Розмовляла Юстина Добуш

Їхніми творіннями насолоджуються. Іноді – їх звинувачують у блюзнірстві; часом – не помічають взагалі. З ними завжди говорять лиш про останній перекладений твір, або про те, як хтось інший зіпсував твір знаного класика.

 

Свідомо чи несвідомо, кожен із них створив свій оригінальний підхід. Після читання, знайомства з їх поглядами на літературні традиції, уважного погляду на добір авторів, помічаєш інший літературний вимір. Він захований у тіні популярних імен та трендів, хоч саме без нього немислимий обмін та творення нових сенсів. Сучасний український переклад – хто творить його канони, школи, філософію?

 

Андрій Бондар – поет, публіцист, перекладач з польської та англійської мов. Серед перекладених авторів – Вітольд Ґомбрович, Маріуш Щиґел, Пітер Померанцев, Яцек Денель, Богдан Задура, Вітольд Шабловський, Роберт Д. Каплан, Войцех Тохман, Павел Смоленський, Малґожата Реймер та багато інших.

 

Фото: Олександр Чекменєв

 

Юстина Добуш: Твоїм першим перекладом був роман «Фердидурке» Ґомбровича. Цю книжку і підготовленому читачеві не просто зрозуміти та вловити усі стилістичні прийоми автора. Як ти наважився на її переклад у віці 24 років? Чи вже до цього думав стати перекладачем?

 

Андрій Бондар: Я не збирався бути перекладачем взагалі. Колись у 1990-ті я прочитав російський переклад «Фердидурке» Андрєя Єрмонського, а пізніше, у 1998-ому, вперше з’їздив до Польщі, де купив оригінал. Знаючи польську досить слабенько, я почав читати роман, але мені здалось, що в оригіналі йдеться про дещо інше, ніж у російському перекладі. Мені страшенно подобався текст, хоча, зізнаюсь, багато речей я просто не розумів. Попри те, що в мене був двотомний польсько-російський словник Гессена і Степули, і я постійно в нього зазирав, «Фердидурке» – особливий світ, де словник – досить слабка підмога. Шкодую, що під час того перекладу не розумів багатьох контекстів. Якби зараз я його переклав, то зробив би це зовсім інакше. Проте, так склалося, що саме через цей химерний текст і відбулося моє входження у фах. Та й з самим виданням була досить містична історія.

 

З літа 1999-ого я півроку працював випусковим редактором «Сніданок з 1+1» і в певний момент нашій головній редакторці захотілось запросити на ранковий ефір Соломію Павличко. Ми з нею дружили, вона якраз в той рік викладала у Могилянці предмет «Про літературознавчі школи ХХ ст.», який я страшенно любив. А ще перед тим, в 96-ому році, я відвідував її курс «Історію української літератури через феміністичну теорію» в літній школі Гарварду. Як тепер пам’ятаю, тоді вийшла її книжка «Дискурс модернізму в українській літературі» і вона підписала її мені перед ефіром. То була десь 7 ранку. Я їй ляпнув тоді: «Соломіє, є така штука.. Я давно хочу перекласти «Фердидурке» Ґомбровича». А вона відповіла, мовляв, це справді важливий роман і його варто перекласти. Проблема була в тому, що я зовсім не мав досвіду. Соломія запросила мене на зустріч обговорити проект. Я тоді вчився і паралельно працював на двох роботах. О 4 ранку я прокидався і йшов на роботу, о 10-ій приходив додому, спав 2 години, йшов на пару, а ввечері йшов на ще одну роботу. Так я протримався місяців п’ять. На зустріч до неї так і не сходив.

 

За кілька місяців Соломія трагічно гине. Від цієї втрати досі не можу оговтатися, хоч минуло вже 18 років... Минає близько трьох місяців, я навіщось приходжу в «Основи» до директорки видавництва Валентини Кирилової, і ніби між іншим розповідаю, що в мене була розмова про Ґомбровича з Соломією, але зрозуміло, якщо за це ніхто не захоче братися. Та вона раптом вчепилася за цю ідею і погодилась видати «Фердидурке». Я спитав, що для цього треба? «Та, зрештою, нічого. Тільки знайдіть собі гонорар» – такою прозаїчною і водночас оптимістичною була відповідь директорки.

