ЩЕ ОДНА СПРОБА РОЗГЛЯДУ ПРОБЛЕМИ
(Проект Політологічного центру “Генеза”)
ВСТУПНЕ ПОЯСНЕННЯ: АКТУАЛЬНІСТЬ ВИБОРУ ТЕМИ
Проблема групової ментальності в українській науковій літературі виринула раптово і, на перший погляд, малоочікувано. Слід, однак, констатувати, що, зайнявши своє місце серед інших, ця проблема одразу стала і популярною, і престижною. Можна було б сприймати подібний “менталітетологічний” бум з іронією – особливо при врахуванні шаленої конкуренції різних дослідницьких груп за право експлуатувати цю проблему. Певною мірою така іронія виправдана хоча б тим, наскільки “заїждженим” став сьогодні термін “ментальність”, вживаний наліво і направо, з приводу і без приводу – словом, так, як це стається з кожним ємнісним поняттям, що стрімко опановує сферу паранаукової моди. З іншого боку, лавиноподібне зацікавлення даною проблемою змушує ставитись до самого феномена “менталітетологічного буму” уважніше, принаймні тому, що цей феномен встиг стати однією зі складових нашої суспільної реальності.
Хочемо ще раз підкреслити: ментальність, будучи предметом аналізу українських дослідників щонайменше з початку XX століття, лиш тепер, починаючи з 90-х років, стала у нас “суперактуальною”. Чому так? Чи це воля випадку або суб’єктивних чинників (наприклад, наших наукових амбіцій), чи це данина новим віянням з “інших берегів”? Тоді чому саме з початку 90-х років? Адже на “інших берегах” тема менталітету давно зайняла своє місце в ієрархії подібних.
Ми гадаємо, що мода на менталітетологічні дослідження в українському інтелектуальному середовищі не випадкова – ні по суті, ні в часі свого виявлення. Іншими словами, існують, на наш погляд, достатні підстави, щоб тема ментальності стала для нашого суспільства дійсно актуальною. Парадоксально, але виразно іронічне ставлення до тотального “обменталення” значної частини сучасних гуманітарних досліджень є чи не найсерйознішим аргументом у наших руках. Аргументом, яким би ми хотіли скористатись.
Річ знана, що іронічне ставлення свідчить про навмисне ігнорування (тут – недопомічання) фіксованого об’єкта або смислу з метою виявлення або підсилення смислу протилежного. Іронія, отже, є засобом девальвації серйозного ставлення до проблеми або, простіше кажучи, механізмом захисту від необхідності її вирішувати. Наявність іронії показує, таким чином, що проблема не тільки існує, але що вона серйозна і потребує адекватного ставлення, якого на даний час немає. А це й означає, що проблема дійсно актуальна.
Можна вважати, щоправда, що подібний спосіб виведення актуальності теми дослідження є надто спекулятивним (вже не кажучи про невідповідність цього способу загальноприйнятим правилам – що, однак, має свої причини, висвітлені нижче). Тому наведемо ще ряд аргументів, які, на наш погляд, дозволяють підсилити вищенаведену “спекуляцію”.
Стало вже “загальним місцем”, що виділення України в розряд незалежних держав спричинилось до загострення багатьох етносоціальних процесів. Серед них одним із найсуттєвіших виявився процес усвідомлення себе у зміненій якості, встановлення своєї належності до нового суспільного організму, тобто процес самоідентифікації. Для населення України (на відміну від Росії, Польщі чи навіть східних республік) це особливо гострий процес. По-перше, тому, що для українців проблема самоідентифікації завжди була суто екзистенціальною і визначала стрижень їх виживання; по-друге, у зв’язку з різкою зміною (саме на початку 90-х років) ідентифікаційних орієнтирів і, по-третє, тому, що ця проблема вивільнилася з-під вічного табу і водночас отримала статус офіційно дозволеної і навіть бажаної. Простий приклад: питання “хто ми?” – більше європейці чи не-європейці, більше “східні” чи “західні”, більше самобутні чи типові – цікавить усе суспільство й обговорюється з однаковим напруженням як в академічних колах, так і в побутових, і навіть у випадкових ситуаціях.
Немає особливої потреби наголошувати, що проблема самоідентифікації належить до фундаментальних і таких, які вмить не вирішуються. Варто, однак, сказати, що невирішений конфлікт, пов’язаний з відсутністю або недостатньою завершеністю самоідентифікації, погрожує втратою внутрішньої рівноваги – чи на рівні кожної окремої особистості, чи для великої групи людей, чи всієї популяції (хоча механізми, які призводять до розбалансування на індивідуальному і колективному рівнях, різні).
Нарешті, необхідно уточнити і те, що процес самоідентифікації неподільно зв’язаний з умінням критично оцінити і себе, і своє оточення у його найширшому сенсі. Очевидно, що така критична оцінка вимагає певної психічної диспозиції, яку ми в побуті називаємо вмінням аналізувати, способом думання тощо. Термінологічно ця психічна диспозиція оформлюється у поняття “ментальність”.
Слід, однак, мати на увазі, що критичне самоосмислення і протиставлення “моє – чуже” в нашому трирічного віку суспільстві є об’єктивно недостатнім, що зумовлено, перш за все, браком відповідного досвіду та відсутністю зрілих соціальних механізмів. Цей дефект самоідентифікації інтуїтивно відчувається кожним з нас, у зв’язку з цим позасвідомо виникає необхідність зменшити гостроту проблеми.
Одним із можливих засобів на цьому шляху, як вже сказано, є відмежування від проблеми, тобто девальвація проблеми соціально дозволеним та прийнятним методом – соціальний індикатор актуальності проблеми. Іншим, альтернативним і продуктивним, шляхом є розширення досвіду для адекватного вирішення проблеми – тобто її вивчення.
Незвичність запропонованого обгрунтування актуальності досліджуваної теми має ще одну причину. Справа полягає у тому, що визначення пошукової проблеми для етнопсихологічного сектора політологічного центру “Генеза” здійснювалось “випадковим” способом на початку 1993 року. Як ми тепер бачимо, вже на той час “менталітетологічний бум” набрав свого розмаху і реалізувався на рівні іронічного сприймання. У цей же час наукові розробки з проблем менталітету залишалися прерогативою західних (у тому числі й україномовних) авторів. Нам здавалось, що наш вибір диктувався новизною і “нерозораністю” теми на галицькому дослідницькому грунті, а також банальною зацікавленістю питанням, яке було сформульоване тоді як “проблема галицького менталітету і самопізнання зсередини”. Цікаво зазначити, що в проекті дослідження (1) було виведено назву “галицький менталітет у плані процесів самоідентифікації'” – назву, на сьогодні неадекватну, але яка, проте, виразно підтверджує спряженість ментальності і самоідентифікації у нашому сприйманні. Лише згодом, у процесі поступової роботи над темою, ставали яснішими детермінанти, що вплинули на зовсім не випадковий вибір проблеми дослідження і на його вищевказану назву. Ці детермінанти аналогічні до розглянутих вище при обгрунтуванні актуальності даної роботи. Йдеться про те, що процеси самоідентифікації, які неминуче торкались кожного із нас, як, зрештою, і всієї галицької субпопуляції України, створювали вже тоді, коли починалася праця над дослідженням, свій конфліктогенний тиск, викликаючи інтуїтивне (слід розуміти – позасвідоме) бажання дезактуалізувати для себе проблему самовизначення.
