Гончарі

Була гарна весна 2007 року. 

Зійшли сніги. Одцвіли вишнево-яблуневі сади. Одгриміли-одшуміли весняні грози і зливи. Я з невеликою зграйкою дітлахів порпаюся на валах Триліської фортеці. Там, на вмитій землі, серед кусочків битого шкла, дрібніх камінців можна було натрапить на іржавий патрон чи свинцеву кулю двох попередніх воєн, або ж чудернацький  шматочок глини.

– Діду, що Ви знайшли?

– Ось дивіться, глина не ламається і на ній дві впадини. Якраз мої два пальці лягають.

– Ну то що?

– Можливо, я помиляюся, але це шмат посудини, зробленої без гончарного круга…

– Так хто ту посудину робив? Коли?

– Звісно, гончарі… Можливо, тисячу років тому, можливо, більше…

– Ми цю глину в школу віднесемо.

– Беріть.

Діти побігли, а мені надовго спокою немає.

Все, що роблять столярі, стельмахи, ковалі, з часом трухне, гниє, ржавіє, а те, що споконвічно ліпить, випікає гончарне братство, залишається на віки. Люди ж потім по шматочках, як мозаїку, складають їх творіння, і з нами розмовляють трипільці, древні елліни або ж наша славна Опішня. А людина – це ж також жива глина, як писав Омар Хайям. І українська мати з українською колисковою, а потім священики і вчителі творять майбутнього громадянина, патріота. Вони є своєрідними гончарями наступних поколінь.

Так уже вийшло, що люди-Гончарі з великої літери небайдужі для моєї сутності.

Найбільшою загадкою (і не тільки для мене) був письменник Олесь Гончар. Він народився в незалежній Українській Державі 1918 року і помер 1995 року в незалежній Україні. Все своє свідоме життя він жив і творив у непритаманних для вільної людини умовах, при тому залишаючись чесним і вільним перед самим собою. Не так вже й часто приходилось бачить його на мітингах і творчих вечорах, де він здирав з себе залишки комуністичної машкари (можливо, з шкірою) і ставав розумним щирим українцем.

Відмовившись від партквитка, він дав сигнал усій інтелігенції, що з комуно-імперією на наших землях покінчено.

Не меншої уваги вартий Іван Гончар, який дуже ображався, коли його плутали з Олесем Гончарем. Та й, звісно, він також пройшов війну до Бреслау і Берліна. На фронті при першій же нагоді малював, був прекрасним скульптором, етнографом. Намалював унікальні альбоми «Україна і українці» (і це в радянський час!). Зібрав дивні колекції кераміки, одягу, взуття, писанок, рукописів, книжок.

Створив у центрі столиці свою неповторну Україну, куди, як спраглі в пустелі, спішили наші славні шістдесятники: Алла Горська, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, хор «Гомін». Партійна номенклатура дуже вже хотіла його «розкуркулити», та отримала від фронтовика одкоша. Йому помстилися, відібрали «хлібну карточку» – партквиток. Він на 20 років пішов у добровільне вигнання, невтомно працюючи в чотирьох стінах заради вільної України, якої таки дочекався.

Та був ще й третій Гончар, якого я довго шукав. Він, як комета, пролетів десь зовсім поряд, і я про нього майже нічого не  знав. Совітський «асфальтоукладчик» пройшовся по його імені так, що його хата була за 3 кілометри від нинішньої моєї, а я ні в кого не можу довідатися, де ж вона була.

Та плине час. Фастівщина крок за кроком, буква за буквою повертає собі своїх втрачених героїв. Серед них чільне місце займає Овсій Іванович Гончар. Чому це сталося, потрібно розібратися в причинах і наслідках, потрібно згадати про час, коли він жив і діяв.

А жив він на зламі двох епох. Перша світова війна закінчувалась розвалом двох імперій – Російської і Австрійської, виникненням нових незалежних держав. Для України настав прекрасний час: кувати залізо, поки гаряче, творити свою  омріяну державу кращого часу не буде.