 

Разом з оптимізмом прийшло витвереження: «Хлопче, але ж ти польської толком не знаєш, як ти збираєшся перекладати?» Тоді Польський інститут у Києві очолював Пйотр Козакевич, дуже симпатичний чоловік. Я був із ним у дружніх стосунках, тому одного разу прийшов до нього з словами: «Тут така штука, Пйотре, видавництво «Основи» хоче видати «Фердидурке», а я хочу його перекласти. Але є проблема, бо хтось мусить заплатити за переклад і авторські права». Він подивився на мене з-під окулярів і відповів: «Ґомбрович – свята справа. Зробимо!» Одне слово, як в тому анекдоті, жінці сказав, що пішов до коханки, коханці – до жінки, а сам в бібліотеку і працювати, працювати. Вперше і востаннє в житті я проявив свій бізнесовий талант (сміється). Рік і 7 місяців я перекладав, і заразом вчив польську. Зізнаюся, праця була каторжна. Переклад, звісно ж, треба було досить радикально редагувати. Це робив прекрасний редактор Володимир Затуливітер, якого, на жаль, вже немає серед живих. Він досить безжально редагував мій переклад, за що я йому страшенно вдячний. Десь дві третини заслуги в українському звучанні «Фердидурке» належать йому. Книжку видали в 2002-му. Так я знічев’я став на цю стежку. Опісля я зрідка щось перекладав, а два мої переклади навіть вийшли під псевдонімом, бо мені було трохи соромно за них.

 

Ю.Д.: А що це були за книжки? Тобі за них ще досі соромно?

 

А.Б.: Ну, так; хай це залишиться таємницею. Пізніше в мене сильно пожвавилась робота над перекладами і десь від 2006-ого року я безперервно перекладаю. Був один рік, протягом якого я переклав 8 книжок.

 

Ю.Д.: Значна кількість твоїх перекладів – репортажі. Як ти перейшов на цей жанр?

 

А.Б.: Репортаж з’явився через бажання перекласти книжку «Похорон різуна» Павла Смоленського, яка здавалася мені надважливою в контексті українсько-польських взаємин. Знайшов видавництво, що на ринку літератури практично не було присутнє. Вони видали мій переклад Смоленського, а згодом і Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла».

 

Пізніше, десь у 2010-му році, я вперше зустрівся з директоркою видавництва «Tempora» Юлією Олійник, яка оголосила про бажання розвивати жанр репортажу в Україні. Ми зійшлись на тому, що передусім варто перекладати поляків. От і почалося.

 

Ю.Д.: Репортаж Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла» описує найжахливіші моменти Боснійської війни. Як тобі даються переклади таких болючих тем?

 

А.Б: Мене кілька років поспіль переслідували тексти, в яких було багато смерті, крові, несправедливості, безкарної жорстокості. Все й справді почалося зі Смоленського і Тохмана. Але десь року 2013 я озирнувся на зроблене, зрозумівши, що в усіх тих книжках не було і просвітку надії. Іноді мені здається, що ці книжки трапилися в моєму житті не випадково, а для чогось. Вочевидь, це якась духовна практика – перекладати про чужий біль.

 

Книжка Тохмана була по-особливому моторошна; хоча в ній, на відміну, наприклад, від Ерліхсона, страждання були завуальовано передані іншими методами – через поведінку і слова родичів жертв, якусь підкреслену діловитість, з якою головна героїня шукала рештки загиблих. І цей непрямий вплив особисто для мене – хоч, думаю, для всіх читачів «Ти наче камінь їла» – виявився набагато дошкульнішим і переконливішим, ніж безпосередні описи трагедії. Від таких вражень буває депресія. Якраз після Тохмана вона в мене й трапилася. І тривала десь місяці два. Рятунок від таких речей – завжди інший текст і, звичайно ж, музика. А ще такі тексти дуже сильно спонукають любити і цінувати живих людей, тих, що поруч. Хоч я й без цього досвіду досить яскраво виражений емпат і невротик.