Оскільки при плануванні тематики ми диспонували “необмеженою” свободою, а завдання сектора етнопсихології скеровували у конкретне русло, то стає зрозумілим, що вибору у нас de facto не було. Актуальність тематики витала в повітрі, а дилема самоідентифікаційного конфлікту (знецінення проблеми у вигляді іронічного ставлення до її вивчення) вирішувалась однозначно в бік наукового дослідження. Тільки тепер ми розуміємо краще, що одними з перших стали жертвою менталітетологічної пастки, з якої намагались вивільнитися якнайшвидше. Тому й результати цього етапу дослідження можна охарактеризувати радше як інтуїтивний пошук шляхів вивчення проблеми, ніж її систематичний аналіз. Цим же пояснюються і конкретні заходи щодо виконання теми, з точки зору строгих підходів до дослідження не зовсім відповідні до традиційного наукового русла, – огляду літератури, мети, завдань, методів, результатів і т. д. Позасвідомо-інтуїтивний тиск конфліктної теми зумовив інверсну стратегію дослідження. Об’єктивний брак відповідної літератури був одним із аргументів для виправдання такої інверсної стратегії. Ця стратегія полягала у тому, що спочатку було сформульовано гіпотезу і “сфабриковано” основний результат і лиш відтак розпочато його перевірку на фактичному, а пізніше і на опублікованому іншими авторами матеріалі. Враховуючи, однак, що отримані нами вже на початку проекту “висновки” при їх подальшому опрацюванні виявились достатньо продуктивними і не наштовхнулись на принципові заперечення (хоча на сьогодні і не мають чіткого підтвердження), ми вирішили описувати нашу стратегію такою, якою вона в дійсності була реалізована.
На завершення вступних пояснень звернемо увагу ще на один суттєвий для нас момент. Як було сказано, початкова назва обраної теми звучала так: галицька ментальність у плані процесів самоідентифікації. Отже, слід було очікувати, що проблема менталітету розглядатиметься як інструментальний засіб для визначення тих чи інших параметрів даного процесу. Проте – і на цьому необхідно наголосити відразу – вивчення питань самоідентифікації за “мовчазною” згодою авторів було еліміноване з дослідження, завдання якого обмежилось, таким чином, до проблеми менталітету. Необхідність подібного обмеження усвідомлювалась нами вже на початкових етапах роботи і пояснювалась наступним чином. Не потребує спеціальних уточнень той факт, що ментальність як комплекс психічної диспозиції за своєю суттю відображає відносно фіксований і статичний (тут – малозмінний) феномен. На відміну від ментальності, самоідентифікація, маючи окреслені феноменологічні властивості, характеризується ознаками процесу, тобто є феноменом відносно динамічним. Очевидно, що аналіз фіксованого і статичного феномена вимагає вивчення відносно сформованої структури і є завданням якщо не посильним, то принаймні доступним. Інакше з феноменом динамічним, який на даний час перебуває в “еволюціонуючому стані” і залишається структурно незавершеним. Вивчення такого процесу (тобто самоідентифікації) є значно складнішим і (враховуючи те, що його аналіз доводиться проводити “зсередини”, будучи охопленим цим же процесом) для нас наразі непосильним. Тому фактичну тему даного дослідження було обмежено до проблеми менталітету населення Галичини.
МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
Одним із найсуттєвіших моментів даної роботи є те, що ментальність розглядається як категорія, яка при вивченні вимагає від дослідника власного персонального бачення проблеми і досвіду її розуміння. Ментальність, як вже зазначалось, є у нашому випадку специфічним об’єктом, що вивчається “зсередини”, тобто якнайтісніше пов’язаним із суб’єктивними особливостями дослідників, бо галицька ментальність розглядається носіями тієї ж галицької ментальності.
Подібна ситуація, однак, не є унікальною, більше того, вона до певної міри є типовою для вивчення будь-яких категорій із області гуманітарних дисциплін і, зокрема, історико-соціальних чи психологічних. “Першою умовою можливості історичної науки, – пише W. Dilthey, – є історичність буття дослідника або те, що історія вивчає той же суб’єкт, який її і творить” (1-1). У своїй апології герменевтичної методології W. Dilthey уточнює цю тезу наступним чином: “У так званих гуманітарних науках виявляється, як це випливає з їх означення в англійській мові (“моральні науки”), що предметом цих наук є щось таке, до чого з необхідністю є приналежним і сам дослідник” (2). “Історичне пізнання, таким чином, робить можливим однорідність суб’єкта й об’єкта” (3).
Ми посилаємось тут саме на цю методологічну вісь не випадково, оскільки на цій герменевтичній осі послідовно відображене сучасне розуміння першого “кроку” пізнання в галузі психологічних та суспільних наук. Цей крок виходить із феноменологічної традиції Гайдельберзької школи, де в основу пізнання покладено акт герменевтичної рефлексії або, іншими словами, з’ясування суті явищ через їх розуміння для себе самого і завдяки йому.
Спрощено можна сказати, що наукове розпізнавання будь-якого явища з області гуманітарних дисциплін полягає у вираженні його цілісного, але не формалізованого осмислення для себе. Необхідна ж формалізація, якщо вона у даному випадку може мати місце, полягає у вираженні нашого розуміння засобами “звичайної” мови.
Як це не парадоксально, але найбільш яскраво подібну пізнавальну позицію відтінюють неопозитивістично спрямовані роботи К. Поппера – автора, який намагається по можливості строго розмежовувати методологію гуманітарних і так званих природничих наук. К. Поппер пропонує вирізняти дві методологічні стратегії:
а) есенціалізм, об’єктами якого є явища психо-соціо-історичного порядку, а метою – розпізнавання сутності цих явищ, а також
б) номіналізм, завданням якого є виявлення закономірностей як таких. Вважаємо за доцільне звернутись до слів самого автора.
“Назву “методологічний есенціалізм” я використовую для означення точки зору, характерної для Платона і його послідовників. Згідно з цією точкою зору, завдання чистого пізнавання чи “науки” полягає у відшукуванні та описуванні дійсної природи речей, тобто їх дійсної сутності та реальності. Особливістю вчення Платона було саме те, що сутність речей, які сприймаються нами на чуттєвому рівні, може, на думку Платона, бути виявленою і в інших, більш реальних речах – в їх “предках” або формах (кожна чуттєва річ, або річ, що сприймається нами, має свою “ідею” у вигляді праформи – О. Ф., О. Н.). Більшість методологічних есенціалістів, як, наприклад, Арістотель, не погоджувалися з Платоном щодо останнього твердження, хоча насправді і вважали, що метою чистого пізнання є розкриття потаємної природи, форми чи сутності речей. Всі методологічні есенціалісти були послідовниками Платона і в тому, що така сутність може бути розкрита за допомогою інтелектуальної інтуїції і що всяка сутність має відповідне найменування, яким можна означати речі чуттєвого рівня (знайшовши ім’я сутнісної праформи, можна назвати всі похідні від цієї праформи реальні речі – О. Ф., О. Н.). І, нарешті, кожна сутність може бути описана словами, що їх вони (есенціалісти) називають означенням речі. Згідно з принципами методологічного есенціалізму, існує лише три способи знання речей: по-перше, знання сутності речей, по-друге, визнання цієї сутності і, по-третє, її назва...
...Методологічний есенціалізм, згідно з яким сутність науки полягає у розкриванні та описуванні сутності речей за допомогою означень, стане краще зрозумілим у співставленні з протилежною позицією – методологічним номіналізмом. Методологічний номіналізм прагне не до з’ясування того, чим річ є насправді, і не до визначення її істинної природи, а до опису того, як “поводить” себе та чи інша річ за різних обставин. Зокрема методологічний номіналізм перш за все прагне до з’ясування певних закономірностей, що завжди можуть піддаватись спостереженню у “поведінці” речей. Іншими словами, метою науки з позиції цього підходу є опис заданих нашим досвідом речей і/чи подій, а відтак їх пояснення за допомогою універсальних законів. Мова з її правилами, які дають нам змогу відрізняти правильно побудовані висловлювання та висновки від простого чи випадкового набору окремих слів, розглядається при даному підході лиш як засіб (хоча й важливий) наукового описування, слова тут є лише допоміжним інструментарієм, але в жодному разі не найменуванням речей. Методологічний номіналізм ніколи не визнає важливості таких питань, як “Що таке енергія?”, “Що таке рух?” або “Що таке атом?”, надаючи натомість більшої ваги (принаймні для фізики) питанням типу: “За яких умов атом випромінює енергію?”, “Як можна використати сонячну енергію?” чи “Як рухаються планети?”. І якщо будь-який філософ намагатиметься переконати номіналіста, що, мовляв, не існує жодної можливості відповісти на питання “як?”, не давши попередньої відповіді на питання “що це?”, то номіналіст може заперечити, що він надає перевагу тій незначній поправці у точності, якої можна досягти завдяки його методові, аніж тому претензійному “ніщо”, до якого приходять есенціалісти з їх підходами” (4).
