Віто Надашкевич

(Історичний портрет)

 

 

30 листопада 1916 року, після траурного богослужіння в катедрі св. Стефана у Відні, під бій усіх дзвонів в останню путь вирушив останній монарх «старої школи» Франц Йосип І. Процесія зупинилася біля замкнутої брами монастиря капуцинів. «Хто хоче ввійти?», – почулося з-за воріт. «Його імператорська та королівська високість Франц Йосип Перший, апостольський король Єрусалиму, імператор Австрії, король Угорщини, Чехії, Моравії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галіції, Лодомерії, Ілірії, великий князь Австрії, Семигороддя, Тоскани, Кракова, князь Лотарингії, Зальцбурга, Стирії, Каринтії, Краіни, граф Тиролю…» – перелічувалися усі титули померлого. «Не знаємо такого», - пролунало у відповідь, а брама лишилася закритою. За деякий час в браму знову загрюкали. Повторилося питання: «Хто хоче ввійти?». «Франц Йосип Габсбург, людина, яка просить про милість», –на ці слова ворота відчинилися: «Хай заходить».

 

Відтоді минув 101 рік – дата не кругла. Чому мені захотілося, чи то, радше довелося її вибрати? Минулоріч, коли 21 листопада були соті роковини смерті імператора Франца Йосипа я міг спостерігати на скільки мізерною була згадка про нього в ЗМІ на противагу до інформаційного тла у наших західних сусідів. Навіть в Польщі, у якої лише невелика частина території входила до Австро-Угорщини, вийшли тематичні друковані спецвидання, телеефіри, чимало статей. В Україні ж, за винятком декількох публікацій – тиша. Коли вже цьогоріч звернувся до знайомих з телебачення у Києві почув: «ця тема занадто галицька, може колись її розглянемо». В цій відповіді щось є, бо на Сході більшість людей вперше в житті бачать ім’я  Франца Йосипа на сторінках «Бравого вояка Швейка». Та чи варто ввіритися Гашеку?

 

Нині не лише в путівниках, але й в Інтернеті популярні матеріали з гучними заголовками «Львову є чим гордитися», «Сто причин пишатися Львовом», де читаємо що у Львові був перший міський театр, почав діяти перший в країні громадський транспорт, винайдено гас і гасову лампу, вперше пройшла виставка досягнень науки і господарства, вперше назвали вулицю іменем Т. Шевченка, вперше провели нічну операцію під світлом прожектора, і ще багато таких «вперше»… Далеко не кожен замислюється, що причиною такої прогресивності міста здебільшого була його приналежність до Дунайської монархії. Це був час, коли не було жодних сумнівів, що Галичина знаходиться в Європі, а поїздки до  Будапешту, Кракова, Відня, Загреба, Любляни зовсім не вважалися закордонними, та й у самому Львові містяни розмовляли декількома європейськими мовами! Саме в той час сформувалося нинішнє обличчя Львова, Чернівців, Коломиї, інших міст. Створена в ті часи інфраструктура супроводжує нас і нині. По праву той період життя Центрально-Східної Європи, можна охрестити епохою Франца Йосипа І – монарха-рекордсмена, який стояв у керма своєї держави 68 років! Більшим стажем королювання міг похвалитися хіба що Людовик ХIV – цілих 72, в той час, як знаменита королева Вікторія володарювала менше – 63 роки. А славнозвісний Генеральний секретар СРСР Л. І. Брежнєв – всього-на-всього 18 років ( а так встиг набриднути)! В молодості Франц був сучасником Гоголя, Шевченка і Гюго, в старості – Черчіля та Хрущова. За час його володарювання в Росії змінилося чотири царя, у Франції – 11 керманичів, в США – 18 президентів!!! Мільйони підданих народжувалися і помирали, а цісар лишався на троні. Франц Йосип став міфом, символом, перетворився на вічного «доброго дідуся», що задумано споглядає з тисячі портретів.

 

Численні дослідники сходяться на думці – Франц Йосип не претендує на статус геніального правителя, він не змінив хід історії, не був звитяжним полководцем, палким оратором, красномовним літератором чи глибоким провидцем. Однак його якості та поведінка майже ідеально відповідали тим еталонам, що вимагалися від правителя. Коли цісар відзначав золотий ювілей свого правління (50 років), піддані надіслали йому біля 10 мільйонів поштівок з привітаннями!  Ще за життя про нього складалися легенди. Наприклад переповідалося, що малолітнім хлопцем Франц втік від свого батька Фердинанда, бо хотів подивитися чим живуть його піддані. Так він забрів аж в далеке буковинське село Іспас, де зголосився піти на панщину замість селянина, котрий прихистив його на ніч. Оскільки з цікавості спадкоємець престолу все розглядав і займав селян своїми питаннями пан Ромашкан наказав побити хлопця, однак Францові вдалося втекти й дістатися столичного Відня. Там його розповідь й призвела до скасування панщини…

 

