(З приводу 30-річчя його смерти).
Впродовж моєї наукової подорожі по Україні в 1911 р. пощастило мені двічі стрінутися з незабутнім Миколою Віталієвичем, перший раз на початку липня в Китаєві під Києвом, вдруге з початком серпня на його батьківщині, в селах Галицькому та в Жовнині на Полтавщині.
У Китаїв виїздив Лисенко перетомлений міським життям щороку в літні місяці на відпочинок. Там, серед могутнього дубового та липового лісу, недалеко старого Преображенського манастиря, знаходив він тишину та творчу атмосферу й там формувалися найкращі його твори.
Лисенко прийняв мене у Китаєві дуже гостинно, цікавився метою моєї подорожі, розпитував про галицькі відносини. Потім повів мене в старий манастир, що був місцем поправи для ченців Києво-Печерської Лаври і почав показувати його архітектуру та внутрішнє вивінування. Коли прийшла черга на старі церковні книги, ніхто з ченців не зумів дати задовільних вияснень про них, а на запит про історію заснування манастиря привели ченці аж до самого ігумена, який пояснив нам самовпевнено, що "это бил, кажется, какой то китайский князь, он пришол на Русь, основал этот монастирь" і тому нібито ціла оселя називається Китаєвом.
Старий Лисенко обурився на ченців і здорово вилаяв їх за те, що вони не цікавляться історією свого манастиря, і далі почав самий пояснювати нам усім, що манастир заснував Андрій Боголюбський, а назва "Китаїв" —- татарська та означає твердиню, яку татари тут здобували підчас одного зі своїх нападів на Київ та закріпили були за собою.
У розмовах зі мною згадував Лисенко з приємністю свої молоді літа, що пройшли в різних місцях золотоніського та кремінчуцького повітів Полтавщини, зокрема в містечку Жовнині. Він уже сорок літ не був на своїй батьківщині, здавна вибирався поїхати туди та все якось трудно було і його замір залишався тільки заміром.
Довідавшись про ціль моєї подорожі по Україні, він дуже зацікавився моїми дослідами української живої мови і радив мені доконче поїхати в оті околиці, які, за його словами, заховали українську мову в первісній чистоті. Вони — казав він — положені далеко від залізниці, ніколи не мали "московського постою" та зберегли ще до того часу справжні козацькі типи, чисту полтавську мову, ношу та звичаї.
Спогад про красу рідних околиць захопив старенького мистця до тієї міри, що йому самому дуже захотілося вибратися ще цього літа в давно небачену батьківщину. При пращанні висказав він надію, що може ще раз стрінемося на полтавських степах. На кожний випадок приобіцяв написати листи до свояків, до поміщика Магденка й до письменника Івана Стешенка, що пробував тоді в Галицькому не феріях, щоб допомогли мені в моїх справах.
По переведенні дослідів у північній Київщині, на Чернігівщині та в північній Полтавщині прибув я при кінці липня до Полтави. Добитися до Галицького великої надії не мав, бо воно положене на границі золотоніського та кремінчуцького повіту було віддалене тоді на 40 верстов від залізниці.
Та в Полтаві пощастило мені познайомитися з директором тамошнього музею ім. Гоголя, етнографом Мощенком. Він, як виявилося, також вибирався в тамті околиці купувати твори народного мистецтва для свого музею, мав право підчас своїх етнографічних поїздок послугуватися земськими кіньми й він обвіз мене за два тижні по цілій південно-західній Полтавщині.
За кілька днів переїхали ми з Кременчука цілий хорольський повіт, спиняючися в різних селах для наших етнографічних і мовознавчих студій, в с. Липовім оглянули ще добре захований двір прилуцького полковника Галагана з половини ХVІІІ в. із славним мережаним сволоком і нарешті дісталися в село Галицьке.
Населення цього села зберегло справді чисту, пpегарнy мову та чудову старинну народну ношу. нерідко стрічали ми майже столітніх, кремезних дядьків у широчезних шароварах, у чотири пілки. Всі чоловіки голили бороди та носили величезні брилі. Хоча в інших селах уже давно перейшли на московські картузи, а одружені запускали на московський лад бороду, галицькі селяни держалися давних звичаїв.