Поділ, представлений К. Поппером, максимально лаконічно і точно дає змогу вияснити методологічну стратегію двох базисних підходів до наукового “фіксування” досліджуваних об’єктів і/чи процесів. Поділ цей одночасно дає своєрідний методологічний переріз наук на природничі і суспільні. Насправді К. Поппер зачіпає (але не зовсім визнає) проблему наукового і методично витриманого процесу розуміння явища і його пояснення. Він намагається знайти продовження давньої дилеми, також піднятої на щит Гайдельберзькою школою на переломі 20-го сторіччя, – дилеми номотетичного (налаштованого на пошук закономірностей) та ідіографічного (налаштованого на охоплення сутності та унікальності окремого феномена) опису явищ. Ще раз К. Поппер:
“Методологічний номіналізм досить широко застосовується в області природничих наук. Поряд з цим проблеми суспільних наук (а ми б сказали тут – гуманітарних – О. Ф., О. Н.) досі вирішуються переважно есенціалістичними методами. На мою думку, в цьому й полягає одна з головних причин їх (суспільних наук) відсталості. Однак більшість з тих, хто усвідомлює вказану різницю методів, оцінюють її інакше (і ми приєднуємося до цієї більшості – О. Ф., О. Н.). Вони вважають, що методологічні відмінності диктуються необхідністю, яка зумовлюється саме “сутнісним” розмежуванням двох основних сфер дослідження...
...Аргументи, що їх наводять на захист своєї точки зору есенціалісти, підкреслюють, перш за все, значення змінності суспільства... Фізики, підкреслюють прибічники цієї позиції, мають справу з об’єктами на кшталт енергії чи атомів, які хоча й відрізняються певною мінливістю, але все ж до певної міри зберігають деяку постійність... Становище соціолога, натомість, принципово інше. У його дослідженнях уся сфера вивчення перебуває у постійному “русі”. Область суспільного життя охоплена потоком історії і тому позбавлена стабільних сутностей. Ми можемо пойменувати деяку гуманітарну сутність тільки тоді... коли вона задовольняє нашу інтуїцію щодо того, чим ця сутність нам уявляється, – інтуїцію, яку ми можемо виразити за допомогою означення, як, наприклад, сутність “цивілізації” і т. п. Належить спочатку зрозуміти сутність явища, говорить [есенціаліст], а потім відобразити її у визначенні” (5).
Наведена обширна цитата необхідна для нас не тільки як зручна ілюстрація застосованого на даному етапі дослідження есенціалістського підходу, а ще й тому, що саме на цьому прикладі можна найвиразніше продемонструвати відносність поділу методології на есенціалізм та номіналізм у рамках методологічної стратегії, яку ми для себе визначаємо як ФЕНОМЕНАЛІЗМ.
Як уже вказувалось у вступній частині, об’єкт нашого дослідження – ментальність – як комплекс психічних диспозицій, хоч і явно відноситься до категорії гуманітарного порядку, відображає, тим не менш, явище достатньо стабільне та фіксоване, а тому – в історичному масштабі – відносно малозмінне. Про зміни у структурі ментальності можна говорити лиш у ширшому історичному контексті, з перспективи тривалих соціальних змін. З цієї перспективи ментальність певної субпопуляції у темпах своєї змінності суттєво “відстає” від багатьох інших суспільних феноменів. Тому щодо ментальності цілком правомірними можуть виявитись обидва типи запитань, що їх наводить К. Поппер як визначальні для есенціалізму і номіналізму, а саме: “Що є ментальність?” і “Як формується той чи інший тип ментальності?”.
Очевидно і те, що серед об’єктів чи явищ, досліджуваних у системі гуманітарних наук (соціальних – в термінології К. Поппера), можна виявити цілий ряд подібних феноменів, щодо яких адекватними виявляться обидва типи запитань: і “як?”, і “що?”. Наприклад, “нація”, та ж “цивілізація”, яку називає К. Поппер, та ін. І навпаки, історія природничих наук не менш явно показує, що закономірності, сьогодні строго формалізовані, розпізнавались і розпізнаються на рівні питання “що це?” або, іншими словами, на рівні інтуїтивно-сутнісному.
Таким чином, есенціалізм і номіналізм, на наш погляд, слід розглядати радше як крайні “кроки” чи “ступені” вивчення явищ, першим з яких є інтуїтивне визначення суті явища, проміжним – його пойменування, а лиш відтак пошук закономірностей або в аспекті становлення явища як такого (тобто еволюція), або в аспекті його співвідношення з іншими (тобто систематизація).
Такий шлях пізнання показує відносну “рівноправність” кожного з наведених “кроків”, кожен з яких, однак, є необхідним для повного опису досліджуваного явища. Сформулюємо ці “кроки” ще раз:
1) виявлення сутності явища на рівні інтуїтивного охоплення його ідеї – есенціалізація;
2) пойменування і означення, основані на емпіричному відмежуванні від інших речей та явищ, – номінація і дефініція;
3) більш або менш формалізований опис закономірностей становлення і формування явища – еволютивна і структурна дескрипція;
4) опис місця явища чи речі серед інших – формальна систематична дескрипція, або класифікація.
Як бачимо, наведені нами чотири “кроки” не суперечать дослідженням як в області природничих, так і в області гуманітарних або соціальних наук. В історичній перспективі пізнання атома – приклад, що його наводить К. Поппер, – не тільки вкладається в таку схему, але й досі базується на всіх чотирьох “кроках”. Поділ на есенціалізм та номіналізм, отже, відображає, на нашу думку, лиш питому вагу перших двох “кроків” у науках гуманітарних і останніх двох – у науках природничих. Принципова межа між гуманітарними і природничими науками – і це ми б хотіли підкреслити особливо – лежить далеко не в цій площині, а в площині відмінностей між такими фундаментальними категоріями, як “простір” і “час”. Сказане, однак, потребує окремого розгляду і даної роботи спеціально не стосується.
Повертаючись до методологічного підходу, визначеного нами як “феноменалізм”, слід на завершення відмітити наступне. Слово “феноменалізм” застосовується нами, з одного боку, для вираження прихильності до феноменологічної традиції, з другого ж – для відтінення відмінностей від цієї ж традиції. Як можна бачити, “феноменалізм” розглядається нами швидше як стратегія розпізнавання явищ з різних позицій та у максимально можливих співставленнях з іншими. У центрі вивчення стоїть явище, тобто феномен (від гр. про-являтись), який потребує однаково уточнення і сутності, і означення, – як статичної структури, так і динамічних його взаємозв’язків з іншими феноменами.
ВИЗНАЧЕННЯ ОСНОВНОГО ПОНЯТТЯ
Найпростішим визначенням, з якого у нашому дослідному секторі розпочалися перші дискусії з проблеми, було формулювання, згідно з яким ментальність розглядалася як спосіб думання. Відмітимо, що близьким до цього є англомовне визначення ментальності як “mode or way of thinking” (6) або “mental capacity, power or activity” (7). Цим одразу встановлюється належність феномена ментальності до розряду психічних диспозицій, а також відсікається необхідність описувати цей феномен у контексті більш широких понять “свідомість” (або “національна свідомість”) чи “характер” (або, відповідно, “національний характер”). Однак оскільки питання розмежування ментальності і вказаних понять розглянуто нами у першому повідомленні (8), у даній роботі ми надалі на цьому не зупинятимемось. Вкажемо лише, що для нас достатньо очевидним, а головне – суттєвим було означення меж феномена ментальності саме як способу думання, а отже, “очищення” його і від характерологічних особливостей, і від найбільш інтегративних функцій, тобто функцій свідомості. Бо якщо часто застосовувані описи ментальності і включають характеристики на кшталт “українці ліниві” або “українці працелюбні “ (національні характерологічні особливості) чи “галичани відрізняються високим ступенем ідентифікації”, або “галичанам властива нецілеспрямована самоідентифікація” (функції національної свідомості) і т. п., то для нас одразу ж стає зрозумілим, що подібні описи безпосереднього відношення до способу думання не мають, а тому до феномена ментальності не належать.