Франц Йосип І характеризувався скромністю, акуратністю, працьовитістю, шануванням традицій та поміркованим консерватизмом з одночасною готовністю прийняття  змін. Імператор вважав, що має утримувати себе не за кошти державного бюджету, а за доходи своїх приватних володінь.  Він сторонився світського життя, проте міг годинами терпіти офіційні церемонії. Цісар міг би бути вписаним до «Книги рекордів Гіннеса» за кількістю рукостискань – прийнявши понад 150 000 відвідувачів, яким як правило тиснув руку, декому додатково пояснюючи: «Переді мною не слід стояти на колінах». Свій день він пунктуально починав вже о четвертій ранку, а о дев’ятій вечора молився й лягав спати. Неправдиві, однак живучі, «міські легенди» розповідають, що саме рівняючись на імператора, народи монархії навчилися бути «жайворанками», а відходячи до опочивальні цісар перепитував: «Хто сьогодні охороняє палац?», на відповідь: «Русини!», відповідав: «Тоді можна спати спокійно…».

 

Він не любив говорити по телефону, їздити автомобілем і довго пручався електрифікації своїх покоїв. Однак він цікавився географією і сприяв експедиціям. За його підтримки австрійські полярники відкрили чималий архіпелаг в Баренцовому морі, який досі носить називається – Земля Франца Йосипа. Вдалося ліквідувати й чимало «білих плям» на мапі Африки.

 

Отримавши від народження ім’я Франца, при коронації, він прийняв друге ім’я – Йосипа, з натяком на очікуване продовження реформ, започаткованих Марією Терезією та Йосипом ІІ. Будучи правителем з майже абсолютною владою, він використовував її надзвичайно обережно, керуючися лікарським принципом «головне – не зашкодити» та колосальним почуттям відповідальності за свою країну та династію.

 

Монарх чимало подорожував своєю державою, яка швидко з аграрної та феодальної змінювалася в індустріально-капіталістичну, з централізованої – в федерацію. Він не боявся делегування й децентралізації, за його часів введено конституційні засади, розвинуто нормативну базу, засновані реґіональні парламенти та введено загальне виборче право. При цьому цісар виступав проти концепції «сполучених штатів», вірячи в божественну природу  монархії та в нездатність місцевих політиків перейняти на себе усю відповідальність.  «Моє головне завдання – захистити мої народи від їхніх політиків», – говорив цісар. Серед цих політиків він особливо недолюблював соціалістів, які несли революційну загрозу. Тому за його часів так несолодко прийшлося Іванові Франкові, а натомість самому Францу Йосипу сповна  «віддячив» соціаліст Ярослав Гашек, прославивши його карикатурним образом. Як би там не було, «школа» австро-угорського самоврядування підготувала народи імперії до створення своїх незалежних держав. Саме через це Галіція відіграла роль П’ємонту для двох народів – як польського, так і українського. Саме з неї повстала міжвоєнна Польща. Провідною є й роль галичан в українському державотворенні. Та й загалом, певно саме епоха Франца Йосипа сформувала «галицький характер». По обидва боки кордону галичани – консервативні, показово набожні, сім’я – найвища цінність, голосують на праві партії, підтримують західний вектор,  не люблять Росію…

 

При всіх досягненнях свого довгого спокійного правління, повазі і любові підданих Франц Йосип І радше ніколи не відчував себе щасливим. Коли в 18-літньому віці він отримав звістку про свою коронацію з розпачем промовив: «Невже у мене не буде більше молодості!?». Відчуття відповідальності, яке звісно було його достоїнством, водночас все життя гнітило його. Він не мав сімейного щастя. В 1866 році рідного брата Максиміліана розстріляли у Мексиці – з того часу правитель принципово не приймав посланців заокеанської держави.  Дружина, Єлизавета Баварська, сторонилася двору і переважно подорожувала. Фактично вони жили в сепарації, хоча й активно переписувалися. В 1898 році вона була вбита анархістом в Женеві. Ще раніше, в 1889 році подружжя поховало єдиного сина – Рудольфа, котрий страждав від депресій і вчинив самогубство. Офіціальне повідомлення інформувало, що спадкоємець трону загинув в результаті нещасного випадку на полюванні, і лише Папі Леву XII цісар особисто сповістив правду в листі.

 

 Пізніша переписка з симпатією імператора, Катериною Шрат, не залишає сумнівів – звичайне людське щастя, безтурботність, пристрасність, були абсолютно чужі імператорові, він по простому «плакався в камізельку». Він повністю ототожнився з імперією. Та можливо в цьому і мала би полягати самопожертва справжнього державного діяча? В останній вечір свого життя імператор промовив до свого камердинера: «Не завершив своєї роботи. Прошу розбудити мене як звичайно, о пів на четверту…».

 

Образ Франца Йосипа – це образ правителя, який створив найбільш комфортну, веселу, безтурботну, мультинаціональну і мультикультурну імперію в Європі – імперію без імперського духу, без надмірного диктату і насильства, де різноманітні народи мирно уживалися без конфліктів і ксенофобій.