Та й поміщик села Галицького, Магденко, добре достроївся до своїх селян. Він ходив постійно в українській чумарці, у вишиваній сорочці та говорив усе по-українськи, хоча його мати, зарозуміла аристократка з дому княжна Потемкина, дивилася на це дуже кривим оком. Магденко уладив собі незвичайно гарний і багатий кабінет в староукраїнському стилі. Князь Імеретинський давав Магденкові за цей кабінет пів мільйона карбованців, одначе він навіть не думав його продавати.
Найкраще зберегла справжні козацькі типи стара козача оселя з 16. століття, Вереміївка, що тягнеться серед розкішної природи на 15 верстов аж до дніпрової пристані Богуна. Не диво, що тут знайшов Ілля Рєпін пригожі моделі до своєї картини "Запорожці". Вереміївські типи закріпив на своїх малюнках також знаний маляр-етнограф Порфир Д. Мартинович.
Про красу мови у Вереміївці, як і в с. Галицькому, і в цілім кременчуцькім і золотоніськім повіті годі тут докладно говорити. Згадаю тільки, що така вона там співуча та мельодійна, особливо в жінок, що прямо розкіш її слухати.
В самому Галицькому зустріла нас велика несподіванка. Прийняв нас у свойому кабінеті власник села Магденко і повідомив, що Микола Віталієвич ненадійно приїхав теж перед двома днями в Галицьке та спинився у своїх сестер у їх родовому домі.
За хвилину ввійшов він самий у кімнату, свіжий, усміхнений, вдоволений. Засипав нас питаннями, як нам подобаються його рідні сторони та тішився, як мала дитина.
***
По обіді Лисенко запропонував Стешенкові й мені вибратися в трійку у недалеке містечко Жовнин. Магденко зараз же дав у розпорядження свої коні й ми поїхали.
Лисенко згадував про Жовнин із великим пiєтизмом. Він казав, що там провів у батьківському домі найкращі хвилини своєї молодости.
Дорога була погана. Приходилося кілька разів злазити з фаетону та йти пішки. Говорили ми про галицькі культурні здобутки. Лисенко за кожним разом, коли познайомлював мене з інтеліґентом-придніпрянцем, просив мене розказувати про Рідну Школу, купонову акцію УПТ, яка саме тоді переводилася в Галичині та про інші наші здобутки. Не забув старенький композитор вражінь із свого побуту в Галичині, де його так гаряче й маніфестаційно вітало громадянство на ювілейних світах. При тому згадував він теж про недавній побут царя в Києві. На святочному концерті виконували Лисенкову кантату й вона так сподобалася цареві, що він захотів познайомитися з композитором.
Всміхаються добряче Лисенкові очі, та я бачу, що не до царських прийомів тяготіє його душа. Йому ж так радісно отут, посеред простих козаків та рідного степу, що спогад про зустріч з царем непомітно проходить, як маловажний епізод у великому житті.
Приїхали в Жовнин. Перед вїздом у містечко поступив Лисенко на пошту запитати, чи хто ще живий із його знайомих. І ось виявилося, що живе ще стара жінка отця Михайла Павловського. От і заїхали в старенький, маленький домик. Бабуся не пізнала спершу Лисенка — 40 років зробили своє, перемінили людські обличчя. Лисенко мусів пригадувати матушці, що він її кум. Тоді вона почала чудувати ся, що кум ще так гарно, свіжо виглядає, немов і не має більше пятидесяти років.
Пішла щира розмова про давноминуле, про рід Лисенків. Потому завів нас унук старенької на місце, де стояв колись лисенківський двір. Коли ми вийшли на цей недалекий горбок, який домінує над цілою околицею, Лисенко призадумався. Він не пізнав спершу рідного місця. Тільки згодом приглянувся руїнам, поглянув на старинні дерева та останки великого саду й згадав, що там він любив бавитися малим хлопчиком.
Він похитав головою і пішов розглядати краєвид. За містом починався широкий степ, а зараз внизу простягалася левада.
