Джоджа Харрісона 70 року. Чому три альбоми? Звичайно, це перебільшення, тому що третій альбом натягнутий. А історія була, коротенько, така: його тиснули Леннон з Маккартні і навіть їхній звукорежисер Джордж Мартін казав: «Сиди собі, Джордже, і тішся, що ти працюєш з такими двома видатними композиторами, як Леннон і Маккартні». В результаті, як сказав Харрісон: «Я дуже хотів сходити в туалет, а не міг».

 

І от коли Beatles розпалися, він таки розродився потрійним альбомом. Два перших диски – це були власне його пісні, а третій диск – його джем-сейшени із друзями. Отак народжуються потрійні диски.

 

 

 

Є, можливо, і інші приклади, особливо з класичної музики, але беремо щось ближче до нас, до сьогодення. Взагалі обкладинки – це були перли мистецтва. Ну, ви знаєте, як вдягнешся, як себе подаш – так тебе і сприймуть. Як вам така обкладинка? Така обкладинка виникла в результаті задуму випустити перший концептуальний диск. Тобто митці дійшли до того, що сингли їх вже не задовільняли. Одна пісенька – добре, окей, студенти купили, потішилися, молоді запрезентували, але хочеться чогось більшого, ми хочемо себе відчувати сучасними Бахами, Бетховенами, Вівальді і так далі.

 

Вважають, що одним з перших концептуальних поп-альбомів є «Pet Sound» Beach Boys. Хоча тут є таке певне коло, тому що Beach Boys надихалися Beatles «Revolver», створили «Pet Sound», а потім Beatles надихнулися «Pet Sound» і створили «Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band».

 

 

Коротко, наступна історія. «Pet Sound», який можна перекласти як «Звуки тварин», що відображається на обкладинці – «Улюблені звуки»… власне, цим і надихались музиканти. Вони ніби описали життя молодої людини від дитинства, від юнацтва, від сподівань до дорослішання. Ну, а потім, звичайно, найвідомішим, можливо, на всі часи концептуальним альбомом став альбом Beatles «Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band». Є люди, які не слухали цього дису? Нема. Слава Богу. Я живу в правильній країні. Ну тут задум, я думаю, знають всі. Вони вирішили: «ми будемо писати всяку біліберду, а щоб нас не критикували, ми скажемо, що ми співаємо від імені такого собі вигаданого персонажа сержанта Пеппера, і тому всяку ахінею можемо нести і нам все пробачать». Так і сталось, і більше того, не в останню чергу завдяки обкладинці. Тут про обкладинку дуже багато цікавих історій, про які ми вкінці поговоримо. Вони стали максимально відомими. Настільки, що наступну обкладинку вони зробили просто білою. Вони кажуть: «Боже, ми так просто пожартували, а тут такий ажіотаж навколо нас».

 

 

Ну от як використовували обкладинки інші музиканти. Трубач Херб Альберт і його ансамбль «Тіхуана Брас» зробив перший хід конем, тому що в зображенні рано чи пізно з’явиться еротика. Тому, коли він назвав свій альбом «Збиті вершки», він запросив модель, якої нічим, окрім вершків, не прикрили, і цей альбом став найпопулярнішим в кар’єрі Херба Альберта, хоча цей трубач грає і дотепер, причому прикольну музику, причому теперішня його музика набагато цікавіша, ніж ота в 60-ті, в яких записувався цей альбом.

 

От вам ще один яскравий приклад того, як обкладинка робить альбом. Курт Кобейн і Дейв Гроу подивилися документальний фільм про народження у воді. Були в страшенному захопленні. А світ в той час був в страшенному незахопленні від їхньої музики, тому що гранж – це була якась така, на  думку більшості, брудна музика. Часто на концертах, хто дивився Nirvana, той підтвердить мої слова, гітари були некоректно налаштовані, але це, з точки зору Nirvana, додавало тільки шарму. Ось одна з їхніх правильних обкладинок. Вони сфотографували не новонародженого, йому було чотири місяці, хлопчика. Курт Кобейн сказав таку річ: всі ми, коли зростаємо, хочемо заробити грошей, і це прагнення, напевно, закладене в нас з народження. І отакий символ він додав за допомогою фотошопу. Це вже був якийсь 1991-92 рік, це було можливо. І ця обкладинка стала максимально відомою.