Та 300-літнє ярмо давалось взнаки. Українська інтелігенція, верхні прошарки суспільства, інфіковані модними соціалістичними ідеями, не вірили у свій народ, витрачали енергію і час на пустопорожні розмови, хотіли пройти сухими поміж крапельками дощу.

У той час вирували пристрасті. Мільйони безземельних селян-наймитів, готових до більшовицьких лозунгів «отобрать і раздєліть», чекали розумніших сигналів. Чекали також сто тисяч синів середнього сільського класу, «куркулів» – «нам є що захищать». Дуже потрібен був харизматичний лідер зразка Богдана Хмельницького або Карла Маннергейма, який об’єднав би всіх перед новими викликами. Та доля відвернулась від нас. Шкода.

У цей час через Україну, через матеріально зруйновані війною села котилася з фронтів лавина дезертирів, анархістів і просто бандитів – випускників  «лук’янівського пажеського корпуcу». Села, залишені наодинці самі на себе, оголошували себе республіками, озброювалися. Доходило до того, що бандити з залізничних платформ стріляли по крайніх хатах села, потім чекали, коли селяни самі зберуть і привезуть їм данину.

Найкраще самозахист (а потім і боротьба за українську незалежну державу) були організовані в Трипіллі вчителем Данилом Терпилом – отаманом Зеленим. В Кагарлику цю справу очолив також учитель – Гейченко, у селі Стави – моряк Дяків, у великому селі Глевасі – пропагандист-письменник Марко Шляховий (отаман Кармелюк), у Панській Мотовилівці – громадський діяч Овсій Гончар (отаман Бурлака).

Талановитим військовим і організатором Бурлака показав себе 28 березня 1919 року. Домовившись про спільні дії з отаманами Зеленим і Кармелюком, він з козаками-селянами навколишніх сіл: двох Мотовилівок, двох Салтанівок і Борової пустив під укіс товарний потяг на станції Сорочий Брід і водночас атакував станцію Мотовилівка, ліквідував охорону разом з  начальником станції, вв’язався в бій з матроснею, яка приїхала з окупованого більшовиками Фастова. Бачачи, що тут «великої каші не звариш», відступив, поповнив свій загін із сіл Марянівка, Гребінки, Салавінки до тисячі козаків, атакував і взяв Білу Церкву.

У цей час більшовики розпочали масовий терор – палили хати, ловили всіх підозрілих, розстрілювали разом із повстанцями. Горіла і Мотовилівка. Майже два місяці Бурлака веде бої з перемінним успіхом. Збирає селян Руликів, Великої Вільшанки, Яцьків, Митниці, Крушинки, Барахт, йому допомагає Кармелюк з глеваським козацтвом, підходить Соколовський з Оскілком, об’єднана українська армія, 8-ма галицька бригада і разом визволяють від більшовиків Мотовилівку, Васильків, Глеваху, Боярку. 30 серпня Бурлака був під Києвом.

Так хто він такий, цей майже легендарний чоловік?

Народився 1888 року, проживав у селі Панська Мотовилівка. У ньому було все найкраще від природи, як зовнішньо, так і морально. «Був чоловік надзвичайно розумний і чесний, а, головне, мав неймовірне холоднокров’я. Він завше був спокійний і веселий».

До 30 років він отримав залізничну освіту, був начальником станції на Далекому Сході. Мав гарний будинок у Панській Мотовилівці – «над прірвою», на три входи. При будинку був вишневий сад, розарій і найбільше багатство – велика бібліотека. Давав книги читати всім, у своїй хаті збирав багато молоді, читав їм лекції на різні теми. «А як бувало приходив на сходку і розказував, як треба жити, щоб українці були вільні, то так розказував, що всі люди плакали». Чи не тому 1917 року його двічі обирають головою Васильківської повітової земельної управи? Йому як людині винятково інтелігентній всі вірили, кидали все і йшли за ним, незалежно, до якого села чи громади він звертався.