Зокрема поняття “характер” прийнято співвідносити із зовнішніми, експресивними ознаками, що окреслюють функціональні якості поведінки, реакцій і т. п. Ментальність же ототожнюється перш за все із внутрішніми особливостями і потенційними можливостями суб’єкта.
Відповідно, ментальність слід розуміти і як окрему складову свідомості, адже остання інтегрує у собі весь спектр окремих психічних диспозицій в одне мотиваційно-світоглядне ціле або, іншими словами, “встановлює” межі між “Я” і “не-Я”.
Звернемо далі увагу і на те, що поняття “ментальність” у нашому дослідженні все ще залишається неокресленим і вимагає при розгляді формулювання “спосіб думання” значних уточнень. Думання як таке може бути логічним або емоційно-інтуїтивним, раціонально чи ірраціонально спрямованим, інтровертивним чи екстравертивним за своєю настановою щодо внутрішнього чи зовнішнього світу, нарешті, більш або менш абстрактним, формальним, консервативним чи інноваційним і т. п. Зрозуміло, що подібні властивості та характеристики “думання” (як процесу) для пошуків адекватного означення і виявлення суті феномена ментальності є малопридатними, оскільки всі вони описують все ті ж зовнішньоопераційні особливості думання, яких ми намагаємось уникнути. Подібні особливості “думання” можуть виявитись придатними для опису властивостей феномена ментальності (що й буде показано нижче), але не для встановлення сутності цього феномена.
Враховуючи наведені аргументи, а також беручи до уваги надто широкий спектр неспівставних дефініцій ментальності у спеціальній літературі, ми виділяємо наступні дві позиції, які, на наш погляд, найбільш адекватно відображають сутність досліджуваного феномена:
а) ментальність є самодостатньою у феноменологічному ракурсі категорією, яка не співпадає і лише частково перетинається з такими найчастіше змішуваними з нею поняттями, як “національний характер” і “національна свідомість”;
б) ментальність є способом ставлення до внутрішнього і зовнішнього світу, означуваним найчастіше як “спосіб думання”.
Виходячи з необхідності максимально простого, лаконічного та по можливості однозначного підходу до означення поняття “ментальність”, вважаємо доцільним остаточне формулювання, яке, з нашої точки зору, найбільш точно відображає сутність досліджуваного феномена: ментальність – це спосіб "думання ” або спосіб апперцепції та інтерпретації внутрішнього і/або зовнішнього світу.
Вважаємо за необхідне коротко пояснити таке формулювання. У запропонованому означенні “думання” зводиться нами до двох психологічно простих процесів:
а) апперцепції – тобто комплексного сприймання, з одного боку – усвідомленого, активного й підвладного суб’єктові, з другого – базованого на позасвідомо накопиченому досвіді (символах, ритуалах, традиціях, архетипах тощо) (9);
б) інтерпретації, або пояснення, причому не довільного, а такого, що завжди містить у собі вимогу певної логічної завершеності, тобто пояснення концептуального. Таким чином, ми розглядаємо ментальність як спосіб розпізнавання, розуміння і з’ясування себе самого і/або навколишнього світу.
Підсумовуючи сказане, пропонуємо наступну структуру ментальності населення Галичини:
1. Індивідуалізм як переважна спрямованість на досягнення особистого успіху.
2. Мімікрійність як:
а) здатність пристосовувати суб’єктивні можливості до об’єктивних зовнішніх умов, що постійно загрожують існуванню;
б) навмисний вибір найбільш вигідної з наявних невигідних стратегій поведінки;
в) домінуюче прагнення до вирішення конкретних завдань.
3. Консервативізм як прагнення до увічнення національних цінностей у їх незмінному вигляді.
Необхідно підкреслити, що наведені особливості менталітету не є виключно “галицькими”. З певною мірою припущення можна було б стверджувати, що формальна, індивідуалістична й консервативна позиція відрізняє будь-яку західну спільноту. Нам, тим не менш, важливим уявляється те, що західні та близькі до них культури виявляють постійну схильність до самооновлення (характеризуються високим “інноваційним потенціалом”), що передбачає розвиток усе нових і нових форм сприйняття й інтерпретації. Галицький менталітет, навпаки, відрізняється особливо жорсткою формально-консервативною констеляцією. В умовах постійного тиску ззовні, він позбавлений змоги розробляти нові форми, а відтак і розвиватись у цьому напрямку. В історії Галичини знаходимо немало підтверджень цього положення.
ІСТОРИЧНИЙ ФАКТОР У ФОРМУВАННІ СПЕЦИФІЧНИХ РИС ГАЛИЦЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ
(спроба попереднього аналізу)
Беручи до уваги те, що історична доля Галичини значною мірою відрізняється від долі інших регіонів України, спробуємо визначити ті моменти в історії нашого краю, які могли б спричинити формування специфічних рис, притаманних ментальності тутешнього населення.
Одним із таких моментів є відмічене рядом дослідників протистояння між князем і боярами, характерне для Галицького князівства, на противагу іншим руським землям того часу. “Історія Галицько-Волинської держави є записом ворожнечі між князем і боярами. У той час як волинська знать залишалася лояльною до князя, галицька не уникала союзів з повстанськими групами чи зовнішніми силами (Польща та Угорщина)”, – читаємо у розділі “The History of Ukraine” книги “Ukraine and Its People” (10). Згадки про цю ворожнечу зустрічаємо у В. Яніва (11), у О. Субтельного (12).
Зрозуміло, що такий стан речей не міг не спричинити свого роду вакууму авторитетності влади у суспільній свідомості. Відверте протистояння галицьких бояр князівській владі, участь у цьому конфлікті повстанських загонів унеможливлювали формування ставлення до держави за “загальноруським” взірцем – тобто так, як це відбувалося в інших князівствах, де князь – уособлення державної влади – був авторитетом незаперечним (13). Це твердження видається ще більш актуальним з огляду на те, що у конфлікт була втягнена також і церква. “У той час, коли київське духовенство не підтримувало жодної верстви зокрема, а було ніби сторожем для збереження християнської моралі у житті всіх верств населення, в Галичині вище духовенство часто підтримувало бояр. Таке становище не виходило на користь Церкві, і тому в Галичині духовенство не мало такого могутнього впливу на громадськість, як в Наддніпрянській Україні” (14). З іншого боку, не підлягає сумніву, що і княжу владу наявність такого потужного опонента, як церковні ієрархи, також не посилювала й у свою чергу звужувала її (влади) сферу впливу.
Ця особливість історичного шляху Галичини, так само, як і зумовлені нею відмінності у світосприйнятті галичан, дуже рельєфно вимальовується при розгляді формування ставлення до влади у росіян.
Уже за нашого часу в лютому 1992 року російський дослідник Олександр Казінцев, який належить до діячів шовіністичного спрямування, писав: “Російська державність засновувалась на безпосередньому зв’язку кожного з підданих із монархом. Він встановлював податки (і змінював їх залежно від ситуації). Він закликав на службу. Йому подавались прохання і скарги – цим правом користувався будь-хто. Кожен міг очікувати й монаршої милості – за заслугами. ...Люди були певні: за Богом і царем служба не пропаде” (15).
Зміст наведеної цитати потребує наступного уточнення: “русская государственность”, про яку йдеться, може розглядатися і як “російська”, і як “руська” – тим більше, що російські дослідники схильні ототожнювати ці поняття не лише внаслідок мовної специфіки.
У спільноті ж, де влада монарха не була настільки всеохопною і всепроникною, де йому протистояло впливове боярство, підтримуване кліром, підстав для сформування описаного О. Казінцевим сприйняття влади не було.
Зрозуміло, що нездатна встановити чітку вертикаль підпорядкування державна влада надміру поваги у галичан (яким уже тоді, можливо, був притаманний відмічений М. Шлемкевичем скептицизм) викликати не могла. Властивий українцям індивідуалізм набирає відтак у Галичині специфічного “антидержавного” забарвлення.