 

 

Більше того, є і були художники, які прославились завдяки музикантам. Я до чого веду. Вініл мав колосальну силу. Я намагаюсь вас повернути трішечки в минуле. Тепер уявіть собі, що був такий художник Роджер Дін, який малював фантастичні пейзажі.  Всі, коли бачили таку його фантазію, знали – новий альбом «Yes» вийшов. Цей «Yes» – один з найвідоміших альбомів Ladder. Хто арт-рок любить, той знає. Ну отакі обкладинки, вони впізнавані, тобто стиль художника впізнаваний. Оце, якщо розгорнути, вініл в розширеному вигляді.

 

Дуже часто, щоб весь задум осягнути, треба було пластинку розгорнути. І коли музиканти перейшли на інші носії, тим більше на прослуховування музики з телефону, де там ті розвороти? Їх немає. Той самий Роджер Дін зробив обкладинки для легендарних альбомів «Demons and Wizards» («Демони і чаклуни») і «Magician’s Birthday» («День народження чаклуна»). Легендарні картини, тому Роджер Дін, хоча не грає ні на гітарі, ні на клавішних, може по праву себе вважати одним з найвідоміших рок-музикантів, тому що його зображення назавжди увійшли в історію рок-музики і років через 50-100 їх будуть демонструвати.

 

 

Ми живемо в світі, де панує не тільки мистецтво. В кіно, якщо ми ходимо, а ми всі ходимо в кіно або дивимося вдома, 90% фільмів виробництва чийого? Голлівуд, правильно?  Ну є ще арт-хаус, але… Ми нещодавно ходили на фільм-переможець Канського кінофестивалю, після чого знову хотілося повернутися до Голлівуду, ненадовго. Там, де Голлівуд, там завжди фільми жахів. Тому є ті художники, які прославилися і прославляли гурти в стилі фільмів жахів. Всі пам’ятають, хто такі Iron Maiden, звати художника Дерек Рікс. Він так само прославився, і в тому числі завдяки отаким своїм страшненьким малюнкам. Особливо коли у 1984 чи 1983 вийшов «Термінатор». Він там почав домальовувати всякі такі штуки, і можна сказати, що опанував тогочасне мистецтво обкладинки. Слава Богу, не надовго.

 

Якщо повернутися до реалій наших. Як ми зростали тут? Звідки ми брали інформацію? Хто знає, що таке музика на кістках? Дядько з сивою бородою, звичайно. Ви бачите зараз рентгенівський знімок, вгадується силует голови. На такі-от рентгенівські знімки, тому що ця плівка мала певну специфіку, схожу на вініл, можна було нарізати музику. І отак по своїх людях для своїх записувалась, розповсюджувалась музика.

 

Записувались альбоми Deep Purple, Led Zeppelin і інших популярних у 70-ті гуртів. Таким чином, це було явище. Це було явище, яке давало подихати трошки свіжим повітрям.

 

 

Якщо були зв’язки, то радянська влада мала непогані можливості. Був монополіст – завод, який видавав вінілову масу досить високої якості. Більше того, за рахунок якості їм вдалося скоротити товщину вінілу з 3 до 1,5 мм, і вони заробляли тим, що штампували  диски найсучасніших музикантів на Польщу, Югославію, Угорщину. Там вже, в тих країнах соцтабору колишнього, штампували поліграфію і продавали як фірмові диски. А для нас, щоб піти в кіоск «Союз-печать» і придбати, я не знаю, як це назвати, таке-от диво. Називається воно «Кругозор 84», тобто 84 рік. Задля чого? Це був такий альбом. Прекрасна стаття тут, зараз я вам скажу назву: «Рассказы о коммунистах Марии Громовой». Але всередині, друзі, не повірите, – дві гнучкі платівки, і якщо на одній був записаний хіт Челентано, то «Рассказы коммунистов» ковтали, а виривали платівку з Челентано. Оце те, що було в 70-80-х роках, що коїлося в нас.

