Головний ідеолог УПА був епікурейцем

 

23 грудня 1951 року у криївці на Жидачівщині загинув головний пропагандист й ідеолог ОУН і УПА Петро Федун, відомий у підпіллі під псевдо «Полтава» (а також «Волянський», «Зенон», «Вол.», «Север»). Натомість у внутрішній документації чекістів від числився як «Шакал».

 

 

Пропагандистську роботу Петра Федуна (а пропаганда повстанців часом була дошкульніша для «совітів», ніж їхні кулі) належно оцінив провід ОУН, нагородивши його трьома Хрестами Заслуги УПА – двома за життя (срібним і золотим) й одним посмертно. Не могло не звернути на нього увагу й радянське керівництво, кинувши на пошуки «Полтави» сотні нишпорок МҐБ. Саме зараз хотілося би ще раз згадати цю непересічну постать українського повстанського руху.

 

Народився майбутній ідеолог ОУН 23 лютого 1919 року в селі Шнирів на Брідщині. Його батько, Михайло Федун, та мати, Парасковія Ящун, були заможними селянами. Окрім Петра, в родині підростали ще двоє дітей – молодший Василь та старша донька Ганна. З дитинства Петро звик до добробуту, якого йому потім бракувало у підпіллі. Народну школу закінчив 1931 року в рідному селі, після чого вступив до Бродівської державної гімназії імені Юзефа Коженьовського (з польською мовою викладання). Навчання молодому Петрові давалося легко, тому після закінчення гімназії (1937) хлопець продовжив навчання в ліцеї, а 1939 року вступає до Львівського університету на медичний факультет, який щойно встановлена радянська влада перетворила на Львівський медичний інститут.

 

У 1940 році Петра Федуна мобілізували до лав Червоної армії. Є версія, що він навіть брав участь у радянсько-фінській війні (закінчилася 13 березня). Але її спростовує історик Михайло Романюк. Він знайшов прізвище Федуна у списках студентів медичного інституту за період перших місяців 1940 року.

 

З початком німецько-радянської війни червоноармієць Федун швидко потрапив до німецького полону, але згодом був звільнений. Щодо останнього в історичній літературі існують дві версії: за однією, його викупили батьки, за іншою – відпустили самі німці через досконале знання німецької мови.

 

Після звільнення Федун на деякий час приїздить до Львова, а потім їде до рідного села. Від жовтня 1941 року до весни 1942-го працює при Бродівській повітовій референтурі культурної праці Українського допомогового комітету, відновлює свої зв’язки з українськими підпільниками (бандерівцями). Переїхавши 1942 року до Львова, став членом Крайового проводу Юнацтва ОУН ЗУЗ, вступає до організації «Союз українського націоналістичного студентства», а у 1943–1944 роках редагує націоналістичний журнал «Юнак», починає друкувати свою публіцистику (під псевдонімом «Вол.»).

 

З наближенням радянських військ до Галичини повстанці починають готуватися до активної партизанської боротьби. «Полтава» вирішує перейти на нелегальне становище. У березні 1944 року він востаннє їде до рідного села – попрощатись із батьками.

 

Тут варто сказати кілька слів про родину Федуна, яка сильно постраждала через його антирадянську діяльність. З поверненням більшовиків до Галичини батьки «Полтави» були виселені на спеціальне поселення до Удмуртської АРСР, де працювали на лісоповалі. До рідного села вони повернулися щойно 1956 року. Обоє померли на початку 1960-х років. Брат Василь загинув у лавах повстанців. Єдина, хто не постраждала від радянської влади, була сестра Ганна. Її лише кілька разів арештовували співробітники МҐБ, але після допитів відпускали. Все своє життя вона прожила в рідному селі Шниреві, де й померла 1970 року.

 

Попрощавшись з рідними, Петро з керівним складом Юнацтва ОУН приєднався до крайового осередку пропаганди, організованого Петром Дужим, який діяв на терені Львівської області. Уже влітку 1944 року стає політичним виховником юнацької школи кадрів. Коли було розформовано референтуру політичного вишколу, його призначили референтом пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН. Завдяки своєму хисту писати публіцистичні статті та вміло дискутувати він швидко став відомим поміж націоналістичного підпілля. А коли наприкінці 1945 року загинули Яків Бусел і Дмитро Маївський, відомі політвиховники УПА, Провід призначив Федуна-«Полтаву» керівником Головного осередку пропаганди й інформації (ГОСП) та начальником політвиховного відділу Головного штабу УПА. 