У середині XIV ст. Галичина потрапляє під владу Литви. Наступні шість століть в історії краю означені входженням його до складу різних, але однаково чужих з точки зору галичан держав. За цих умов сприйняття влади почасти як чогось малозрозумілого, а відтак непотрібного, а почасти як фактора шкідливого, протистояти якому, однак, годі, як неминучої біди, могло лише зміцнюватися й поглиблюватися. Проте відверта демонстрація подібного ставлення була як мінімум недоречною, а у більшості випадків могла мати для конкретної людини дуже сумні наслідки. Тому нагальною потребою стало вироблення здатності пристосовуватися до умов, що диктувалися чужоземною владою.
Ця потреба ще дужче актуалізувалася у XV-XVII ст., коли зростання міст і розвиток торгівлі у Європі стимулювали розвиток товарного виробництва і продукції сільського господарства. Поява можливості різкого збагачення разом із зростанням пропозиції, а відтак і попиту на нові товари у середовищі землевласників значно посилили феодальне визискування селян. Зазначимо, що в означений період українське населення Галичини було практично суцільно селянським. Отже, галицькі українці опинилися перед вибором: або пристосовуватися до нових жахливих умов, або втікати на Схід – на Січ, у Дике Поле, де феодального гноблення не було. Таким чином відбувалося своєрідне розділення населення за ознакою схильності чи несхильності до пристосування у вкрай несприятливих умовах.
“Висліди того процесу такі: усе відважніше, готове до ризика, більш фантазійне, легше до руху, більш емоціональне – кидає західні землі і продирається на схід, у степ, де небезпечно жити від татарських наскоків, зате вільніше жити здалека від польської панщини...
На заході залишалося все те, що з різних причин не могло знятися з місця. Для нас найцікавіші душевні, психічні причини. Отже все спокійніше, більш слухняне до закону, менш ризикантське, сказати б: — реалістичніше, – сиділо далі на своїй землі, хоч і у чужій неволі” (16).
Необхідно, втім, зазначити, що, попри всю видиму пасивність тодішньої галицької спільноти, покірність її мала свою межу. Адже через усі шість століть бездержавності, культурної агресії панівних етносів тих держав, до складу яких протягом цього часу входила Галичина, через довгі роки інтенсивних намагань ополячення та русифікації галичани пройшли, зберігши повною мірою етнічну ідентичність, мову та культуру – на противагу українському Сходу, де національні цінності зазнали помітних, навіть трагічних, деформацій.
Очевидно, згаданий уже індивідуалізм галичан зіграв свою роль у формуванні специфічного консерватизму: не ототожнюючи себе з окупаційними режимами, тутешня спільнота протягом дуже довгого часу зберігала – і зберегла – свої мовні й культурні особливості. Однак до часів “Руської трійці” (1830-ті роки) сфера вжитку української мови була обмежена виключно домашнім життям селян і греко-католицького духовенства. У сфері публічній суперечність між культурною агресивністю середовища (особливо це стосується часів перебування Галичини під владою Польщі та СРСР) та прагненням зберегти свою ідентичність вирішувалася за рахунок виробленої протягом століть окупації здатності жителів регіону до свого роду мімікрії — доведеної до перфекціонізму імітації видимого засвоєння нав’язуваних ззовні нормативів поведінки при вираженій внутрішній скерованості на збереження власної сутності та відторгнення – на приватному, внутрішньому рівні – нав’язуваних силоміць правил, звичаїв тощо. Змушені протягом значного історичного періоду жити за чужими нормами, галичани сприймали ці норми у вигляді застиглих готових форм. Таке сприйняття було достатнім для більш-менш вдалого відтворення потрібної моделі поведінки, а чогось більшого й не вимагалося.
Ця схильність закріпилася у характерному для галичан способі сприйняття реальності: для тутешнього світобачення характерним став певний формалізм, зумовлений дією культурно-історичних чинників.
М. Шлемкевич так характеризує вісімнадцяте сторіччя в українській історії: “На сході існувала якась, хай як обкроєна і обмежена, але автономна Гетьманщина, існували ще хоч якісь можливості соціального підвищення. Все це мусило далі притягати амбітніші елементи заходу... На українському заході, зокрема в Галичині, маємо в той час уже зрівняну народну масу, маємо суспільство “хлопа і попа”, як глузливо називало його польське панство. При тому треба пам’ятати, що той “поп”, тодішній греко-католицький священик, ні інтелектуально, ні соціально не дуже виростав понад загальний рівень” (17).
Однак наприкінці XVIII ст. становище змінюється як у Галичині, так і в українських землях, що входили до складу Російської імперії. 1775 року Катерина II видає маніфест про скасування Запорізької Січі; через десять років більша частина населення колишньої Гетьманщини жалуваною грамотою про дворянські вольності перетворюється на безправних кріпаків. Набирає обертів політика насильницької русифікації. І. Огієнко вважає переломним наступний момент, після якого ця політика набирає велетенського розмаху: “Височайшим наказом 7 сент. 1782 року було оповіщено про організування “Комиссіи для заведенія въ Россіи народныхъ училищъ”. І от програма, вироблена для шкіл Росії, хутко була заведена і до шкіл на Вкраїні. І з того часу русифікація в наш край попливла широкою річкою...” (18).
Дуже контрастною щодо становища в українських землях, які перебували під владою Росії, виглядає тогочасна ситуація в Галичині. Галицькі землі відійшли до Австрії внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.). Австрійський уряд одразу ж виявив інтерес до провідної на той час верстви в українському середовищі регіону – до греко-католицького духовенства: “Для освіти духовенства уряд імператриці Марії Терези 1774 року надав чотирнадцять місць у Віденському університеті; семінаристам-українцям з Галичини австрійці подарували також церкву св. Варвари у Відні... Для освіти священиків 1784 року австрійський уряд заснував семінарію у Львові” (19). Тоді ж створюється українське відділення у Львівському університеті. 1782 року австрійська влада скасовує кріпацтво — селяни стають особисто вільними, залишається лише панщина.
У цих умовах національне відродження українства в Галичині, початок якого пов’язують з діяльністю “Руської трійці”, відбувається досить швидкими темпами. “Серед одностайної, соціяльно й інтелектуально майже зрівняної галицької народної маси починає наростати нова провідна верства, зразу на грунті священицтва, серед якого збереглося багато давніх боярських українських родів. З’являються будителі духа з о. Маркіяном Шашкевичем в осередку. 1848 року західне українство починає говорити вже не тільки мовою соціальних бажань, але й мовою виразних національних вимог. Воно піднімає давно пущені нитки політичного самоздійснення.
Постава галичан у 1848 році цілком виразна: лояльна до Австрії, ворожа до Польщі й Мадярщини” (20).
Друга половина XIX – початок XX ст. у Галичині – це фактично єдиний в історії України проміжок, коли значна частина українського народу жила в умовах європейської правової держави. Значення цього періоду в історичному досвіді українства, у розвитку українців від етнічної групи до державної нації переоцінити неможливо. “... в Галичині вже в першій половині XIX сторіччя внаслідок національного відродження, започаткованого західноукраїнськими будителями з літературного гуртка “Руська трійця”, почали виникати українські партії та організації, які розгорнули культурну, громадську й політичну діяльність, дедалі частіше спрямовану проти поляків, схильних заперечувати існування відрубної української нації, вбачаючи в емансипації малоросів загрозу своєму прагненню узаконити польську державу від 1772 року” (21). Усвідомлення себе як певної спільності зі своїми пріоритетами, прагненнями й завданнями разом із можливістю брати участь в управлінні спричинило висунення галицькою спільнотою зі свого середовища значного прошарку національної інтелігенції, тобто соціальної групи, здатної артикулювати завдання, що стоять перед спільнотою, знаходити шляхи їх розв’язання та реалізовувати ці розв’язання через участь у політичному житті.