 

Ну а, звичайно, для тих, хто хотів мати доступ до най-най-най, хто пам’ятає, ну напевно, людина з сивою бородою точно, була біржа. Я застав, коли вони збиралися на площі Міцкевича, я застав, коли ще міліцейські бобіки приїжджали і усіх саджали. Я не потрапив, про що шкодую. Було весело.

 

 

І тим не менше, як я колись казав, що вигадували хімічні субстанції, щоб штампувати вініли. Хіміки на цьому не заспокоїлись, їм дали гроші за те, що вони винайшли цей вініл. Вони сказали о'кей, поїхали на Багами і все пробухали, і сказали, треба ще, щось треба робити. Ще в 30-х роках почалися експерименти з магнітною плівкою. Тоді вони були невдалі, але хіміки, оскільки гроші в них закінчилися, продовжували експериментувати. Тоді була, якщо хтось пам’ятає, не дай Бог, холодна війна. Треба було писати на прослушку дуже багато інформації, на вініл писати незручно, потрібна була плівка. Така плівка рано чи пізно мала вийти на масовий ринок. Так і сталося. З’явились спочатку бабінні магнітофони. Хто пам’ятає бабінні магнітофони? Бабінні магнітофони для людини, яка мешкала в Союзі, були теж свіжим ковтком. Тому що можна було позичити в приятеля, переписати тільки ті треки, які подобаються, не всі. Можна було зробити авторську збірку. Підключався до деяких магнітофонів і мікрофон. Ти міг сказати: «А тепер, улюблена Світлано, ця пісня для тебе», і записати пісню. Музиканти виносили, то були такі експерименти, позичивши всі продовжувачі у всіх друзів міста, виносили в чисте поле, була така теорія, що звук буде чистий, і писали альбом і видавали на саморобних бабінах.

 

 

Потім стало ще легше, почали видавати касети. Касети були у Львові. Я читаю казки про Радянський Союз, що вони були недоступними, але у Львові у багатьох магазинах я знаходив вітчизняні касети МК, а деколи навіть і Sony. По великих святах мама мені дарувала касети Sony, 10 карбованців, і я був страшенно радий, біг до тата, записував все, що хотів, і робив збірки. Тобто почався занепад вінілу. Остаточну крапку на цій спіралі розвитку вінілу поставив, звичайно, компакт-диск. Прийшов 80 рік. Була створена під керівництвом Philips і Sony спеціальна студія з цифровим обладнанням, тобто до того звук був аналоговий, а тепер перейшов в цифру. Тобто 1 і 0. В першу студію запустили АBBA, і там вони записали свій останній диск, ніби символічно виривши могилу для вінілу. Це був перший CD, коли-небудь випущений.  АBBA – «The Visitors», який вони закінчили у 80 році. Це був останній диск для ABBA і перший компакт-диск для світу.

 

 

Звичайно, так не сталось зразу: компакт-диск – і все, ми відмовились від вінілу. Ні, звичайно, вініл був, є і буде, але до цього ми повернемося. Спочатку так вони приглядалися: «Компакт-диски? Шо компакт-диски?», але потім, коли з’явилися так звані болванки, всі оцінили можливості запису тих самих збірників. В мене є друг Сашко Щукін, який під враженнями від фільму «Амелі» почав всім дарувати збірки на CD «День Амелі», де була музика не тільки автора саунтреку Яна Тірсена, а й схожа. Тоді почалася катастрофа. Тоді, оцінивши вигоду компакт-дисків, колекції вінілів почали виносити на смітник. Це реально була катастрофа. Тобто люди навіть не порівняли якість, бо не було як, часто вуха не у всіх налаштовані, як у композиторів чи викладачів. Просто зручні, і все. І в гіршому випадку викидали, в кращому – використовували як декор, як антураж в якихось кафешках.

 

Був я в Європі, там обкладинками відомих рокових і джазових альбомів обкладали стіни. Кому на що вистачало фантазії. Здавалось би, все, викидай вініл, і років через 10-20 з сином, з онуком в музеї сучасного мистецтва показуватимеш: «Синку, на цьому вінілі я виховував свій музичний смак».