Будучи від природи людиною доброї вдачі, він не міг вибачить більшовикам вбивства свого меншого брата, ще підлітка Терешка, в Боярці. Ще й розтрубили у всіх своїх газетах, що вбили головного отамана Бурлаку–Гончара. Він не міг вибачить їм знищення книжок зі своєї бібліотеки – своєї коханої «Просвіти імені Бориса Грінченка» в Мотовилівці. Він ще тоді не знав, що таке фашизм, але нищення книг – то був фашизм чистої води. З тими, «які руйнують такі народні установи, як «Просвіта», не можна інакше поводитись, як тільки битися зі зброєю в руках», – говорив він.

Про те, що Овсій Гончар людина особлива й неординарна, знала не тільки Фастівщина і Васильківщина, а й Черкащина. За нього видає заміж єдину свою доньку Марію депутат Державної думи Росії двох скликань від того краю Іван Клименко. Вона була добре освічена, закінчила гімназію.

Овсій, напевно, знав, що раніше чи пізніше він загине, і йому було дуже прикро, що він залишить молоду дружину з дитям. Просив одного, що, як буде донька, щоб назвали Галиною, а як буде син – то Степаном. «За кумів візьмеш Євдокію Моношко та Тимоша Коваленка».

Те, що більшовики Бурлаки боялись, – то факт. Після арешту завезли не у фастівське чи васильківське ЧК, а у Харків, на Холодну Гору.

Марія збирає теплий одяг, наїдки і їде провідать свого чоловіка. Там у неї нахабно все відбирають і викидають на вулицю без копійки. Добрі люди допомогли їй сісти в потяг до Києва, де її вже чекала Лук’янівська в’язниця. І там через місяць, 10 жовтня 1920 року у неї народжується донька Галя – Галина Овсіївна, майбутня вчителька молодших класів Борівської середньої школи.

Про Бурлаку, як і про кожного героя, було досить усяких оповідань і легенд. Говорили, що йому нібито вдалось втекти з в’язниці і що випадково він загинув в перестрілці. Тільки нині нам стало відомо, що він був розстріляний на Холодній Горі 9 березня 1920 року. Беззаперечно, виникає запитання, а чому не раніше чи пізніше? Потрібно ж було відзначити день народження українського генія Т.Шевченка. От і відзначили…

Традиція розстрілювати українських героїв матиме своє продовження в розстрілі українських культурних діячів на Соловках 7 листопада 1937 року. 

Майже туди ж на каторгу – на будівництво Біломорканалу, відправлять майбутнього зятя Овсія Гончара Михайла Дубровського. Звідти він випадково повернеться живим, привезе страшні спогади про нищення українського люду та кілька фотографій.

Всяка оповідь має кінець. Та все ж через століття (97 років) Овсій Гончар постукався у миле його серцю мотовилівське віконце. І його почули. Школярі, вчителі були зачаровані оповіддю і вирішили діяти. Майже негайно, 14 квітня був проведений благодійний ярмарок писанок, малюнків, солодощів, на якому було зібрано 500 гривень і перераховано на майбутній пам’ятник безстрашному отаману-просвітителю. До цієї святої справи долучилася й онука Овсія Гончара, Наталя Михайлівна Дубровська, яка перерахувала свою нерозкішну пенсію заради збереження пам’яті про свого героїчного діда.

На цю подію відгукнувся знаний скульптор і архітектор, почесний громадянин Фастівщини Михайло Андрійович Дмитрієв. Він розробив проект пам’ятника і виготовив (поки що з гіпсу) барельєф, який потім буде зроблено з граніту і встановлено в центрі села Велика Мотовилівка.

Цього року Україна відзначає 100 років відновлення своєї державності. Проходять наукові симпозіуми, фестивалі, вшановують героїв. Маємо надію, що славна і патріотична Фастівщина зробить собі та древній Мотовилівці-Гулянику гідний свого краю подарунок – встановить памятник отаману-просвітянину Овсію Івановичу Гончару (Бурлаці).

Слава герою!

* * *

Для написання статті були використані спогади родини Овсія Гончара, його побратимів у боротьбі, небайдужих борівчан, мотовилівців і невтомного письменника-холодноярця Романа Коваля.

смт Борова, Фастівський р-н (Київщина)