“Дуже повчальним щодо того, яке значення має можливість участи у владі, в керуванні самим собою навіть в обмежених вимірах, – може бути історія Галичини кінця 19 і початку 20 сторіч. Упродовж 20-30 років ця провінція стала готовою до творення власного державного життя” (22). Цей період у житті регіону Микола Шлемкевич характеризує як “духову революцію”, коли на зміну греко-католицькому духовенству як єдиній еліті українства Галичини приходить нова, світська інтелігенція (яка, втім, значною мірою була пов’язана з духовенством як походженням, так і успадкуванням завдань). “На початку 90-х років минулого століття перемога цієї революції вже цілком наявна. Це роки переформування галицького духа і суспільно-політичної організованости. Це десятиліття, в якому Західна Україна знаходить свою форму на довший час, щоб перетривати в нім аж до відродження української державности і щоб передати її цінніші елементи пізнішим часам” (23). У прямому зв’язку зі змінами у суспільному житті перебували й зрушення, що відбувалися в цей час у свідомості галичан. Дещо пізніше Юрій Липа писав про цей час: “В кінці XIX і початку XX ст. західний П’ємонт відігравав не меншу ролю від східного П’ємонту – Гетьманщини в кінці XVIII і на початку XIX ст.... В теперішніх часах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній дуже важливій стабілізаційній позиції української духовносте: витворення добре вишліфованого типу українського громадянина, свідомого своїх прав і обов’язків” (24).
У той час як деспотичне правління російського режиму в Наддніпрянщині спричиняло революціонізацію настроїв тамтешньої громадськості, а з іншого боку – призводило до поглинання імперською нацією найбільш перспективних і талановитих представників українського народу, в Галичині еволюційним шляхом формувалася українська нація як спільнота нормального європейського типу – тобто спільнота корпоративна.
В умовах Австро-Угорської держави цей процес протікає досить швидко. На зміну культурному (виникнення “Просвіти”, НТШ) етапові національного відродження в Галичині швидко приходить етап політичний. Створюються українські партії: Народна Воля (24 жовтня 1885 р.), Русько-Українська Радикальна партія (8 жовтня 1890 р.), Українська Соціал-Демократична партія, Українська Християнсько-Соціальна партія (кінець 1896 р.), Українська Національно-Демократична партія (26 грудня 1899 р.).
Важливим моментом в історії українства є створення у Відні Українського Парламентарного Клубу (1907), що згодом переріс в Українську Парламентарну Репрезентацію (1914).
Відтак постання у 1918 році Західно-Української Народної Республіки виглядає не лише й не стільки наслідком розпаду монархії Габсбургів, як результатом розвитку власне українства Галичини. Створення власної держави стало логічним кроком, що завершував процес перетворення етнічної групи на політичну спільноту – націю. Поряд із цим необхідно зазначити, що більша частина українського народу, яка знаходилась до цього часу під управлінням російських властей, це перетворення станом на 1917-1920 роки пройшла не до кінця. Такі діячі ЗУНР, як Є. Петрушевич, К. Левицький, Ю. Романчук та інші були загальновідомими та загальновизнаними політичними провідниками галицького суспільства задовго до 1 листопада 1918 року, у той час як легітимність київського проводу була набагато нижчою. У світлі наведених фактів рішення полковника Є. Коновальця відмовитися від скерування очолюваних ним Січових Стрільців у перші ж дні листопада 1918 року на захист Львова від поляків і виступити натомість на Київ з тим, щоб здобути його для Директорії, поваливши гетьмана Скоропадського, виглядає трагічною помилкою. Внаслідок цього рішення до влади у Києві повернулася група вкрай недосвідчених політиків, яким не судилося реалізувати свої прекраснодушні наміри через брак професіоналізму, а західноукраїнська держава зазнала ряду тяжких військових поразок, що спричинилися в кінцевому підсумку до її загибелі. Властиве галичанам, до яких належав і полковник Коновалець, формальне сприймання ситуації зіграло тут без перебільшення фатальну роль, адже саме Львів виявляв тоді ознаки більш перспективного політичного центру, попри номінальний статус Києва як традиційної столиці, усвідомлення цього не могло вписатися у формально-консервативне світосприйняття УССів-галичан. Ось що писав пізніше з цього приводу учасник змагань за українську державність на терені Галичини Сидір Ярославин: “Коли у Львові розгорілися бої і Національна Рада вислала делегацію до гетьмана Скоропадського з проханням, щоб прислав СС (Січових Стрільців – О. Ф., О. Н.) до Львова, вони відмовились від цього. Бо саме мало початися повстання проти гетьмана, в якім припало їм відіграти рішальну ролю. Історія розсудить колись, чи в своїм високім ідеалізмі не зробили вони фатальної помилки. Бо справу Львова могли вони вирішити за один день, а повстання викликало в Україні хаос, в якім втопилася українська державність...” (25)
Потрапивши на початку 20-х років під владу Польщі, українці Галичини зіткнулися з умовами, що дуже мало нагадували “бабцю Австрію”. По-перше, поляки в масі своїй ніколи не палали співчуттям до будь-яких проявів українства. По-друге, державницька ідеологія Польщі міжвоєнного періоду мала – і не могла не мати – характер виразного етнічного націоналізму, адже тільки етнічний націоналізм як єдино можливий засіб збереження національної ідентичності в умовах бездержавності та розділу національної території з подальшим існуванням народу в складі чужих держав міг бути тією ідеологією, що об’єднувала поляків від часу розділів Польщі (остання третина XVIII сторіччя) до моменту відновлення польської державності у 1918 році, а відтак володіла умами ще протягом довшого часу по тому.
Однак тепер в окреслених вище умовах відірваності різних частин народу одна від одної виявились українці. Втім, на східних та центральних теренах України, де процес формування нації, як вже зазначалося, завершеним не був, більшовицькому режимові вдавалося тією чи іншою мірою запобігати широкому розповсюдженню етнічного націоналізму серед “підрадянських” українців: крім найширших репресій та голодомору, тут йшли в хід і позірна “українізація” 20-х років, і “пролетарський інтернаціоналізм”, і концепція “трьох братніх народів” – словом, усе що завгодно. В Галичині ж спроби тотального ополячення наштовхнулися на потужний спротив населення, яке мало набагато вищий, ніж в інших частинах України, рівень національної свідомості. Консервативні галичани, сприйнявши й засвоївши надзвичайно комфортні для спільноти з виражено індивідуалістичним характером преференцій більшості її представників форми громадського життя Австрійської монархії, досить болісно відчули шовіністичні тенденції у внутрішній політиці Польщі. Додавши до сказаного, що найбільш свідомі представники українців Галичини лише за кілька років перед тим брали найактивнішу участь у бойових діях проти польських військових формувань, неважко збагнути, чому в розгляданий період антипольські настрої в українському середовищі регіону швидко розвивалися в напрямку крайньої радикалізації (справа Біласа й Данилишина, процес над групою Бандери тощо).
На цьому тлі формуються два напрямки в українському націоналізмі, центром якого стала Галичина. Перший з них вирізняється ліберально-демократичним спрямуванням і може розглядатися як продовження традицій, характерних для австрійського періоду в історії краю та для недовгого відтинку часу, протягом якого тут існувала українська державність. Другий напрямок – так званий “інтегральний націоналізм” – має риси виразно тоталітарного характеру і виглядає закономірним породженням епохи, коли агресивно шовіністична політика польської держави на цих теренах спричинила відповідне посилення ксенофобських настроїв в українському середовищі, а тоталітарні ідеології набувають широкого розповсюдження (загальновідомі – націонал-соціалізм, комунізм, фашизм та менш знані – “Залізна гвардія”, “Схрещені стріли” тощо). Про цей напрямок Іван Лисяк-Рудницький писав наступне: “Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Obóz Narodowo-Radykalny) тощо” (26).