 

 

Ні, ніяких старих дідуганів, ніякого бружджання. Вініл врятували, для мене це був шок. Хто врятував? Знаєте, хто врятував? – Хіпстота! Після зручних компакт-дисків з’явились отакі-от люди. Бачите, там немає вікна, там чогось немає, вони в підвалах абсолютно, подивіться, як це приблизно народжувалось. Десь в кухні. Але вініл там смикають. Це була спочатку підпільна хіп-хоп-культура, потім вона виявилась настільки успішною, що розрослась до неймовірних масштабів. Бачите, яких масштабів це набуло. Цілі скреч-академії почали відкриватись, діджеї стали настільки популярними, що зібрати стадіон було дуже легко. З’явилось таке явище, як зацікавленість молоді старими архівами. Молоді діджеї просто рванулись до тих сховищ і знайшли там таке, на основі чого вигадали такі стилі музики, як джангл, драмонбейс і так ділі, і тому подібне. Більше того, одне барабанне соло 1969 року, яке називається «Amen break», створило кілька стилів і напрямів музики.

 

Поспостерігаймо, як це пояснює один з англомовних меломанів, я думаю, ви почуєте. Коли він скаже «Right now», оці 6 секунд барабанного соло ви почуєте, і потім їхнє втілення у сучасній музиці.

 

І тепер нам пояснюють, що це барабанне соло ми чули у безлічі сучасної музики. Що ж зараз коїться із ринком вінілових дисків? Зараз вони на топі, зараз вони демонструють підйоми приблизно 50-60% за рік. Це неймовірний показник для будь-якого сегменту музичної індустрії. Ви бачите зараз як приклад.

 

 

Останній альбом «Депеш мод» в ексклюзивному вініловому виданні. Чим пояснюють ріст популярності вінілу? Багато чинників. Схаменулись, почали порівнювати якість. Ще колись Пол Маккартні звернув увагу, що його собака реагує тільки на вінілові платівки. Він поставив собі за мету з’ясувати чому, і коли спеціалісти прийшли і виміряли частоту, яку видає вінілова платівка і компакт-диск, з’ясувалось, що вінілова платівка видає набагато більший спектр, ніж компакт-диск. Більше того, спеціалісти звернули увагу, що коли ти приходиш в магазин з компакт-дисками і слухаєш модний запис – частоти зашкалюють, це роблять спеціально. І ти такий «Вау, клас». А коли приходиш додому, ставиш цей компакт диск – і ти його більш ніж 15 хвилин слухати не можеш, тому що по вухах б’є. Тому що немає балансу, тому що це не є ергономічно і твій організм це відчуває. Вінілові платівки, аналоговий звук, який ще називають теплим. Недарма. Це природне перетворення. Це просто перетворення того звуку, який дають музиканти у вінілову платівку. Тому вініл зараз знову на топі.

 

Мені дуже сподобався приклад ісландської співачки Бйорк. Вона сказала таку штуку: це провокаційно, звичайно, але я вважаю, що це дуже правильно. Ви не маєте права купувати платівку чи записувати пісні з інтернету – це неправильно. Це як вживати штучний продукт. Ви повинні підняти свою дупу, піти в магазин, вибрати, помацати оце все, смачненьке. Вибрати, послухати. Подобається – принести додому. Послухати першу сторону, перегорнути, послухати другу сторону, отримати насолоду і стати співавтором музики.

 

Звичайно, буклет – невід’ємна частина, звичайно, що компакт-диски перейняли це – буклети теж великі, деколи навіть не вміщаються в коробочку. Але це все ну таке маленьке. Коли я закінчував Політехніку, мене викладач запитав поза програмою: «До чого прагне світ?». Я кажу: «Я не знаю». Він каже: «До мікро-мініатюризації». Зараз можна купити в магазині плеєр, мп3, який буде нагадувати мій великий палець. Туди можна закачати 100 пісень, під’єднати навушники і слухати. На думку сучасних експертів, це частково знецінювання музики. Я вам чесно зізнаюсь, коли слухаю музику в машині, записану спеціально мною, спеціально обраний диск, і не бачу на екрані назви пісні – мене це бісить трішечки. Я хочу знати, хто співає, я хочу знати, як називається пісня. Яку душу вкладали в неї автори. Чому вони написали саме про розлучення, або чому Маккартні написав «Good day sunshine» – «Хороший день, сонцесхід». Ну, напевне тому, що ввечері все було добре, у нього хороший настрій, але я хочу це знати. Я хочу це вгадувати, я хочу сказати після цієї пісні: сер Пол, ти молодець. Ти мене підвів до того, що я сьогодні свій вечір зроблю кльовим, щоб завтра зранку наспівувати «Good day sunshine». Я хочу знати, в якому він це році написав, чи тоді він вже був одружений з Ліндою, і так далі. Це був один з найпрекрасніших періодів його життя.

