У день св. Андрея

Краків, 13. XII. 1942.

 

Якже час скоро минає! Сьогодні знову день св. Андрея. Як перед роком, як щороку від довгих літ українське громадянство знову складає на горі св. Юра у Львова вислови своєї любови і пошани митрополитові Кир Андреєві Шептицькому з нагоди Його імянин. Тільки невелике число представників українських установ має це щастя, щоб особисто зложити Найвищому Достойникові Греко-католицької Церкви сердечні побажання всього українського громадянства. Але тим не менше сьогодні, в день св. Андрея, наші земляки скрізь згадують митрополита Андрея і духом обєднуються з тими, яким доля дозволила жити на рідній землі, які сьогодні перед Ним зявилися з поклоном і побажаннями всього народу. Бо митрополит Андрей вже давно-давно вийшов за межі Своєї архиєпархії, поза межі Галичини і став загально відомою і шанованою постаттю і на всіх українських землях і на чужині. Тому Його кожнорічні імянини були самі в собі подією не тільки в житті вірних Греко-католицької Церкви в Галичині, але також у житті українського громадянства, як тієї ширшої спільноти, що на ґрунті спільної національної приналежности обєднувала й обєднує людей різних христіянських віросповідань, різних культур і різного походження.

 

Так пошана і любов загалу українського громадянства до митрополита Андрея стає одним з чинників духового обєднання народу довкола своїх національних цінностей, довкола своїх визначних людей. "Нації творяться — сказав хтось — психологічно спільними перемогами і невдачами", а ми до того додамо сьогодні, з нагоди імянин митрополита Кир Андрея — "і спільними всім верствам народу виявами пошани до своїх духовних і світських провідників".

 

Значіння такої спільної психологічної реакції особливо сильно відчуваємо сьогодні, коли разом з всіми іншими европейськими народами несемо тягар досі найбільшої і найсуворшіої війни, коли нераз важко нам простити собі взаємні провини, коли тверда дійсність неодному відбирає віру в доцільність людської діяльности. Щасливий день, в якому нарід в часах такої важкої історичної проби може відірватися від своїх щоденних обовязків праці і боротьби та спільно згадати великі події свого минулого або своїх провідних людей!

 

Ніхто, навіть найсильніший, не всилі жити тільки самими неґативними почуваннями ненависти, зневіри, озлоблення, відчуження і егоїзму. Тим більше таким моральним капіталом годі жити і боротися народові, який мусить не тільки виконувати поважні обовязки супроти себе самого і супроти европейської спільноти народів, але також уже тепер, поки ще не погасло пожарище війни, мусить усувати сліди довголітньої руїни, затирати спричинені ворогами культурні різниці і відбудовувати підставу всякого національного розвитку — почуття національної єдности, почуття національної солідарности і самоповаги. У таких часах народові треба почуття взаємної любови в таких розмірах, щоб вона могла опановувати всі відосередні гони, всі прояви розєднання і всі упередження. Саме особа митрополита Андрея є одною з тих небагатьох українських постатей, що Своїм особистим чаром, повагою Свого високого становища і Своїми заслугами, єднає всіх українців спільним почуванням пошани і любови. Своїм позитивним змістом ті почування зміцнюють українську національну єдність, що в сьогоднішніх часах є передумовиною життєвих успіхів народу.

 

Любов і пошана до митрополита Андрея — загально відомі явища. З тими почуваннями відносяться до Нього не тільки свої, але також і чужі. Перша і найглибша їх причина в тому особистому впливові митрополита Андрея, який колись, з нагоди відвідин на горі св. Юра у Львові, один з французьких журналістів так висловив з прикметною французам блискучістю і ґалянтністю: "Мені здавалося, наче я говорю з Богом-Отцем".

 

Друга причина великої пошани до митрополита Андрея в тому, що Він проводить Греко-католицькою Церквою, яка завдяки щасливій історичній долі, стала зпоміж усіх інших христіянських церков на українських землях, найбільше національною церквою в розумінні незалежности від чужих впливів і в розумінні самостійности українського культурного життя, що першусього спирається на релігійних підставах.

 

Третя причина популярности митрополита Андрея в українському громадянстві — національно-історична, суспільна, а навіть і політична, хоч сам митрополит Андрей ніколи не вів ніякої політики, залишаючи це світським представникам народу. Щоб це зрозуміти, гляньмо дещо в історію. Вже понад 50 літ минуло від тієї хвилини, коли митрополит Андрей узяв провід Греко-католицької Церкви. Всі тоді були горді в глибині душі, що на старому митрополичому престолі засіла людина, що при всьому свому зрозумінні для духа нових часів, мала в собі щось таке, що її споріднювало з поколіннями доби королів Романа і Данила, з епохою шляхти Богдана Хмельницького, або з тими зросійщеними українськими дворянами на Лівобережжі і спольщеними шляхтичами на Правобережжі, що клали основи під українське національне відродження. Для когось звязок між тодішньою появою "Вогнем і мечем" Г. Сенкевича з Яремою Вишневецьким, як "ідеалом польського державного мужа" на українських землях і між поворотом митрополита Шептицького до свого народу може бути тільки чимось принагідним, але для когось, хто в житті шукає вищого змислу, це рівно добре може бути прояв волі Провидіння, що стоїть вище від усяких людських плянів і чинів. Тоді, коли поляки своє політично-національне натхнення почали черпати з діяльності таких, як Ярема Вишневецький, в українському громадянстві зявився майбутній митрополит Андрей, що чином заперечував цю "ідеологію" польського націоналізму і pегабілітував українську спольщену шляхту.