 

У своєму творчому доробку «Полтава» мав понад 30 публіцистичних праць, розгляд яких не є темою цього тексту, натомість ми зосередимося на біографії головного ідеолога УПА, його вподобаннях, смаках, конспіративному хисті.

 

Розпочнемо, як не дивно, з прекрасної статі. Бо, як і багато чоловіків, Петро Федун, був до них зовсім не байдужим. Сам же він, як згадувала згодом повстанка Марія Савчин (вона зимувала з ним у криївках), не вирізнявся красою. «Був середнього зросту, худорлявий, як зрештою всі повстанці, і гарно збудований. Не був вродливий з лиця, – писала про нього у спогадах «Тисяча доріг». – Його риси справляли враження наче витесаних рукою скульптора у камені, неподатливому на детальне вигладження. Зате в нього були дуже промовисті очі. Вони променіли добром і шляхетністю… Зодягнутий у мундир совєтського офіцера, цупко підтягнутий шкіряним поясом, з якого звисала кобура з пістолетом, назовні він мав вигляд військовика. Але насправді «Полтава» був наскрізь цивільною людиною».

 

Незважаючи на те, що в підпілля інтимні стосунки з жінками не віталися найвищим керівництвом, «Полтава» був одним із тих, хто думав навпаки. Якось у розмові з керівником Долинського надрайонового проводу ОУН Мирославом Збориком («Арсеном») Петро Федун зауважив: він дотримується думки, що жоден підпільник не має обмежувати себе у стосунках з жінками, тому не варто ставити таких вимог перед ними. Зі слів Зборика, «тих, хто думав інакше, вважав дурнями, які не розуміють життя».

 

Скільки жінок було у житті Федуна, можемо лише здогадуватися, але достеменно відомо, що серед підпільниць мав наречену Любов Микитюк, доньку священика. З нею був знайомий від дитинства, а в дорослому віці зустрів її 1942 року, коли приїхав доучуватися лікарської справи до Львова (у медичному інституті). Німецька влада на той час відкрила там державні медико-природничі фахові курси.

 

Між молодими людьми виникли романтичні стосунки, а згодом Любов стала нареченою Петра. Микитюк працювала лаборанткою на одній із кафедр медінституту, була членом ОУН від 1940 року. Є відомості, що саме вона неодноразово передавала ліки для головного командира УПА Романа Шухевича.

 

Закоханим не судилося прожити спільне подружнє життя. Любу заарештували емґебісти. Утім, перед арештом вони спробували через неї вийти на «Полтаву», підіславши залицяльника – агента МҐБ. Спецоперація провалилася – дівчина не піддавалася на зальоти агента, усім своїм виглядом демонструючи, що він їй не цікавий. Врешті решт, втомлена настирливістю залицяльника, заявила йому, що кохає Петра і зберігає йому вірність. Після арешту Любу засудили до 10 років таборів. Подальша її доля невідома. Як Федун переживав свою втрату, свідчень, на жаль, немає.

 

Уже в повстанських лісах, як пише дослідниця Марта Гавришко, однією з коханок Федуна була його секретарка Надія Якимович («Надя»). Також є припущення, що мав інтимні зв’язки зі своєю зв’язковою  Галиною Голояд.

 

Петро Федун і Галина Голояд

 

 

Окрім жінок, «Полтава» любив музику, танці та цигарки. Знав польську, російську та німецьку мови, вивчав у криївках англійську. Можна припустити, що навчаючись у Львові на медика, на певному рівні володів латиною.

 

У розмовах з побратимами нераз прохоплювався, що до відходу у підпілля відвідував танцювальні зали, де танцював під джаз. М.Зборик на допитах у МҐБ розповідав, що коли по радіо лунала гарна музика, «Полтава» навіть у криївці полюбляв танцювати (партнеркою була Голояд). Він згадував, як під час святкування Нового 1950 року Федун попросив свого охоронця «Шугая» зіграти на губній гармоніці, а сам вдався до танцю з тією ж Голояд. На допиті Зборик зазначив, що до того часу він не бачив, щоби провідник такого рівня танцював у підпіллі.   