"Скільки з тим місцем звязано споминів" — сказав старий. Він зняв капелюх. Заходило золотом сонце, а він стояв на горбку, задивлений кудись у минуле. Ми чекали мовчки, не переривали святочної задуми. Хто зна, може ціле життя пролітало в цій хвилині душею великого творця, вкладало новий скарб у золоту скарбницю, а якої так щедро черпала ціла нація.
Перейшли порожнє поле та повернули назад у Жовнин. Подорозі зустріли місцевого батюшку. Він запросив нас до себе, а незабаром хата наповнилася місцевими інтеліґентами, що поспішили побачити дорогого гостя.
Ми мовчали, щоб дати змогу говорити Лисенкові. Він говорив про обовязки до рідного краю та закликав до самоосвідомлення та праці над селянством.
Дісталося при тому матушці, господині дому. Вона частувала нас чаєм і селянськими пундиками, які дуже подобалися Лисенкові та говорила по московськи. Не спинило це Лисенка від запиту:
— Тітко, Ви московка?
Зчудована господиня заперечила. "Hі — каже — я малороска".
— Так чому ж не говорите по-нашому?
Далі пішла лекція на тему пошани рідної мови. Матушка засоромилася, почала виправдуватися, що вона так звикла й зразу заговорила по-українськи.
Почало вечоріти, ми встали, Миколу Віталієвича присутні попрощали з проханням ще раз відвідати Жовнин.
Вертали додому іншим шляхом. Темніло, сходила на землю тепла, українська ніч. Стешенко писав потому, що тоді "повітря було повне літніх вечірніх чар: дихало пахощами, віяло снами, картинами якоїсь фантастики"*).
І справді було дивно, що нас трьох із далеких кінців України, зєднала одної такої ночі химерна доля посеред широкого степу, у таємній тиші при однотонному коливанні брички.
*) Ів. Стешенко, М. В. Лисенко Л. Н. В. Київ 1913, кн. 1. Стор. 84-5.
(Док. буде).
[Краківські вісті, 05.12.1942]
(Докінчення).
Ще в Жовтні згадав Лисенко про свого приятеля з молодих літ, Данила Стовбиря, по вуличному Лимаренка. Композиторові приобіцяли прислати Лимаренка до Галицького.
І справді на другий день з'явився моторний 73-літний дід, пройшовши у спеку пішки 8 верстов.
Ми сиділи якраз із Мощенком в кабінеті Магденка. Був ранок, коло 10-ої години. Нараз у кімнату вбігла Стешенкова дружина і просить нас швидко піти на кватиру Стешенків, бо там діється щось дуже інтересне.
Ми найшли на двір, чуємо: з недалекого дому лунає могутня пісня. Входимо до сіней, крізь відчинені двері в кімнату бачимо таку картину:
В куті кімнати піаніно, при піяніні Лисенко а біля нього дядько Стовбир. Лисенко грає старих козацьких пісень та разом із дядьком співають удвох. Дядько раз-у-раз просить Лисенка: Миколо Віталієвичу! Ану ще отої, ану ще он-тої. Захоплена пісня лунає далеко по селу.
Тут уже не було ніяких клясових противенств, стратило право на існування почування дворянської вищевартости. Колишнього кріпака з'єдинила з поміщицьким сином сила рідної пісні.
Не швидко потомилися обидва співаки. Врешті Лисенко встав від піяніна й представив нам твого товариша молодечих літ, від якого вчився колись козацької пісні.
Незабаром залишили ми Лимаренка спочивати у Сташенків і пішли до Магденка на обід. Магденко запросив на нього багато гостей з околиці, поміщиків та урядовців. По обіді подали чай у прегарному парку під каштанами.
Коли ціле товариство сиділо при столі, з'явився знову дядько Лимаренко. Господарі, щоб зробити Лисенкові приємність, запросили дядька до стола й Лисенко посадив його побіч себе на почесному місці.
Всі подивляли гідне, інтелігентне поведення дядька при столі. Він почувався в "високому" товаристві зовсім добре й забавляв його розмовою. На згадку про мазепинців, Лисенко виголосив цілу промову в обороні великого гетьмана та пояснив присутнім велике його історичне значення.