 

Ю.Д.: Як ти готуєшся до перекладу тексту? Підчитуєш додаткову літературу, яка стосується теми твору перекладу?

 

А.Б.: Мій залізний принцип – ніколи не читати книжки, яку я перекладатиму.

 

Ю.Д.: Серйозно? Тобто ти перекладаєш книжку, не знаючи, що в ній написано?

 

А.Б.: Так, за винятком першої книжки. В мене був один випадок, коли я спершу таки прочитав книжку і потім перекладав її дуже довго, бо мені було страшенно нудно. Тому я люблю довідуватися про складності та все підводне каміння саме в процесі. Цікавитись заздалегідь суто технічно неможливо, адже, щоби добре прочитати книжку, треба виділити 4-5 днів. У таких випадках дуже рятує інтернет, оскільки, починаючи перекладати, розумієш, що деякі контексти просто не можеш знати і ніколи про них не здогадаєшся.

 

Головна місія перекладача полягає у вмінні помічати труднощі. Тобто помічати, де може бути цитата, де може бути алюзія на щось, що потрібно перевірити, де треба подивитися, чи правильно написано, бо автор міг помилитися. Це вміння не закладено в тобі, як прошивка в телефоні, а досягається з практикою. Як правило, такі речі дисциплінуються тільки в процесі. Коли ти читаєш, скажімо, для задоволення, цих дрібниць не помічаєш.

 

До речі, я дуже мало читаю для душі, тому дуже ціную ці моменти, але в мене є такий жарт: перекладач – це людина, яка точно прочитала ті книжки, які переклала.

 

Не знаю, хто найглибше проникає в текст, але, мені здається, робота перекладача в цьому сенсі є зовсім іншим рівнем роботи з текстом. Подекуди авторські інтенції ти відчуваєш навіть глибше, ніж сам автор, бо насправді текст перекладу розкривається тільки в процесі. І я маю таку особливість: не люблю затягувати роботу і настільки захоплююсь процесом, що не можу зупинитися, поки не перекладу весь текст.

 

Ю.Д.: Напевно, ще й перевіряєш факти під час перекладу літератури нон-фікшн?

 

А.Б.: Так. Наприклад, книжка Бояновської про Гоголя потребувала постійної перевірки фактів, оскільки авторка, американська дослідниця польського походження, добра русистка, але російська мова в неї набута. Відповідно, в процесі перекладу розумієш, що багатьох речей про Гоголя вона іноді не відчувала. Однак ця книжка є по-справжньому доброю літературознавчою розвідкою. У таких випадках справді мусиш вміти помічати недоліки автора.

 

Коли помічаєш таке в репортажі, часто виправляєш автоматично, бо навіщо запитувати автора, якщо він і так не знає української? Помилки є в багатьох польських книжках. Особливо у тих, що про Україну. Часто трапляються помилки у прямій мові, коли розмовляють українці. Чомусь іноді полякам здається, ніби вони добре знають українську ніби за замовчуванням. Мені завжди хочеться їм пояснити: «Ну, порадься! Збери всі використані тобою українські фрази й вишли мені. Я відредагую, це не важко». 

 

Ю.Д.: А потім ти перечитуєш свої переклади? Не повертаєшся до попередніх, щоб порівняти рівень своєї майстерності? Наприклад, у твоїх перекладах «Фердидурке» і «Транс-Атлантик» Ґомбровича досить помітно різницю у стилі перекладу.

 

А.Б.: Ні. Я не тримаю своїх перекладів вдома, бо, коли отримую авторські примірники, все роздаю знайомим і друзям. Я ж знаю цей текст, навіщо він мені вдома? Розумієш, проблема в тому, що людина змінюється з часом і разом з нею змінюється її словник. Але все одно нікуди не подінешся від того, що завжди оперуєш якимось певним набором виражальних засобів.

 

Ми повторюємося завжди. Перекладаючи того чи іншого автора, ти не можеш до кінця віддатися його інтенціям і його ритмам, не можеш викреслити себе повністю. Я би хотів досягти рівня, коли в перекладі ти геть позбуваєшся власної індивідуальності й стаєш невидимим, коли читачі не впізнають перекладача і за текстом бачиться тільки автор.