 

І так само відзначають, в першу чергу діджеї, що величезну роль грає дотик, дотик до вінілу. Розумієте, коли береш це диво і торкаєшся, це кайф, це кайф, це не мп3 плеєр в твому телефоні, це не щось бездушне, що ти закачав за одну секунду з інтернету. Тут ти вкладаєш дійсно душу, ти стаєш співавтором і співучасником цієї музики, звичайно, якщо ця музика тобі подобається. Це те, завдяки чому вініл на підйомі і демонструє такі шалені темпи розвитку.

 

 

Ну і тільки на вінілі можете зустріти… От я вам демонстрував платівку Джорджа Харрісона. Тільки на вінілі, я собі виписав, спеціально можуть бути такі маленькі написи, які тебе вводять в історію. До прикладу, «Ман еванс – Чай співчуття». І тобі вже цікаво, що він там робив на альбомі цього Джорджа Харрісона, що йому дякують за чай і співчуття, і ти починаєш читати історію, і ти занурюєшся. Дізнаєшся, що це колишній вантажник Beatles, який дуже сподобався Харрісону за те, що був дуже відповідальним. Завжди йому підносив чай… Одним словом, так розвивається ціла історія, про яку можна написати книгу.

 

І такі-от дрібні історії помітні, тільки якщо читати буклет, от зокрема у вініловому виданні.

 

Тим більше, зараз вже не варто навіть казати, що в голлівудських фільмах свіжих всіляко обігрується культ вінілу. Якщо ми згадаємо – зі Стетхемом «Механік» або «Виживуть тільки коханці», там всі вони вінтажні … все от таке… справжнє, реальне. Що можна спробувати на дотик.

 

Я би хотів зараз, після того всього, перед тим як перейти до цікавих історій, на основі того, що ви почули коротенько історії минулого, сьогодення, спрогнозувати майбутнє. Я обрав постер до відомого фільму «Назад у майбутнє». Як, на вашу думку, будуть виглядати носії, за якими будуть найбільше припадати меломани, чи залишиться вініл в тренді?

 

 

Я з задоволенням вислухаю вашу думку. Можливо, ви не готові так відразу сказати, але, на мою думку, сучасний шоу-бізнес все одно буде намагатися нас якось обманути. Тому що сучасний шоу-бізнес в деяких моментах нагадує обман.

 

От дивіться, зараз дуже популярний, це мій шеф медійний приїхав з Голландії. З конференції. Називається ця штука, по-моєму, екоалекс, вона переважно працює в розумному домі, можна голосом сказати все, що завгодно, сказати «хочу Люкс-FM» – лунає «Люкс-FM», чи «зроби температуру в хаті не 20, а 19» – все робить. Отакий пристрій – це вже реальність, розповсюджується завдяки всесвітньо відомому сервісу «Амазон».

 

І ми пам’ятаємо фільм фантастичний з Томом Крузом «Особлива думка». Ви пам’ятаєте, що монітор – це, в принципі, весь простір, який перед ним. В нього там спеціальні рукавички. Мені здається, що в такий віртуальний  світ нас введуть, щоб зробити те, що я казав про тактильність дотиків, зроблять якусь ілюзію, ніби ми диск тримаємо в руках, зроблять якісь навушники, аби звук нам видавався кращим. І таким чином будуть намагатися нас трішечки обманути. Можливо, це не обман, можливо, це паралельна реальність і комусь вона сподобається більше, ніж реальність наша. Можливо, це будуть шоломи і ви не будете навколо себе нічого бачити. В принципі, вони і зараз діють, але більше зосереджені  на візуальній інформації, на тому, що ми бачимо, і менше на тому, що ми чуємо. Можливо, в майбутньому вони будуть вдосконалюватись.