 

Любов до цигарок (а щодня «Полтава» міг випалити майже пачку) почала шкодити його здоров’ю, тому від осені 1949 року Федун обмежив себе в цьому. Почав палити не більше 10 цигарок на день і щоранку займався на перекладині, тримаючи себе у спортивній формі.

 

Як і більшість повстанських провідників, любив грати в шахи, але шахіст із нього був кепський. Мирослав Зборик розповідав, що майже щовечора грав з ним і постійно вигравав. Утім, Федун з притаманною йому впертістю пропонував грати знов і знов, тому Зборику доводилося деколи піддаватися командиру, аби той «відчепився».

 

Життя у лісових криївках не подобалося «Полтаві», з дитинства звиклому до добробуту, але мусів терпіти. «Кілька разів, коли всі в бункері їли на сніданок коржики, він говорив: «От якби тут були замість коржиків білі свіжі булочки та свіже масло».

 

Відстоюючи демократичні державні принципи у своїх працях, «Полтава» і в спілкуванні з підлеглими намагався бути демократичним, та, коли того вимагала справа, міг бути жорстким і принциповим. Зі свідчень людей із його оточення випливає, що Федун мав у підпільників повагу й авторитет. Ніколи не ставив себе вище підлеглих, не користувався ніякими привілеями, був спокійним і тактовним, ніколи при суперечках не підвищував голос. Завжди їв разом з повстанцями, спав поряд з ними, під час походів сам ніс свій навантажений наплічник.

 

Григорій Кочан («Роман»), заарештований емґебістами в Болехові 28 липня 1950 року, тривалий час був довіреною особою Федуна (а за сумісництвом – повстанським кухарем). Він розповідав, що «Полтава» жодного разу не просив приготувати собі щось краще, ніж для інших, хоча й дуже полюбляв м'ясо.

 

Петро Федун завжди мав акуратний зовнішній вигляд. Узимку зазвичай носив ватну куфайку, військові гімнастерку та штани, на голову вдягав шапку-кубанку сірого кольору, а на ноги – хромові чоботи. Свою акуратність намагався поширювати і на найближче оточення, тому раз на рік видавав гроші на придбання взуття й одягу для підлеглих.

 

На відміну від інших провідників, дозволяв повстанцям випити чарку-дві горілки на свята,. Любив і сам випити перед сніданком склянку горілки, але так, щоби не бачили підлеглі.

 

І все ж, як розповідав на допитах Григорій Кочан, повстанці побоювалися Федуна, а його розпорядження виконували без нарікань, бо знали, що за невиконання будуть суворо покараними. Кочан згадував випадок, який стався з ним особисто. Якось 1946 року після приготування обіду командир наказав йому змінити вартового, аби той міг попоїсти. Заступивши на варту, Кочан заснув, і «Полтава» помітив це. Відібравши у кухаря зброю, зауважив, що за сон на стійці його чекає смертний вирок, але знаючи, що він усю ніч готував повстанцям їжу, та й ще мучився від зубного болю, пом’якшив покарання: наказав два місяці чатувати на стійці лише стоячи, тоді, як інші на варті могли сидіти.     

 

Розповів Кочан і про ще більш показовий випадок. Квартируючи біля села Тухля взимку 1948-1949 рр., «Полтава» наказав стратити кухаря «Юрка», який клав собі до каші більше за всіх масла. Про це провіднику розповів стрілець «Орест». Федун провів власне розслідування. Звинувачення підтвердилися. Того ж дня виніс «Юркові» смертний вирок, виконаний двома бійцями. Усі вийшли з криївки, а вони задушили кухаря й закопали труп неподалік від бункера.  

 

Пропагандистська робота вимагала від Федуна знання ідеології своїх опонентів, тому він не шкодував часу на їх студіювання. «Пригадаю, як у червні 1944 року він розповідав мені, що пильно читає твори Маркса, Леніна і інших, а я йому щиро співчувала», – згадувала повстанка Ірина Савицька-Козак («Бистра»). Головному ідеологові УПА у пригоді ставала його добра пам'ять. Друзі згадували, що він чудово тямив прізвища і псевдо повстанців, історичні дати, міг з пам’яти цитувати цілі фрагменти прочитаних книг, навіть «Короткого курсу історії ВКП(б)».