 

Ю.Д.: Однак, це трохи дивно – намагатись стерти себе і не залишити жодного сліду.

 

А.Б.: Йдеться не так про розчинення або стирання власної особистості у процесі перекладу, як про акуратне і принципове дотримання духу й букви оригінального тексту. Саме таку мету, як мені здається, мав би переслідувати перекладач, або принаймні до неї прагнути. Однак кожен з нас неодмінно стикається з великою проблемою принципової неперекладаності.

 

В самому перекладі закладено елемент поразки. Тобто, починаючи будь-який переклад, ти одразу розумієш, що програв уже на старті. Вся твоя робота, за великим рахунком, зводиться до перетворення цієї поразки на видимість перемоги.

 

Просто ти мусиш здати у видавництво текст, який, по-перше, був би читабельним і зрозумілим, по-друге, відповідав би духу і букві оригіналу, по-третє, мав би усі шанси заіснувати у твоїй культурі. Ці три аспекти неможливо витримати й виконати на всі 100%, але можна цього прагнути.

 

Переклад – не ремесло і не мистецтво, а своєрідна культурна (щоб не сказати – духовна) практика, де завжди вибираєш – між гарним і точним. Це завжди боротьба зі спокусами, перебування в ситуації постійного вибору, ходіння по тонкому лезу між інтенціями тексту та твоєю власною компетенцією і бажаннями.

 

Тому тут радше йдеться не про стирання особистості, а про віднайдення своєрідного компромісу. Мені думається, що перекладач мав би максимально «здаватися» оригіналу. Яким чином у процесі зітреться або зміниться його особистість – справа не настільки важлива, щоб через це божеволіти або втрачати сенс життя.

 

Фото: Ольга Новак

 

Ю.Д.: Тебе часто називають філософом; чому ти ще не переклав жодного філософського тексту?

 

А.Б.: Я не знаю, чому мене називають «філософом». Це, здається, якийсь відгомін моєї оригінальної творчості. Де я, а де філософія... Я взагалі далекий від академізму в усіх його формах, від філософських методологій і цієї специфічної субкультури. Втім, це не заважає мені дружити з філософами без лапок. Ці люди – Єрмоленко, Кебуладзе, Лютий – належать до найближчого кола моїх друзів. Хоч я й переконаний, що філософські тексти повинні перекладати, як мінімум, люди компетентні й обізнані з поняттєвим апаратом, мені іноді здається, що за певних умов я б міг спробувати перекласти щось філософське. Уже півтора десятиліття час від часу збираються спеціальні перекладацькі семінари філософів, які з'ясовують поняття, категорії, терміни. Справа рушила і можна користуватися набутками колег. Я не можу гарантувати успіху справи, але, мабуть, не відмовився б від такого досвіду. Англомовні прагматики, неореалісти, Львівсько-Варшавська школа... Практично неоране поле і дуже великі можливості для роботи. Припускаю, що перекладати філософську літературу – це кайф, який не порівняти з жодним іншим.

 

Ю.Д.: Ти перекладаєш тільки тих письменників, які тобі до душі?

 

А.Б.: Якщо я щось люблю, то залишаю тільки для себе і не перекладаю. Хоча буває, що починаєш страшенно насолоджуватися текстом, починаєш любити цього письменника, і в один момент усвідомлюєш, як добре, що він попався тобі, а не комусь іншому. Наприклад, я страшенно люблю Яцека Денеля, бо, по-перше, він сам по собі дуже колоритний персонаж, по-друге, я дуже ціную його тексти і вважаю його одним з найбільших сучасних польських стилістів. Коли я перекладав «Сатурн» і «Матінку Макрину», в певний момент здавалося, що знайшов ключ до цих текстів.

 

До речі, «Матінка Макрина» з моїх останніх перекладів – це текст, до якого я сам час від часу повертаюся. Звичайно ж, не читаю книжку від дошки до дошки, але беру там один розділ, щось підчитаю, мені подобається.