 

Те саме можна би сказати також про митрополита Андрея і пок. В. Липинського. Ніякого особливого звязку між тими двома постатями не було. Один вийшов з Галичини, другий з Волині. Один був нащадком спольщеного роду галицьких бояр, другий польських шляхоцьких пришельців з Мазовша, що згодом так вросли в український чернозем, що Україна стала їх батьківщиною. Перший прийшов до українства сам завдяки тій духовій силі, якою в житті галицького українства була церква і греко-католицький обряд, другий завдяки тій таємній силі української землі, що завсіди полонювала всіх чужинців, які в ній осіли. Перший прийшов сам один так, як це буває з людьми, що прийшли до якоїсь постанови більше шляхом особистого рішення, як через стихію середовища. Другий прийшов з гуpтом однодумців, захоплений величиною тих можливостей, які в собі скривала боротьба за перемогу української національної ідеї з незговканістю у української стихії, зі силою чужих впливів та тягарем українських хиб. У першому, коли до людей і розвитку суспільних верств можна прикласти як порівнання архітектурні стилі, було щось з достойного і поважного бароку, в другому щось з поваги, сили і суворости ґотику. Тому ґр. Роман Шептицький, коли б був не став монахом, був би мабуть або дуже зручним дипломатом, або натхненим малярем, або глибоким істориком мистецтва, або творцем великої мистецької ґалерії, або, врешті, визначним філянтропом. Натомість, коли б. В. Липинський був став монахом чи духовним узагалі, мабуть найкраще можна б собі його уявити як якогось Ігнатія Льойолю...

 

Та попри всі ті різниці є щось, що на тлі епохи, де деякої міри вяже ті дві постаті. Саме цього року пройшло 30 літ, як у Кракові появилася відома книжка В. Липинського п. з. "Z dziejów Ukrainy". Незалежно від своєї наукової історичної вартости вона була одним з найпалкіших покликів, які знає українська історія, до національної єдности і співпраці всіх мешканців України в обличчі світової війни, що вже тоді назрівала. Зокрема, як зазив до спольщеної шляхти в Україні ставати на службу української національної ідеї. "Z dziejów Ukrainy" мала вже подекуди практично підготований шлях поворотом до українства митрополита Андрея. Бо можна собі уявити, що за виїмком невеличких гуртків ідеалістів і між спольщеною українською шляхтою і між національно свідомою українською інтеліґенцією, більшість була таких в обох таборах, що або не могла, або не хотіла, або навіть боялася повірити, що гасло Липинського про реасиміляцію української спольщеної шляхти можливе до здійснення. Але коли хтось з тих шляхтичів мав такі сумніви, то коли подумав про митрополита Андрея, міг відразу переконатися про повну можливість повороту до народу своїх дідів. Так само, коли хтось з тодішніх поступових українських інтеліґентів не міг чи не хотів повірити в таку переміну, вистарчало йому зупинитися на постаті митрополита Андрея і на його заслугах для української культури і загалом українського національного життя, щоб набрати переконання в можливість і навіть необхідність такого процесу. Так митрополит Андрей мимохіть промощував шлях В. Липинському. Може це для когось бути тільки припадок, але однаково добре може це бути і прояв діяння тих Вищих Сил, що так могуче діють в історії.,.

 

Сьогодні, в день імянин митрополита Андрея, годі поминути мовчанкою Його відношення до Сходу. Бо ж під його впливом гр. Роман Шептицький колись увійшов на духовний шлях і вернувся до свого народу. Без того не було б митрополита Андрея. Неофіційний Схід завсіди вмів відчути й оцінити прихильність митрополита Андрея та глибину Його задумів, натомість офіційний Схід, той, що завсіди хотів зосереджувати в руках державної влади не тільки "кесареве", але також і "Боже", бачив у митрополиті Андрею свого ворога. Тому підчас світової війни 1914-18 р.р. перша зустріч того світу з Митрополитом у Галичині закінчилася Його арештом і засланням у Московщину. Друга зустріч у 1939 р. з тим світом, що згодом прийняв комуністично-безбожницькі форми, виявила до Митрополита не тільки традиційну ненависть Москви до всього західного, але також усю непримирність войовничого большевицького безбожництва супроти кожної релігії. Свідомі великого авторитету митрополита Андрея в народі, большевики не мали відваги наслідувати царського уряду, щоб Його арештувати, зате почали поволі, але вперто змагати до того, щоб Його за якийсь час зробити пастирем без стада. На щастя переможний похід Німеччини проти большевизму знівечив ті пляни.

 

Сьогодні, в день імянин, бажаємо митрополитові Андреєві, щоб у повному здоровлі дочекався тієї хвилинки, коли той Схід, який Він так глибоко полюбив, стане такий, як Він собі його уявляв, коли в 1917 р. вийшов з російської тюрми, коли над берегами Неви благословив екзарха о. Фйодорова та коли, розрадований, оглядав вільний Київ 1917 р.!

 

[Краківські вісті]

13.12.1942