Незабаром гості повставали з-за стола: Лисенко з Лимаренком взялися попід руки й довго проходжувалися по паркових стежках, згадуючи минуле. Не бракло й щирих поцілунків, які дуже не сподобались аристократичним дамам. Директор Мощенко сфотографував їх обох на лавці в парку.
Під вечір обидва старці прощалися зо сльозами на очах, Ми провели діда за огорожу двора та ще раз попрощали його. Лисенко дивився вслід за дідом, що відходив раз на все від нього.
Ввечері завершилася казка днів, пробутих із Лисенком.
У Магденковій світлиці зійшлися ще раз гості, щоб послухати, як грає Микола Лисенко. Сутінки лягали на світлицю, коли Лисенко, сповнений враженнями останніх днів, сів за фортепіян. І почався концерт. Поплили перші акорди, а далі почав Лисенко співати свою улюблену пісню:
"Пливе човен, води повен, та все хлюп, хлюп, хлюп... Іде козак до дівчини, та все тюп-тюп, тюп-тюп..."
Далі співалося про те, що дівчина буде примушена продати червоне намисто, яким хвалиться й купувати тютюн, бо її козакові прийдеться ставати під аршин та йти у військо.
Ось, здається нам, немов і справді десь із-за закруту річки, у сяйві місячної ночі, такої ночі, як ця, коли ми з Лисенком їхали самітним степом, немов випливає порожній човен пливе під ритм Лисенкової гри та розхитується поводі, одностайно. При зближенні ми чуємо його хлюпотіння, передане в мельодії прискореним, тихим, рівномірним речитативом, і так сумно, у почуванні непобідної сили неприхильних обставин, закінчується пісня..
Лисенко закінчив і тишина обняла кімнату. Не було звичних апльодисментів — слухачі зрозуміли мистця і людину. Не даром же в цілому домі відчувалося святочну атмосферу елегійної задуми, яка перейняла зворушеного мистця.
Прийшла черга на інші твори. Виїмки з "Чорноморців", Лисенківський вальс, колядки, українська рапсодія. Потому заграв Лисенко увертюру до "Різдвяної ночі".
Каскадами посипалися перші звуки. І непомітно перейшли ці акорди у спокійне, таємниче molto sostenuita. Мистець вводив нас у чари різдвяної ночі.
Здавалося, немов незабаром розкриється хатня стіна й ми почуємо, як Чуб намовляє неохотного Голову піти до дяка напитися горілки. Оксана розкаже нам про свою дівочу долю.
Та загриміли ще раз могутні акорди, зазвучали востаннє повні ожидання кінцеві октави, а Чуб не появлявся...
Так — ми слухали тільки Миколу Лисенка. Ось тепер він звертається на кріслі до нас і дає завваги до увертюри, мало дбаючи про захоплені похвали присутніх.
Стає пізно... Микола Віталієвич ще раз, останній раз сідає за клявіятуру. Озивається коломийка у блискучій, Лисенковій інтерпретації.
Я відчув, що це для мене був дарунок, оця коломийка. Її грав для одинокого на сотки миль Галичанина, що забрів сюди аж з-під Карпатських гір, найбільший український композитор.
Таким незабутніми акордами закінчувалися дні казки, незабутні дні Миколи Лисенка. Я мав щастя разом із ним переживати цю казку, вглянути в його душу, що вдруге й востаннє переживала свою молодість.
Наступного дня попрощався я з Лисенком та відїхав зо станції Богуна пароплавом у Катеринославщину. Я не знав тоді, чи це буде моє останнє прощання, але й не думав, що й Лисенкові Не доведеться вже більше бачити жовнинських руїн та грати на фортепіяні Магденка. Я не міг подумати тоді, що незабаром покличе провидіння життєрадісного, творчого Миколу Віталієвича здавати звіт із свого таланту.
В рік пізніше, дня 6 листопада 1912 р. прийшла до Львова сумна вістка, що Миколи Лисенка немає вже між живими.
[Краківські вісті, 06.12.1942]
06.12.1942