 

Коли робота подобається – це кайфово, а подобається тільки тоді, коли перекладаєш книжки, до яких лежить душа. Правда, в тих, які ти перекладаєш для заробітку, є свій плюс: ти набиваєш руку і здобуваєш досвід.

 

Ю.Д.: В одному інтерв’ю ти сказав, що любиш примітки. Як відбувається робота з ними?

 

А.Б.: Коли я перекладав Денеля, зробив до десятка приміток, але, наприклад, в «Сімці» Щєрека 220 приміток, хоча книжка має близько 300 сторінок. До Денеля я не робив примітки, адже раз здається, що треба пояснювати очевидне, а раз пропускаєш щось важливе або в контексті культурно-історичному, або в контексті цього письменника і цього тексту. Багато речей у «Матінці Макрині» для мене були зрозумілі, однак уся ця історія вписана в контекст польського романтизму першої половини 19 століття. Я вивчав польську літературу, тож для мене як перекладача контекст польського романтизму був добре відомий. Коли я перекладав, мені не треба було пояснювати хто такий Анджей Тов’янський –  фігура, навколо якої крутиться ціла сюжетна лінія «Матінки Макрини». Але переклад взяла читати моя редакторка Юлія Підмогильна і одразу написала, що потрібні примітки, тобто не все, що зрозуміле мені, було зрозуміле їй або потенційному читачеві. І тут входить в гру момент цієї дистанції, коли ти довіряєш редактору та його інтуїції.

 

Коли ти довіряєш редактору? Тоді, коли він ловить твої глюки і ловить тебе там, де ти б ніколи не сподівався проколу. В такі моменти як перекладач я страшенно відчуваю свою недосконалість та розумію, що це найцінніше в роботі редактора. Це його основна місія – знайти, де ти оступився чи схибив.

 

Є речі, які самі автори пояснюють, але частіше взагалі поясненнями не переймаються. Я зараз перекладаю роман Джозефа Конрада «Вигнанець» (1898 року), дія якого відбувається на островах Південно-Східної Азії. Автор любить пересипати текст тубільними словами, в цьому випадку – малайською. Невідомо як там довідуватись, що це за слова, бо в тексті вони йдуть навіть не курсивом і я не можу їх усіх знати. Можливо, в інших книжках та виданнях Конрада це було і редактори робили якісь словнички, а тут немає, і часто мусиш шукати самотужки. Тоді я лізу в ґуґл-транслейт і вибираю малайську мову; однак часто відповідників нема; тоді лізу до другої мови для перекладу, і в результаті виявляється, що слово індонезійське. Відтак розумію необхідність ставити в дужках, що це індонезійська мова. На початку роботи над перекладом Конрада я кілька разів зазирнув в російський переклад, бо мені треба було подивитись, чи є примітка щодо малайської. Почав шукати це місце в російському перекладі, а виявилось, що такого там просто нема. З перекладу просто викинули пів сторінки!

 

Але загалом це така частина роботи, коли розумієш, що ти би міг чимось цікавішим зайнятись. Хоча примітки – це завжди такий хитрий спосіб отримати зайвих 10$. (сміється)

 

Ю.Д.: Як ти думаєш, чому такі твори, як Ґомбрович, не стають популярними в українського читача?

 

А.Б.: У нас відсутні механізми, які би доносили такі речі. Як правило, на всіх книжкових ринках добре почуваються – і українська ситуація тут не є унікальною – англомовна, франкомовна, німецькомовна літератури. Це великі культури з солідною вагою впливу; натомість великі твори менших культур потребують надзвичайних потуг. Для того, щоб якийсь чеський, словацький, румунський чи, не дай боже, албанський письменник став відомий в Україні, потрібно докласти надзусиль.

 

Такі форми просування в сучасній масовій культурі зазвичай з’являються через кіно або театральні вистави. Хоч останні мають значно менший вплив. Або ж функцію популяризації може виконувати якесь віддане коло шанувальників, які постійно просувають певного автора. Умовно кажучи, Станіслав Лем має в Україні шанувальників, які постійно спілкуються, організовують форуми і т.д., проте це нішева література, така собі субкультура.