Попри безсумнівну справедливість наведеної думки І. Лисяка-Рудницького, основні (втім, як показав досвід уряду Я. Стецька, безпідставні) надії на відновлення української державності у тогочасних умовах пов’язувалися насамперед із Німеччиною, адже німці, так само, як і українці, мали всі підстави бути незадоволеними своїм місцем у Версальській системі, а відтак прагнути відповідних змін. Прихід до влади в Німеччині Гітлера та його прибічників міг би щось змінити у зовнішньополітичних орієнтаціях українських націоналістичних кіл: людожерська ідеологія нової німецької верхівки спрямовувала своє вістря не в останню чергу проти слов’янських народів. Однак цього не трапилося – більше того, постать Гітлера набула в передвоєнні роки значної популярності у політично активному українському середовищі Галичини. За свідченням професора Богдана Осадчука (Берлін), висловленим у персональному спілкуванні з одним із авторів під час II Всесвітнього Конгресу Україністів у Львові (серпень 1993 року), така популярність значною, якщо не вирішальною, мірою була зумовлена австрійським походженням Гітлера (Адольф Шікльгрубер народився у Лінці, замолоду безуспішно намагався отримати художню освіту у Відні). Цей момент, на нашу думку, надзвичайно виразно підкреслює як формалізм, так і консервативізм, властиві світобаченню галичан. Так, ставши частиною минулого тутешньої спільноти, Австрія й усе, з нею пов’язане, дуже скоро стали об’єктом ностальгічних спогадів; проавстрійські симпатії ще й досі є в Галичині чимось на кшталт національного звичаю. При тому чисто формальна ознака “австрійськості” – “позитивна” у сприйнятті мешканців краю – може переважати і частково переважає куди суттєвіші, безумовно, негативні ознаки.
У вересні 1939 року починається новий, якісно відмінний етап в історії Галичини. З цього часу розвиток тутешньої спільноти проходить практично в тих же умовах, що й на решті українських земель. Звісно, співвідношення українського національного й радянського складників руху Опору під час другої світової війни тут було зовсім іншим, ніж у інших регіонах України – так само, як і співвідношення, скажімо, національно-визвольного та загальнодемократичного складників дисидентського руху у пізніші часи. Зрозуміло, що діяльність УПА й каральні заходи радянського режиму, спрямовані на її придушення, відрізняли західну частину нашої країни й у повоєнні часи, що не могло не позначитися на ментальності галичан. Однак ці та подібні відмінності, на нашу думку, цілком спричинені особливостями історії краю до 1939 року й відтак предметом нашого розгляду тут не є. У той же час слід зазначити, що питання впливу радянських реалій на культурний простір Галичини заслуговує якнайпильнішої уваги й може стати темою окремого дослідження.
ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ В ЛІТЕРАТУРІ
Якщо спроб з’ясувати, що таке ментальність, дати визначення цього феномена у доступних нам текстах є порівняно небагато, то описи характерних відмінностей української ментальності та близьких до них проявів специфічних особливостей національного характеру і національної свідомості українців займають не одну сотню сторінок у роботах дослідників, починаючи з М. Костомарова, праця якого “Дві руські народності” є, на думку В. Яніва, “в Україні перший знак зацікавлення проблемою” (етнопсихології-О. Ф., О. Н.) (27).
Серед іншого, праця М. Костомарова цікава ще й тим, що вона започатковує традицію дослідження етнопсихологічних особливостей українців через порівняння з відповідними рисами росіян. На користь такого підходу свідчить хоча б те, що традиція ця жива й донині (див., наприклад, передмову В. Храмової до книги М. Шлемкевича “Загублена українська людина”, с. V-VI), а отже, час підтвердив продуктивність вказаного способу постановки питання.
Серед особливостей української вдачі М. Костомаров перш за все виділяє характерне для українців – на противагу росіянам – переважання особистого над загальним. Різне ставлення до ролі особистості в українців і росіян знаходить своє відображення – серед іншого – і в особливостях сімейного життя цих двох народів: якщо для українців характерна “мала родина” (відокремлене життя батьків і дітей, що мають свої сім’ї, отримання останніми окремого майна тощо), то “велика родина” росіян передбачає спільне проживання кількох поколінь, спільну власність: “часто дві сестри не тямлять, котрій із них належить кожушинка, а щодо відрубної власності між дітьми, то про це нема й мови” (28). На рівні окремої особи Костомаров відзначає підкреслювання власного “я” в українців і повне підпорядкування владі в росіян. Принципово різними є і спільноти на рівні села: українська “громада”, базована на добровільних засадах, і російський “мір” (мирова община), що придушує особисту самостійність його членів. Відповідну різницю вбачає М. Костомаров і в характерних для росіян і українців формах державної влади. Відтак у Костомарова “українському індивідуалізмові протиставляється російський колективізм, а в транспозиції на психологічну термінологію соціопсихічних прямувань різниця між українцями та росіянами корениться в протиставності двох основних прямувань: до самовияву (в українців) та до підпорядкування (в росіян)” (29).
Розвиваючи думки М. Костомарова, В. Янів протиставляє екстравертивній вдачі росіян інтровертивність українського типу (30).
Пізніші дослідники в більшості своїй доходили подібних же висновків щодо домінування індивідуального у системі преференцій, характерній для українського народу.
В. Липинський підкреслює таку специфічну рису українського індивідуалізму, як “стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і різної “отаманщини” (31), протиставляючи їй здатність до підпорядкування, характерну для індивідуалізму англійців (32).
Михайло Грушевський, звертаючи увагу “на те, що в порівнянні з народом великоруським український являється народом західньої культури” (33), має на увазі також характерний для західноєвропейців індивідуалізм. Зрештою, пов’язаність індивідуалістичних нахилів у вдачі українців із оксидентальним характером нашої культури відмічалась багатьма дослідниками. Наприклад, В. Янів так характеризує працю І. Мірчука “Світогляд українського народу” (34): “...Мірчук у своїй синтезі підкреслює західне спрямування української духовості, коли він наголошує український індивідуалізм” (35).
Згадана праця, вміщена у III томі Наукових Записок УВУ в Празі (1942), не є першою працею Івана Мірчука в галузі дослідження етнопсихологічних особливостей українців. Двома своїми попередніми роботами І. Мірчук зробив значний внесок у створення методологічної бази досліджень такого роду: одна з них була присвячена порівнянню російського та українського світобачення на підставі аналізу творчості двох “типових представників” своїх народів – Г. С. Сковороди і Л. М. Толстого (36), друга з цього ж погляду розглядала таку ділянку фольклору двох народів, як їх демонологія (37).
Якщо у питанні про співвідношення загального й індивідуального у системі цінностей українця й росіянина, – так само, як і щодо “внутрішньої” зверненості інтересів українців на противагу більшій зацікавленості росіян “зовнішнім світом”, – Мірчук доходить тих же висновків, що й Костомаров, то у питанні активності життєвої настанови їх думки розходяться. Мірчук звертає увагу на фаталізм росіян і їх пасивність, протиставляючи цим рисам елементи волюнтаризму, властиві українцям, у той час як за Костомаровим росіянин – “тверезий, практичний, дисциплінований, підпорядкований одній волі, що вперто змагає до потужності власної спільноти”(38) – протиставляється мрійливому українцеві.
Загалом індивідуалізм та інтровертивність українців зауважує переважна більшість дослідників: це Яким Ярема (39), Панас Феденко (40), Олександр Кульчицький, Богдан Цимбалістий, Євген Онацький, Микола Шлемкевич (41) та Володимир Янів.
Менш поширеною є точка зору, згідно з якою для українців, навпаки, більш характерною є колективістська спрямованість.
Цю точку зору висловлює, наприклад, Юрій Липа: “Українська раса – це раса солідаристів, яких суспільний ідеал – група, а не індивідуальність. Найприродніше місце українця – це перебування в групі, а ніколи – поза групою” (42). Не всяка група, однак, за Ю. Липою, прийнятна для українців. Це твердження ілюструється таким прикладом із практики радянської колективізації в Україні: “Радгоспи-комуни, “фабрики збіжжя” в великій мірі зліквідовані і передані колективним групам іншого типу – колгоспам. Цей тип прийняло українське село. Цей тип більше нагадує традиційну українську групу” (43).
Розглядаючи проблему соціального в українській свідомості, О. Пахльовська пише: “...наша культура складається на основі “хорового” начала, яке розчиняє в собі індивідуальність. Цей факт детермінує собою не лише особливості культурної ментальності, а й форми політичної самореалізації українського суспільства” (44).
Володимир Янів розглядає етнопсихологічні особливості українців як такі, що, з одного боку (індивідуалізм), споріднюють нас із Європою, з іншого (переважання емоційного чинника над раціональним, певна послабленість волі), мають багато спільного з відповідними моментами у східній, зокрема російській, культурі (45).
