Вже не один рік Алан де Боттон, молодий філософ, яким я захоплююся, намагається – без великого успіху, на жаль, – ввести в моду песимізм. Я кажу «на жаль», бо також є прихильницею (практикуючою) цієї філософії, прославленими батьками якої є Сенека, Шопенгауер чи Ніцше.
Побачимо, чи здатна я пояснити вам мою точку зору, перш ніж ви назавжди викреслите мене з переліку свого читання і зробите вибір на користь Пауло Коельйо чи Хорхе Букая.
Песимізм є анафемою наших днів. Не знаю, хто зробив оптимізм нашою новою світською релігією. Можливо, то була american dream – та, котра змусила повірити американців, а за ними й увесь світ, що будь-хто може досягнути своїх цілей, якщо бажає і бореться за те, аби їх добитися. Часописи переповнені емоційними прикладами такого плану. Люди, яким вдається здолати невиліковні хвороби; діти, що не були надто успішними у школі, які стають Ейнштейнами чи Марками Цукерберґами; жінки, які борються і долають неможливі перешкоди. Натомість іншим боком цих новин, про який ніколи не розповідають, є мільйони людей з такою самою енергією, самовідданістю і розумом, які не досягають своєї мети. Люди, які мусять жити не лише зі своєю поразкою, а й із думкою про те, що вони винні у своїй невдачі, оскільки – згідно з американською, а тепер і всесвітньою мрією – все є можливим, гокус-покус, якщо хтось цього сильно прагне.
Супроти цієї екзальтації загостреного оптимізму філософи песимізму пропонують інший рецепт. Сенека, наприклад, казав, що за кожною розлюченою чи фрустрованою людиною завжди стоїть невиправний оптиміст. Люди, які засмучуються чи розчаровуються, побачивши нелояльність друга, мають, на думку Сенеки, чудове і водночас наївне уявлення, що увесь світ є безумовно чудовим і добрим. Тому, за його теорією, розумніше налаштуватися на найгірше і не сподіватися на багато від людей. Він жартівливо пропонував кожного ранку ковтати жабу – бо таким чином усе, що станеться далі, видаватиметься нам чудовим. Мені здається, що включати земноводних у ранкову дієту – таки занадто; але вважаю, що варто перемалювати нашу мапу дійсності, знаючи, що ні зусилля, ні розуму не досить для того, аби все вдавалося. Врешті-решт, життя сповнене тривог і несподіванок і є понад усе несправедливим; і той, хто живе у Діснейленді й вірить у протилежне, має значно більше шансів бути нещасливим, ніж той, хто очікує від життя менше.
Хоча також, на щастя, правдою є – те, що воно відбирає в нас з одного боку, воно повертає з іншого, цілком несподіваного. Інший невиправний песиміст, Артур Шопенгауер, мав стосовно такого затяганого пошуку щастя (зайве говорити, що це обов’язкова місія всіх оптимістів) цікаву теорію. «Існує вроджена помилка у вірі, що ми народжені для того, щоби бути щасливими», – написав він. «Тому, хто тримається такої абсурдної ідеї, світ завжди здаватиметься несправедливим і сповненим протиріч. Натомість можна багато виграти, якщо допомогти молодим позбутися ідеї про те, що світ може запропонувати їм все».
Чи є Сенека мазохістом, а Шопенгауер – занудою і невдахою? Звісно, їхні теорії – це антитези до тих, якими оперують нині. Ми живемо у світі, в якому – аби ми піднеслися духом – нам завжди кажуть, що життя прекрасне, надзвичайне, чудове. Втім, як виснував Ніцше – ще один відвертий невдаха, у цьому нездоланному оптимізмі є щось збочене: бо коли щось не вдається, ми думаємо, що ми єдині, від кого відвернулася удача. Гадаємо, що ми єдині нещасні, а решта світу щаслива. І, звісно, ніхто не з’ясовує нам нашої помилки, оскільки решта людей також повинна вдавати, що задоволена життям. І так ми одне одного обманюємо по колу, щоразу більш самотні у цьому житті, яке насправді є чудовим, але й важким, непоясненним, свавільним.
Тому я ще до того, як довідалась, що перебуваю в добірній філософській компанії, вже була невиліковною песимісткою. І позаяк не сподіваюся нічого від нікого, несподіванки, які на мене звалюються, у своїй більшості є пречудовими.
Carmen Posadas
Pesimistas 2.0
XLSemanal, 18.12.2017
Зреферувала Галина Грабовська
26.12.2017