 

Ґомбрович не може створити субкультуру, він для небагатьох. Такі тексти, як «Фердидурке», «Щоденник» або «Транс-Атлантик» призначені для дуже малої кількості людей. Авторитет Ґомбровича активно підтримали у 2000-і роки, коли в Польщі відбувались щорічні фестивалі, було багато перевидань та цілий театральний фестиваль, на який я двічі їздив. Там було організовано майстер-клас для перекладачів Ґомбровича.

 

Цікаво, що чеська перекладачка Ґомбровича була головною героїнею тексту Маріуша Щиґела «Зроби собі рай», який я також переклав. В цьому тексті вона та головна людина у Чехії, яка приймає автора і всіляко ним опікується. В мене багато таких цікавих збігів. Наприклад, коли я перекладав «Танечних ведмедів» Шабловського, зрозумів, що цей текст дивним чином римується з моїм віршем «Лист до К», бо там ці болгарські ведмеді також є головним мотивом.

 

Ю.Д.: Але переклад таки не мотивує тебе писати велику прозу?

 

А.Б.: Ні, велика проза не вабить. Але не маю сумніву, що продовжуватиму писати есеїстику і коротку форму. Страшенно не люблю, коли запитують про жанри мого письма, бо це питання не до мене. Хоча, максимально відсторонившись, я знаю, що це точно не тільки художній есей. Там ще й є елементи чогось іншого.

 

Я недарма хотів свою останню книжку «І тим, що в гробах» назвати «Примітками перекладача». Ці тексти були написані в перервах між роботою, коли я дозволяв собі трохи відволікатися на написання якихось своїх текстів. Хоча я завжди вважав творчість зоною повної свободи, коли ти можеш собі дозволити все, що хочеш. Ясна річ, дозволяючи собі все, ти контролюєш себе максимально і максимально відповідально ставишся до того, що пишеш.

 

Я страшенно неглибокий, мені це подобається. Тобто я поверховий і ніколи цього не приховував. Мені здається, що в певний момент ти мусиш визнати певні речі: по-перше, що ти неглибокий, по-друге, що ти поверховий, а по-третє, що в житті необов’язково писати роман.

 

Ю.Д.: Що найгірше можна зробити в перекладі?

 

А.Б.: Нечитабельний текст – це найочевидніше, що може бути з великих перекладацьких проблем. Ще можна налажати з книжкою, перекладеною не з мови оригіналу, а з російської мови – що в нас іноді полюбляють робити. Хоча мені теж колись доводилось перекладати з третьої мови; ясна річ, не з російської, бо нею цих текстів досі немає.

 

Ю.Д.: Етґара Керета ти перекладав з англійської. Чи не було важко відчути і пройнятись інтенціями автора, коли переклад здійснюється не з мови оригіналу?

 

А.Б.: Я перекладав Керета з англійської не від добра. Такою була вимога автора, його примха, забаганка. Річ у тому, що англійський переклад творів цього автора ним самим вважається бездоганним, оскільки він сам, перфектно знаючи англійську, може проконтролювати його якість. Мені важко казати щось про плюси або мінуси в таких випадках. Мені здається, що Керет – автор нарочито легкий і я досить непогано перейнявся його інтенціями. Допомогло, мабуть, також і те, що я з ним особисто знайомий і завжди міг запитатися безпосередньо. Але особливих клопотів не виникало. Я не вважаю, що це добра практика – переклад із третьої мови. Де можливо його уникнути, його варто уникати. Проте іноді він буває єдиним способом перекладу, як у випадку з книжкою Іцека Ерліхсона «Смакування раю». Там з оригінальним текстом мовою ідиш була якась дуже заплутана історія, тому польські правовласники просто не дали іншого вибору.

 

Ю.Д.: В Етґара Керета присутня нецензурна лексика, зрештою, як і в Щєрека та багатьох інших авторів, яких ти перекладаєш. Як під час перекладу не переборщити з матюками і не зробити текст надто вульгарним?