Нарешті, В. Яніву належить одна з двох відомих авторам цього тексту праць, присвячених проблемі регіональних відмінностей у ментальності Галичини та Наддніпрянської України,— “Панські жарти” у світлі етнопсихології” (46). Використовуючи метод порівняння літературних творів (подібно до порівняння творчості Толстого і Сковороди у І. Мірчука), Янів відмічає більшу експресивність, динамічність у представників українського Сходу і схильність до рефлексії, відсутність агресивності у галичан (47).
Ще одне дослідження культурних особливостей Галичини – книга згадуваного вже М. Шлемкевича “Галичанство” (48). Автор звертає увагу на такі риси галичан, як раціоналізм та скептицизм, що відрізняють жителів цього регіону від населення українського Центру і Сходу. Причини виникнення цих відмінностей Шлемкевич вбачає у різниці ландшафтів: життя в умовах степу формувало зовсім інші якості, ніж життя під захистом лісів та гір; у дії історичних факторів: втеча більш “бунтівного” елементу з-під гніту польської шляхти у малоосвоєні райони Сходу і Півдня України і т. п.
Аналізуючи історичні причини формування галичанства як “окремої... душевної відміни серед українців” (49), Шлемкевич велику увагу приділяє австрійському періодові в історії краю, розглядаючи цей час як такий, коли “більш упорядковані і справедливіші (порівняно з деспотичними порядками російської імперії – О. Ф., О. Н.) умовини австрійської монархії відкрили нові можливості, але в зовсім уже тісних, відокремлених від українського масиву, межах” (50).
Віддаючи належне згаданим тут дослідникам – а також усім тим, хто зробив свій внесок у розробку етнопсихологічної проблематики, – зазначимо, однак, що нинішня ситуація в Україні й навколо неї ставить на порядок денний проблему нових підходів до нашої історичної та культурної (у ширшому розумінні) спадщини.
Вирішувати питання державного будівництва, формування політичної нації в Україні доводиться в умовах, коли на значній частині території держави національна самосвідомість, травмована колоніальним минулим, перебуває у стані агонії. Досвід формування політичної культури Галичини – цього, згідно з затертою, але досить влучною метафорою “українського П’ємонту” – з необхідністю повинен стати предметом ретельного вивчення спеціалістами у різних галузях гуманітарних наук (51).
Наявна література з даного питання не може повною мірою задовольнити потреби сьогодення. На часі – вироблення більш формалізованої та аргументованої, ніж це було дотепер, візії процесів формування специфічного галицького типу.
ПРИМІТКИ
1. Концепція проекту була опублікована у першому числі журналу "Генеза " за 1994 рік: див.: Фільц О., Невелюк О. До вивчення проблеми ментальності населення Галичини //Генеза. – 1994.– №1. – С. 231–234.
1-1. Фильц А. О. Карл Ясперс: на пути к общей психопатологии // Философия и медицина.– М.: Изд. AH СССР. 1989.– С. 90–99 (далі – Философия и медицина).
2. Фильц А.О. Некоторые методологические проблемы общей психопатологии Карпа Ясперса // Философия и медицина.– С. 100–111.
3. Поппер К. Открытое общество и его враги – М, 1989 – Т. С. 269.
4. Там само, с. 68
5. Там само.
6. Webster ’s Third New International Dictionaryю. – Merriam-Websters Inc. Publishers.– Springfield, Massachusetts, USA, 1986.– P. 1411.
7. Webster's New World Dictionary (Modern Desk Edition).– Collins & World Publ., USA, 1976.– P. 300.
8. Див.: Фільц О., Невелюк О. До вивчення проблеми ментальності населення Галичини // Генеза.– 1994 – №1.– С. 231–234, а також: Filz, Alexander; Neveliuk, Oleg: Zur Frage der Selbstidentifikation der galizischen Bevollkerung. Schwerpunkt: Mentalität // Die Aneignung des Fremden und des Eigenen – Wien, 1993.– S. 333–336.
9. Цим апперцепція відрізняється від перцепції – безпосереднього і "прямого " сприйняття.
10. Ukraine and Its People. Edited by I. Mirchuk. – Munich, 1949.– P. 80.
11. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології.– Мюнхен, 1993.– С. 163 (далі – Янів В.).
12. Субтельний О. Україна: Історія. – К.: Либідь, 1991.– С. 63.
13. Див. Яковлів А. Українське право // Антонович Д. Українська культура.– Мюнхен, 1988. – С. 237. Цит. за: Бебик В. Наша політична культура //Політологічні читання.– 1992.– № 1.– С. 14.
14. Панас К. Історія Української Церкви.– Львів, 1992.– С. 31 (далі – Панас К.).
15. Казинцев А. Россия: государство людей // Наш современник.– 1993.– № 2 – С. 181.
16. Шлемкевич М. Галичанство.– Нью-Йорк – Торонто.– 1956.– С. 23–24 (далі – Шлемкевич М.).
17. Там само, с. 24–25.
18. Огієнко І. Історія української культури.– К., 1918. – С. 172.
19. Панас К.– С. 117.
20. Шлемкевич М. – С. 26–27.
21. Мокрий В. Сьогодні, вчора, завтра поляків і українців //Всесвіт – 1991.– № 6 – С. 210.
22. Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність – 1994.– № З – С. 102.
23. Шлемкевич М. С. 48.
24. Липа ІО. Призначення України.– Львів, 1992 – С. 216 (далі – Липа Ю.).
25. Ярославин С. Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918–1923 роках. – Филадельфія, 1956 – С. 124–125.
26. Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України.–Львів, 1991.– С. 65.
27. Янів В.– С. 8.
28. Там само, с. 10.
29. Там само, с. 11.
30. Там салю, с. 13.
31. Липинський В. Листи до Братів-Хліборобів, писані в 1919–1926рр.– Нью-Йорк, 1954.– С. 423.
32. Там само, с. 433.
33. Грушевський М. На порозі нової України.– К.: Наукова думка, 1991.– С. 13.
34. Мірчук І. Світогляд українського народу. //Наукові записки УВУ у Празі. – Прага, 1942 – Т. Ill – С. 225–249.
35. Янів В.– С. 44.
36. Tolstoj und Skovoroda, zwei nationale Typen // Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts in Berlin.– Band II. Berlin – Leipzig, 1929.– S. 24–51.
37. Das Daemonische bei den Russen und den Ukrainern: Ein Beitreg zur Bestimmung der Ukrainischen Weltanschauung, Ukrainische Freie Akademie der Wissenschaften, Reine: Slavistica No. 8. Augsbwg, 1950.
38. Янів В.– C. 9.
39. Ярема Я. Українська духовість в її культурно-історичних виявах. // Перший український педагогічний конгрес 1935 р. – Львів, 1938. – С. 16–88.
40. Див. статтю П.Феденка в: Наукові записки УВУ у Празі – Т. III – Прага, 1942 – С. 375–385.
41. Див. статті Кульчицького, Цимбалістого, Шлемкевича й Онацького у збірці: Українська душа.– К., 1992.
42. Липа Ю – С. 220.
43. Там само, с. 221.
44. Пахльовська О. Україна: шлях до Європи через... Константинополь. Стаття друга: Соціум та особистість в українській культурній ментальності: концепція, конфлікт, еволюція// Сучасність. – 1994.– № 2.– С. 101.
45. Янів В.– С. 130–140.
46. "Панські жарти "у світлі етнопсихології//Визвольний шлях.– Лондон, 1956–1957.– № 12 (С. 1376–1392), № 1 (С. 31–41), № 2 (С. 135–143).
47. Янів В. 95–96.
48. Шлемкевич М. Галичанство.
49. Там само, с. 7.
50. Там само, с. 26.
51. Детальніше про поняття політичної культури та пов'язані з цим питання див.: Бебик В. Наша політична культура // Політологічні читання.– 1992.– № 1.– С. 6–23.
[«Ставропігіон», річний науково-теоретичний і аналітичний журнал політологічного центру «Генеза», 1997 р., с.20-31]
28.12.2017