 

Як думаєте ви, чи збереже вініл свої теперішні позиції щодо зростання на ринку? Ніхто не знає. Будете купувати далі вініл? Ну і правильно, тому що мій знайомий повернувся з виставки з Варшави, там повно таких найновітніших всяких винаходів, які приваблюють тих, хто хоче слухати музику на старому доброму вінілі.

 

Ну і зараз, після того, як  ми прослідкували історію вінілу – від минулого до майбутнього, ну принаймні ми старались зазирнути в майбутнє, я повертаюся до свого улюбленого розділу – розділу історії. 

 

 

Зокрема до історій, які можуть розповісти обкладинки дисків. Кожна поважна фірма, яка випускає вініл, має свій альбом із найвідомішими обкладинками. Я ж візьму лише кілька з них. Маю на увазі легендарну обкладинку Pink Floyd  "The Dark Side Of The Moon". Тоді це був величезний бізнес. Уявіть собі сімдесяті роки. Вони були найуспішнішими того часу. На завдання Pink Floyd зробити просту, але вражаючу обкладинку, вони зробили це. Її дизайн — тріумф простоти — був створений «Hipgnosis», а малюнок виконав Джордж Гарді.

 

Але ще цікавішою є історія наступного альбому – Wish You Were Here. Ми бачимо палаючу людину. Коли я був маленьким і вперше послухав цей альбом, постійно думав, навіщо ж тут палаюча людина. Сенс полягає в тому, що музиканти Pink Floyd на той час були розчарованими шоу-бізнесом і станом суспільства у цілому. Тобто вони спостерігали за тим, як люди вигорають – на роботі, як вони ніби говорять з тобою, але виникає враження, що вони перебувають десь в іншому місці. І, звичайно, альбом пронизаний такою жалістю до людини, яка заснувала Pink Floyd – Сіда Барретта, якого звільнили з гурту у 1969 році через те, що він занадто захопився психотропними препаратами. Хоча він потім і намагався приходити на репетиції гурту, та… І от цей момент такого вигорання, коли люди не можуть впоратися зі своїми емоціями, попросили музиканти втілити в обкладинку. 1975 рік – комп’ютерної графіки немає, зате є каскадер, якому платять гроші. Як ви думаєте, на якому дублі вдалося зробити вдалу фотографію? На п’ятнадцятому. Зверніть увагу, що дизайнери продумали обкладинку настільки, що навіть край один нібито обгорілий. І це потім відтворювали на компакт-дисках.

 

 

Знамените фото «Queen» з другого альбому, зроблене у 1974 році, настільки вдале, що вони потім експлуатували його далі і далі. Історія полягала в тому, що перший альбом «Queen» сприйняли вкрай негативно. Всі сказали, що це фу-фу, що це третьосортний Led Zeppelin і дороги у майбутнє для цих хлопців не існує. Тому задля обкладинки другого альбому вони винайняли професійного фотографа, який до того працював із Девідом Боуї, і він показав Фредді Мерк'юрі  фотографію Марлен Дітріх із зйомок «Шанхайського експресу», де вона саме в такий спосіб тримала руки. Таким чином виник задум, який вони потім використали у знаменитому кліпі «Богемська рапсодія». Кліп вийшов випадково, гурт їхав на гастролі, треба було швиденько щось зняти, тоді згадали обкладинку і вирішили відзняти. Тоді з’явився, як казав дехто з журналістів, перший у світі відеокліп.

 

Чому перший у світі? Це був 1975 рік, звичайно, записи пісень були і раніше. Але тут вперше використали не просто живий запис, а запис із спецефектами. Тому його вважають першим відеокліпом в історії музики.