 

Крім радянських агіток, яку вивчав вимушено, Петро Федун полюбляв читати твори В’ячеслава Липинського, Іммануїла Канта (мовою оригіналу), літературу з логіки. Але, що цікаво, – праці провідного ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова були йому не до душі – через стиль викладу матеріалу. Натомість Федун мав улюблену книгу серед радянської літератури. Головному пропагандисту УПА подобався твір Іллі Еренбурга «Буря». «Полтава» міг в оригіналі цитувати вислови всіх дійових осіб роману. Мирослав Зборик розповідав слідчому МҐБ, що Федун не раз відзивався про Еренбурга позитивно та шкодував, що серед повстанців не було такого талановитого письменника, який міг би так добре відобразити боротьбу за незалежність.

 

Всі, хто знав Федуна, відзначали його красномовство, вміння вести дискусію з опонентами, які під тиском його аргументів нераз погоджувалися з ним: «Найориґінальніший у дискусіях був «Полтава», – згадувала Марія Савчин. – Він не сидів, як усі інші, тільки вимірював кроками кімнату туди й сюди, стягнувши зосереджено брови. Виглядав майже суворий і при тому своєрідно елегантний… Він наче зі звою розвивав нитку думок і майстерно ткав на всю широчінь полотно своїх міркувань. В його аргументах дуже виразно було визначене центральне питання, підкріплене периферіяльними, і все вміло пов'язане. У висліді, наче на тарілці, підносив глибинно продуману і проаналізовану кінцеву думку. Характерною в усьому процесі була дисципліна логіки. Він не повторював уже сказаного, лише прямував уперед, розкриваючи все нові горизонти, поки не вичерпав питання».

 

Інший приклад красномовства, продемонстрованого «Полтавою» під час зустрічі з радянськими солдатами у Карпатах, наводить Ірина Савицька-Козак: «Наближення большевиків примусило нас приспішено закінчити вишкіл… Команди обидвох шкіл залишилися в Карпатах і спільно пробивалися через фронт в запілля Червоної армії. При тій нагоді ми мали можливість відбути першу розмову з групою вояків Червоної армії, яка блукала лісами, втративши зв'язок з своїми частинами. Довелося їх роззброїти. По деякому часі, коли вони зорієнтувалися, що їм від нас не грозить смерть, зав'язалась довга розмова. Тоді-то П. Полтава показався мені блискучим пропагандистом. Тон, спосіб вислову, усмішка “Полтави” проломили недовір'я і зрозумілу здержливість большевицьких вояків, українців. Вони зі щирим зацікавленням слухали розповіді про нашу боротьбу, ставили запитання і розказували нам, як большевики у війську представляють наш визвольний рух. Ми розмовляли цілу ніч, а над ранком розпращалися як добрі знайомі».

 

Ці вміння (а передусім логіку думок разом із знаннями з історії, політології, філософії, економіки) Федун вміло використовував під час написання своїх праць. «Власне логіка була для Петра дуже істотною реччю. На цю тему він читав деякі книги і завжди старався, як він сам казав, висловлюватися так, щоб “два і два було завжди чотири”», – згадував один із його побратимів.

 

А ось яку характеристику статті «Полтави» «Концепція Самостійної України» давав референт пропаганди Дрогобицького окружного проводу ОУН Володимир Фрайта («Владан»): «Прислана література з гори є така влучна, сильна і ударна по ворогові, якій важко протиставитися. Таку оцінку дають нашій літературі наші читачі з легальщини, зокрема наддніпрянці – професори і студенти університетів у Львові і Ужгороді. Подивляють вони, що в підпіллі не лише знаходяться такі сильні політики і публіцисти, але що в таких невідрадних обставинах потраплять розгортати наукову працю такого глибокого змісту, поперту дуже сильними фактами, що влучно розв’язують усі життьові проблеми та завдають нищівного удару по Совєтському Союзі».

 

Звичайно, така література не могла залишитися поза увагою ворогів, і їх дуже зацікавив автор таких текстів. «Останньою краплею» стала видана 1948 року праця Петра Федуна «Хто такі бандерівці та за що вони борються», що, як пише історик Дмитро Ведєнєєв, стала чи не найпоширенішим виданням з пропаганди цілей визвольної боротьби. У книзі Федун досить чітко та логічно пояснював не лише, хто такі бандерівці та за що вони борються, а й чому їх так називає радянський режим і яку країну вони прагнуть побудувати в майбутньому.  Брошуру видали українською та російською мовами.

