Разом з українськими арміями на еміґрацію пішло чимало українців-лікарів. За кілька років побуту на чужині їх ряди значно збільшилися новим доростом — українськими абсольвентами чужих виcoких шкіл. Найбільше українців лікарів знайшло собі пристановище у Чехії. Вже в 1919-му році вони робили спроби організації професіональної лікарської спілки, але до здійснення цього дійшло лише з кінцем 1922 р. "Спілка українських лікарів" — це перша статутова науково-професійна українська організація в Чеxії. Першим головою Спілки аж до 1935 р. був її фундатор і організатор, д-р Б. Матюшенко. В роках 1935—1940 на чолі організації стояв д-р Ю. Добриловський. Восени 1940 р. Спілка припинила свою діяльність за головування д-ра М. Завальняка.
Зразу Спілка обєднувала 33 лікарів. Пізніше до організації вступило ще 86 членів. Все ж Спілці не пощастило обєднати всіх українців лікарів, що їх на території Чехії і Словаччини нараховувалося біля 150 душ. На початку 1939 р. вона обєнувала 119 членів. Крім того при Спілці існувала секція ветеринарних лікарів у складі 10 душ. По національності серед членів Спілки було: українців 114, вірменів 1, москалів 1, білорусів 3. Від початку свого існування Спілка українських лікарів намітила такі завдання: обєднання українських лікарів на еміґрації, професійна допомога і в справі фахового досконалення, наукова і культурно-просвітня праця і, нарешті, громадянська діяльність.
Не зважаючи на не завсіди сприятливі умовини Спілка на протязі майже двадцяти років з великим успіхом виконувала свої завдання. Вона допомагала українським лікарям зосередитися в Чехії, видавала стипендії тим із них, що хотіли досконалити своє знання працею в різних клініках і дослідних установах. Починаючи від 1922 р. Спілка стала осередком науково-медичної праці українських лікарів на чужині. Упродовж 1923—1924 р. вона видавала "Український Медичний Вісник". Це було перше цього роду видання українською мовою. "Медичний Вісник" виходив саме в тих роках, коли на українських землях не було ніякого фахового медичного органу. Цей орган послужив зразком для "Українських Медичних Вістей" у Києві, що почали виходити в 1925 р. Того ж року відновили й у Львові видання "Лікарського Вісника". З появою тих двох фахових журналів, роля празького "Українського Медичного Вісника" була закінчена і він, випустивши 6 чисел, перестав виходити. Від того часу Спілка та її члени беруть активну участь у львівському "Лікарському Віснику".
Другим великим видавничим досягненням Спілки було впорядкування матеріялу, зібраного д-ром М. Галином, Медичною Секцією Наукового Т-ва в Києві й д-ром В. Наливайком та видання Латинсько-Українського Медичного Словника в розмірі 20 аркушів друку. Більшість накладу цього видання пішла в Україну. Після цього власне В-во Спілки припинило свою діяльність, зате ще більше пожвавилася її співпраця з Українським Лікарським Т-вом у Галичині шляхом участи в краєвих зїздах лікарів і природників у Львові, висилання викладів своїх членів для прочитання на зборах і праць для поміщення в "Книзі Здоровля". Спілка зайнялася організацією спеціяльного Комітету в Празі, що зібрав і вислав на "Народню Лічницю" у Львові більше як 15.000 корон. Спілка була також членом Українського Академічного Комітету, Української Наукової Асоціяції, брала участь в обох українських наукових зїздах, дбала про навязання контакту з українцями-лікаря ми на українських землях і в Канаді, а також з чужими лікарськими організаціями. Вона влаштувала в Празі низку викладів для українських студентів, пластунів і старшого громадянства з анатомії, про першу медичну поміч, про туберкульозу, венеричні недуги тощо.
Серед членів Спілки були заступлені чи не всі медичні фахи. Були тут спеціялісти внутрішніх хворіб, дитячих, жіночих, шкірних, венеричних, ушних, очних, зубних, хірургія, гігієна, евгеніка, хемія, поліжництво, бактеріологія, паталогічна анатомія, радіологія, бальнеологія і т. д. Українці були сільськими, міськими районовими лікарями. Вони працювали самостійно, а також і на урядових посадах чи то як завідуючі лікарнями, санаторіями, чи як керманичі окремих відділів при міністерстві здоровля.
Українські лікарі нічим не афішували себе. Помимо того їх ждальні постійно повні часто досить заможної публіки. Популярність серед чужинців, що звичайно придержуються гасла — свій до свого — українці здобували уважливим і совісним виконуванням свого обовязку та доброю поведінкою. Зокрема великою увагою наших лікарів користувалися українські студенти. Взагалі треба сказати, що українські лікарі на еміґрації не раз виявляли свою жертвенність для загальної української справи та допомагали в біді своїм братам не тільки радами і фаховою поміччю, але й матеріяльно. На питання: "Що я винен?" — часто можна було почути: "Е, що там. Заплатите другим разом". Або: "Розрахуємося дома, в Україні...". А бувало й таке, що пацієнт був ще більше зворушений, коли, розгортаючи рецепту, находив там гроші на приписані ліки.
Коли ж на еміґрації умирав українець-лікар, а таких випадків, на жаль, було вже багато — Модест Левицький, Л. Кобилянський, О. Білоус, кол. керманич міністерства здоровля УНР., В. Наливайко, К. Могила, Г. Белей, С. Крижанівський, О. Тивоняк, Лукасевич, В. Піснячевський, П. Шепченко, В. Білецький, М. Васильченко та ін. — тоді смуток огортав не тільки еміґрантську родину, але й чужаків, що знали покійного. Так напр. у похоронах д-ра Малиновського, крім українців, взяло участь понад три тисячі осіб чеського населення. Його труна була обсипана повінню квітів, а в селах району, де він працював, повівали чорні прапори...
Українці-лікарі, працюючи серед чужого оточення, не тільки здобували собі прихильність місцевого населення, але й приносили добру славу українському імені.
[Краківські вісті]
17.12.1942