 

 

І абсолютно інший приклад, але з тими самими Queen, – альбом 1989 року – «Диво». Тут музика може сказати те, чого музиканти не можуть сказати вголос. На той момент, буквально за кілька тижнів до запису альбому, Фредді Мерк'юрі зізнався музикантам, що він хворий на СНІД. Він знав це давно, з 1986 року, але сказати це своїм друзям було важко. Він наважився тільки через три роки поставити до відома своїх колег, хоча чутки роздувалися жовтою пресою вже давно про те, що він хворий. І тоді вони прийняли рішення з того альбому підписувати всі свої пісні не як раніше – цю пісню написав Мерк’юрі, цю Браян Мей, а вони з цього альбому стали підписувати всі пісні Queen. Тобто вони підкреслювали, що вони разом. І поставили це у завдання художникам втілити це в обкладинку. З чим художники майстерно впоралися. На обкладинці підкреслено, що всі музиканти є друзями, вони є єдиним цілим. Більше того, це поєднання вони повторили у кліпі до цього альбому  «I Want It All», де, знову ж таки, всі стоять поруч.

 

 

Так само одним із найвдаліших альбомів, я б навіть сказав, однією із найвдаліших провокацій в рок-музиці, є нахабний і яскраво-червоний язик. У 1970 році The Rolling Stones ще тягали до поліції. Вони були неймовірно нахабними. І до подібних речей було не звикати, і сказали – це супер. До речі, ідею язика запропонував не знаменитий Енді Ворхол, а менш відомий Джон Пассин – у 1980 році. А Енді Ворхол згодом сказав, що це фішка, це круто, я буду використовувати це в обкладинці альбому наступного The Rolling Stones – це у 1971 році – Sticky Fingers. Якщо на той час на аукціоні ви би придбали обмежене видання, то язик би вивалювався прямо з ширінки. На жаль, мені не вдалося знайти цього видання.

 

 

І альбом, чи принаймні обкладинка до нього, яка б зараз не існувала за жодних обставин. Це альбом Led Zeppelin, який називається Houses of the Holy. Він датований 1973 роком. Це історія, якщо хтось дивився фільм «99 франків» Бегбедера. Таке враження, що створювалася ця обкладинка такими персонажами, яких описує Бегбедер, і під тими речовинами, про які він говорить. Історія така: прийшов автор музики Джиммі Пейдж до художнього ательє, яке ми вже згадували, – «Hipgnosis». Пам’ятаєте, вони робили обкладинки для Pink Floyd. І сказав щось типу: «Чуваки, ми знаємо, хто ви є, розповідати не треба. Словом, за три тижні я прийду, зробіть нам обкладинку. Ми пишемо альбом». Ну, художник, мабуть, пішов читати Бегбедера, але через три тижні зробив нарис, який був натхненний оповіданням фантаста Артура Кларка. А фантастика тоді була дуже популярною, її читали масово. Так от, оповідання було про те, що діти наприкінці свого розвитку дитячого відлітають у космос. І тоді вокаліст Led Zeppelin Роберт Плант сказав: «О. Все. Клас. Вгору – діти». У Північній Ірландії є така дорога гігантів – це вулканічне утворення, яке направду існує. Це фотографія реальна. Там 40 тисяч дрібненьких стовбурів, і привезли дітей з батьками, роздягнули, зробили мейкап – і от вам обкладинка для альбому. Це справді зараз було б нереально. Але тоді – будь ласка. Це Led Zeppelin, і так вони вирішили.

 

А деколи бувало так, що обкладинка ставала відомою через свою безглуздість і відсутність сенсу. Такі випадки теж є.

 

 

Відомий всім гурт Fleetwood Mac записував свій найвідоміший альбом – «Чутки», і при цьому дико у цей час сварився. Їх було п’ятеро, а ми на обкладинці бачимо тільки двох. Вони не хотіли разом бути, це були страшенні скандали. Жовта преса розписувала їхні історії жваво: ця вагітна від цього, той пішов туди, інший направо і таке подібне. Тому знімаються тут двоє – засновник команди Стів Нікс, барабанщик, і вокалістка. Що ми бачимо в барабанщика? Не це, що ви подумали… Одного разу після концерту він, як сам казав, випив келих елю. Ну ми знаємо, що таке келих елю для рок-музиканта… Скільки треба було випити елю для того, щоб піти в туалет, знайти на бачку якісь кружальця і потім «свиснути» їх, пов’язати на свій пояс і вийти на сцену. З того часу, а концерт виявився мегауспішним, він собі придумав, що ці шарики з туалету – це його щасливий талісман, і почав одягати на кожен концерт. Більше того, коли вони загубились, він попросив виготовити йому такі самі. Ну що ж. На популярність це дійсно вплинуло позитивно.