 

 

Дозволимо собі процитувати лише кілька абзаців, прочитавши які, стає зрозумілим, що такого нахабства більшовики не могли вибачити автору, бо він підривав їхню головну пропагандистську лінію щодо українських підпільників:

«Дехто із совєтських людей, вірючи большевицькій пропаганді, думає, що ми, бандерівці, – справді “українсько-німецькі націо­налісти”, тобто гітлерівські, чи, як останньо брешуть большеви­ки, англо-американські агенти, що ми справді – “куркулі” чи “буржуї”, що ми справді – “бандити”, і тільки тому сидимо в лісі й перебуваємо в підпіллі, що “боїмося народного право­суддя”. Усе це, що говорить про нас большевицька пропаганда,­ найбезсоромніша, цинічно-підла брехня.

Большевицькі вороги народу поширюють цю брехню про нас з метою закрити перед народними масами Совєтського Союзу справжній національно­ і соціяльно-визвольний характер нашого руху. Вони бояться, щоб народні маси Совєтського Союзу, пізнавши справж­ні цілі нашої боротьби, її прогресивний, народньо-визвольний характер, не заразилися революційними, бандерівськими ідеями і самі не стали за прикладом українського народу на шлях виз­вольної протибольшевицької боротьби. Щоб не допустити до цього, щоб могти і далі безкарно гнобити й експлуатувати десят­ки народів Совєтського Союзу, сотні мільйонів працюючих, боль­шевицькі бандити, з одного боку, докладають усіх зусиль, щоб фізично знищити всіх учасників нашого визвольно-революцій­ного руху, знищити нашу підпільну революційну організацію, і, з другого боку, не зупиняються ні перед найогиднішим наклепом, перед ніякою брехнею, щоб тільки наш революційний рух в очах народних мас заплямувати… Та це на довшу мету большевицьким мрякобісам ніяк не вдасться».

 

Розуміючи, що в підпіллі з’явився сильний опонент-пропагандист, радянська спецслужби кинули всі сили на його пошуки. В останніх історичних працях, присвячених «Полтаві», автори сходяться на думці, що радянські спецслужби зацікавилися ним ще від 1944-1945 років. На початку 1949-го в МҐБ завели окрему розшукову справу під кодовою назвою «Шакал», в якій ретельно збиралася інформація про Петра Федуна, а 1950 року створили спеціальну міжобласну оперативну групу МҐБ з 20 учасників. Опергрупа займалася виключно пошуком «Полтави». Під час арештів повстанців слідчі постійно розпитували про підпільну літературу, про людей, які за нею стоять, і так з часом у них склалася досить чітка картина діяльності керівника ГОСПу.

 

Маючи безліч відомостей про Петра Федуна, його фотокартку, приблизно уявляючи райони дислокації його групи, емґебісти ніяк не могли виявити точне місця перебування повстанського пропагандиста. Кілька разів їм вдавалося захоплювати в полон наближених до нього повстанців, але ті давали дані про місце знаходження його криївок, коли він уже встигав звідти піти. Невловимим для ґебістів Петро Федун був через свою обережність і любов до конспірації. Адже він був одним із прихильників Василя Кука, аса цієї справи. Мирослав Зборик казав слідчому, що мешкаючи з Федуном у криївці півроку, жодного разу не почув від нього, звідки той родом, хто його батьки. Перші два тижні після приходу до нової криївки «Полтава» спав з пістолетом під подушкою, поки не переконувався у відсутності небезпеки. Також не виходив (навіть «до вітру») без власного автомата, сумку з документами завжди тримав при собі. Під час переходів із однієї криївки до іншої ніколи не йшов першим, а зазвичай у середині ланцюга.

 

Дуже ретельно керівник пропаганди ставився до будови криївок для ГОСПу. Намагався особисто контролювати цей процес. Свої криївки наказував будувати на схилах гір, укритих лісом, але вимагав, щоби ліс не був старий, аби уникнути вирубки у зимовий період, яка могла викрити схованку повстанців. Просив будівельників завжди враховувати, що сінокоси, грибні чи ягідні місця, а також пасовиська завжди притягують до себе селян, тому варто триматися від таких місць подалі. Враховуючи всі ці вимоги керівника ГОСПу, повстанці будували для Федуна криївки на гірських схилах у густому мішаному лісі, сильно зарослому чагарником і не придатному для вирубки. До такого лісу рідко заходили селяни, що мінімізувало можливість викриття криївки.