 

А.Б.: З перекладом матів, зазвичай, проблем не буває. Це аж ніяк не складна праця, і я б її в жодному разі не виокремлював у якусь окрему категорію перекладацьких труднощів, оскільки набір матів у кожній мові плюс-мінус однаковий і досить зрозумілий.

 

Набагато більше проблем створює переклад фразеологізмів з пейоративним забарвленням і різноманітного сленґу. Тут іноді доводиться винаходити велосипед, бо різні зрощення часто-густо пов'язані не лише з особливостями образності конкретної мови, а й зі специфічним культурним контекстом, у якому вони народжуються. Так було у випадку «Хтивні» Міхала Вітковського, де довелося добряче помордуватися з лексикою і фразеологією польських гомосексуалів доби пізньої ПНР. У книжках таких авторів, як Зємовіт Щерек, чимало такого словесного добра.

 

Проблема в тому, що фразеологізм в оригіналі відіграє одну роль, тоді як у перекладі може отримувати інші, додаткові значення, або не дотягувати до значення оригіналу. І взагалі, коли йдеться про так звану «мову ненависті», як нині заведено кваліфікувати сферу розмаїтих образ, час від часу доводиться викручуватися досить ризиковано. Той-таки Вітковський у «Хтивні» піднімає цілий пласт сленґу стигматизованої та упослідженої соціальної групи, для якої «мова ненависті» була водночас єдиною втечею від штивної реальності, що її оточувала, і способом витворити якусь свою суверенну територію. Автор спілкувався з реліктовими залишками цієї культури і провів солідну дослідницьку роботу. Перекладаючи цей текст, я не міг позбутися враження, що нарочита вульгарність цих людей межує з якимось подвижництвом і святістю. Мені довелося на ходу майструвати мову для цілого пласту, якого в нас не було, або ж він був тотально русифікований, як, зрештою, й увесь кримінальний світ за совєтів.

 

Ю.Д.: А ти сам ще пропонуєш тексти для перекладу видавцям?

 

А.Б.: Пропоную, звісно, але далеко не завжди ці пропозиції спрацьовують. Наші видавці мають своє бачення і насправді не надто схильні до ризику. Те, що тобі оця конкретна книжка здається потенційною бомбою і сенсацією, не означає, що ти зможеш переконати в ній видавця. Ти можеш роками лежати перед ним пляцком і повторювати свої ідеї, але дуже часто це не спрацьовує. Особливо це стосується книжок про речі від нас, сьогоднішніх, далекі, про щось немодне й неактуальне – знову-таки, на їхню думку.

 

Але нездатність працювати з нестандартними викликами і негнучкість стратегічного мислення, якщо взагалі не відсутність – це стара проблема нашого книговидання. Всім хочеться певності в тому, що вдасться щонайменше компенсувати вкладені кошти і зусилля. Але часто-густо з книжками, що мають важливе культурне і символічне значення, видавець не виходить у «нуль», а заробляти на потенційно касових книжках досі не навчився. Звідси ця нерішучість і страх. Я дуже тішуся, коли іноді вдається в чомусь переконати окремих видавців. Але їх одиниці.

 

Тут проблема в неусвідомленні видавцем своєї суспільної ролі. Можна скільки завгодно нарікати на відсталість читачів, але критично важливою є сміливість видавця, здатного сформулювати нову пропозицію, захопити новими перспективами, переконати в потрібності того чи іншого проекту.

 

Український читач останніми роками якраз перебуває в стадії становлення і він багатоманітний, бо ж усі люди різні. А різним людям потрібні різні книжки. І ще одне: я не думаю, що варто говорити про книжки в термінах провини. Краще говорити про «проблеми зростання». Так буде набагато оптимістичніше.

 

Загалом я дуже вдячний читач і сприймаю все, з чим мені доводиться працювати, а працювати мені доводиться іноді з досить різними текстами. До них можна мати різні рівні симпатії, проте кожен перекладений тобою текст залишає в тобі слід і його неможливо позбутися. Я ж кажу, переклад – це особливий вид діяльності. Він дуже висушує мозок, страшенно виснажує і негативно позначається на здоров’ї. Займатися перекладом означає повільно вбивати себе.

30.11.2017