 

 

І ще одна унікальна обкладинка. Це вже жага до грошей, в тому числі. Це легендарна обкладинка, тому що Джиммі Пейдж, автор музики Led Zeppelin, захотів зробити інтригу. Він створив шість різних обкладинок одного й того самого диску, який називається In Through the Out Door, 1979 року. Історія тут яка – сумує пацан, якому відмовила дівчина, сказала йому йти від неї. І він, так би мовити, топить своє горе у маленькому барі. Так ось, зняли цього умовного Джона з шести позицій. І видали диск. Led Zeppelin – бомба, музика, найпопулярніший гурт на той час. Диски були в жовтих конвертах поверх них. Яка там обкладинка? Невідомо. Тільки придбавши диск, людина діставала з конверта диск – а там, тьфу, – знову та ж обкладинка. І бігла знову купувати. Тому що для колекціонера було принципово зібрати всі шість варіантів обкладинок. Таким чином Джиммі Пейдж придумав, як заробити трішечки більше в тому житті.

 

 

Щодо колекціонерів. Ви бачите знову Queen – диск A Kind of Magic, їхній альбом 1986 року. Він є на червоному вінілі і на синьому вінілі. Якщо поставити собі за мету зібрати весь Queen на вінілі, можна відразу їхати замовляти собі місце на Кульпарківській. Тому що болгари видали  «Greatest Hits» без двох пісень, додавши одну маловідому. Угорці видали на чорному вінілі, чехи, у яких на той час було дуже потужне виробництво у соцтаборі, – на якомусь там коричневому. Я вже мовчу про ті видання, які давали як сувенір одній компанії. У них був корпоратив, і роздали всім працівникам, видали близько 200 дисків, от так, як горнятка зараз всім дарують. От шльопнули  Queen «Богемську рапсодію» 200 штук – синій вініл. 5 тисяч фунтів зараз. От хто працював і свого часу не продав, може собі зараз гарненько заробити.

 

До речі, про заробити. Стартапи для тих, хто хоче заробити. Як реально зробити гроші. Почнемо з того, що взяла на себе держава. Йдеться про Америку. Отже, як заробити гроші – зробити унікальний вініл. До прикладу, унікальний диск зробили на замовлення НАСА, і він від класики до рок-н-ролу, до речі.

 

І ще про заробіток, наприклад, групка інді-рокерів випустила платівку з кров’ю, наповнили її реальною кров’ю. Слава Богу, лише 10 примірників, але кожен з них коштував 2,5 тисячі доларів. От так люди і заробляють. Щоправда, вони все пожертвували на благочинність.

 

А от в ХІХ столітті на ярмарках і балаганах продавали такі собі візуальні ілюзії, називали їх зоотропи. Видали і таку платівку з оптичними ілюзіями. З розвитком сучасної поліграфії це абсолютно не складно. Треба лише захотіти.

 

І якщо пісня називається «Blue ice», то чому ж не видати платівку з льоду. Витримує вона, щоправда, тільки 10 прослуховувань, бо тане. Але ж це ексклюзив.

 

А ще з дерева робили сувенірні вініли. Просто практично – один раз прослухав вініл з шоколаду – і з’їв. І таке теж буває.

 

І тут справжній креатив – Браян Іно – це людина, яка завжди щось вигадує, починаючи зі звуків. Він для однієї з презентацій випустив не просто платівку. А такий диск, на який, коли дивишся через смартфон (закачавши туди спеціальний додаток), бачиш структурні цікаві штуки. Такий стартап зараз легко зробити будь-кому.

 

І на святому вже заробляють у Великобританії. Як ви думаєте, з чого роблять платівку? З попелу. Тобто якщо ви не хочете розлучатися з коханою людиною… Ви даєте попіл – і вам виробляють десять платівок, коштують вони три тисячі фунтів. Таке от. Сподіваюсь, що ваша фантазія не буде з таким чорним гумором, як у Британії.

 

29 листопада 2017 року. Центр Митрополита Андрея Шептицького

 

05.01.2018