 

Одну з криївок Петра Федуна описала Марія Савчин: «Бункер Полтави був майже цілковито схованою землянкою. Її викопали розкопом, обклали кругляками, тобто необтесаними молодими деревами, переважно сосновими. Як уже заклали стелю, тоді засипали на поверхні так, як було перед розкопом, спадисто, згідно з нахилом гори. Стеля була похила, задня стіна була вища за передню, що мала вікно. Перед вікном залишали відкриту квадратну яму. Денне світло падало в яму і крізь вікно – всередину бункеру. Мати денне світло було важливим для збереження очей, та й не доводилося заготовлювати так багато нафти, яку було тоді важко дістати. Такі бункери будували тільки в лісах неприступних гір. Їх завжди охороняла варта. Коли б під час облави енкаведисти налізли на сам бункер, то його побачили б. Та якби проходили усього кілька метрів побіч, бункеру не помітили б. Коли б відкрили такий бункер, залога могла б боронитися і пробиватися або також відступити запасним виходом. Тоді, восени 1947 року, большевики ще не були панами карпатських лісів. Одначе трохи згодом МВД дібралось і туди й так прочісувало карпатські бори, що подібні споруди більше не видержували. Бункер ГОСПу був набагато просторіший за пересічні бункери підпільників. Він складався з двох великих кімнат, сполучених довгим коридором, у стінах якого були видовбані харчовий магазин, а подалі – туалет».

 

Намагаючись виявити місце перебування Федуна чекісти навіть збиралися розіграти з ним оперативну комбінацію. Така ідея виникла після арешту його зв’язкової, уже згаданої Галини Голояд. У травні 1950 року Федун відправив Голояд до Львова на зв'язок з Романом Шухевичем (він ще не знав, що командувач УПА загинув 5 березня). Зв’язкову затримали ґебісти. Вони вирішили відправити своїм агентом лист Федуну від імені Р.Шухевича, легендувавши, що Голояд успішно виконала його завдання та перебуває в підпіллі ОУН у Львові. Але комбінацію не вдалося розіграти. Чекісти виявили криївку біля села Ілемня, де перед тим перебував «Полтава», та знайшли там лист з повідомленням про загибель Шухевича. Це примусило МҐБ відмовитися від свого задуму. 

 

Схема останньої криївки Петра Федуна та його бойових побратимів

 

 

Утім, постійні облави звужували кільце навколо провідника, вимушеного часто переходити з одного терену в інший. 1951 рік щодо цього був найважчим і, на жаль, останнім для «Полтави». Восени через постійні облави він вирішив перезимувати в Жидачівському районі тодішньої Дрогобицької області. У листопаді разом з охороною «Полтава» прибув до Вишнівецького лісу, а вже у грудні в МҐБ отримали інформацію від агентури про те, що в районі сіл Новошини та Вишнів переховується хтось із Проводу ОУН. Чекісти навіть не підозрювали, що це був так довго розшукуваний ними «Шакал».

 

Виявити криївку допоміг випадок. Вранці 23 грудня курсанти навчального полку МҐБ у лісі біля села Новошини за струменями пари, які здіймалися над землею з вентиляційних отворів, виявили криївку «Полтави». Повстанцям запропонували здатися, ті у відповідь почали стріляти. Зав’язався бій. Розуміючи своє безвихідне становище, підпільники спалили документи, а потім вкоротили собі життя. Коли ґебісти розкопали криївку, то виявили тіла чотирьох загиблих, поміж яких був і Петро Федун «Полтава».   

 

Посмертне фото Петра "Полтави" Федуна та повстанця Р.Крачука

 

 

Зі смертю головного повстанського ідеолога пропагандистська робота УПА почала занепадати. Але його твори, як зауважує історик Михайло Романюк, «не втратили актуальності досі. Адже в них він подекуди дуже вдало передбачив сучасний суспільно-політичний устрій України з його міжпартійною гризнею та нестабільністю. Саме проти такого варіанту розвитку молодої української держави виступав публіцист, пропонуючи на перші роки запровадити «організовану демократію».

 

 

23.12.2017