 

 

Билиці й небилиці про Франца Йосипа І

 

 

Львівський скульптор Михайло Дзиндра, чи то не вперше в Україні, публічно презентував технологію 3Д-друку в Музеї ідей. На презентації 3Д-принтер виготовив невеличкий бюст Франца Йосипа І.

 

В Чернівцях пам’ять про Франца Йосипа увіковічена у бронзі.  Пам’ятник стильний, не помпезний – передає дух цісаря. А от оригінальність викликає сумніви – віденський бронзовий Франц Йосип і вдівся, й встав – один в один.

 

Розкішну таблицю зі словами вдячності Францу Йосипу можна знайти в інтер’єрі Преображенської церкви у Львові – не помічали? Варто вибратися на прогулянку старим містом J. 

 

Два роки тому автор цих рядків подав ідею, аби на мапі Львова знайшлася вулиця Цісаря Франца Йосипа. Це не була самоціль – цікаво було слідкувати за реакцією людей. З побаченого і почутого вдалося зробити певний висновок: Франц Йосип – це лакмусовий тестер європейськості особистості. Стався й цілком неочікуваний випадок! Так ось, один львівський бізнесмен не дочікуючись формальних рішень міськради, розмістив у себе на штаб-квартирі табличку з написом: «вул. Франца Йосипа».

 

Франц Йосип багато подорожував країною. У Львові він був в 1851, 1855, 1880, 1893, 1903. А ось Краків відвідав лише 2 рази. Ображені краків’яни дорікнули правителю, що навіть в закордонній Варшаві він бував вже 4 рази! На що цісар пояснив: «Їду туди аби познайомитися з російськими царями – я ж не винен, що їх так часто вбивають…». Колишній намісник Галіції Казимир Бадені не дочув слів монарха, і вклонившися перед ним мовив: «Але ж і ми в Кракові змогли б для Вашої милості не гірше організувати!». Більше Франц Йосип до Кракова не повернувся.

 

По приїзді Франца Йосипа до Кракова місцеві функціонери, що очікували службового підвищення забобонно, «на щастя», ходили стригтися до перукаря Беєра. Казали, що стрижка у нього приносить кар’єрний злет. Міські легенди оповідають, що почалося все наступним чином – відвідуючи Краків, Франц Йосип побачив в вітрині перукарні портрети своєї родини. Автор робіт не сильно знався на військовій ієрархії і помилково зобразив князя Рудольфа в генеральській формі, в той час як він був лише полковником. Побачивши це цісар випалив: «Та я ж забув!» і наступного ж дня підвищив князя до генерал-майора.

 

Цісар був скромний та ощадливий. Подорожуючи потягом з Живця до Загужа, на гірських серпантинах він помітив, що поїзд тягнуть 2 локомотиви. Імператор негайно наказав відчепити один  з них для ощадності. На наступному підйомі поїзд застряг…

 

Приятелька цісаря Катерина Шрат похвалилася йому своєю обновою – перстнем, й попросила вгадати ціну.  «25 гульденів?» – запитав цісар. Версія роздратувала даму: «Купила його за 3 000!». Цісар незворушно мовив: «Добре. Все рівно недорого…»

 

Франц Йосип старався ніколи не хвилюватися, і слухаючи донесення своїх підлеглих час-від часу повторював: «Це мене тішить». Кажуть, що саме цією фразою він зустрів  звістку про втрату «неприступної» фортеці Перемишль.

 

Головне в розслідуванні – не вийти на цісаря! Зимою 1894 року поліція Відня розслідувала неординарну справу. Через 3 тижні в обігу мали з’явитися нові срібні корони. Усі вони зберігалися в сховищі монетного двору, куди й миша не могла пробратися.  Однак доглядач ринку побачив… як продавщиця хизувалася перед колежанками новою монетою! Фальшивомонетники не сплять і пошили цілу країну в дурні? Хтось краде прямо з монетного двору? Це ж справа державної безпеки!!! Та скоро з’ясувалося, що на ринок монету принесла молочниця, яка отримала її за молоко від економки Катерини Шрат. Тій монету презентував Франц Йосип, котрому, як взірець, її передав міністр фінансів. Справу закрили. 

 

Хто рано встає – тому Бог дає! Кажуть що цісар привчив до свого режиму «жайворонка» усі народи імперії! Можливо лише Галичина через свою віддаленість лишилася «совою»… Якось в оранжереї Шербруну відкрилася виставка орхідей. Одного дня пронеслася чутка – цісар завтра прийде милуватися квітами! Знаючи про режим цісаря усі селекціонери, майстри садівничої справи, ботаніки-колекціонери і просто придворні франти, яким справа була лише до володаря, а не до орхідей, зібралися при вході о 7:00. По дев’ятій годині натовп почав хвилюватися – Франца Йосипа все не було! Аж ось прийшов молодий хлопець-стажер, до обов’язків якого входило прибирати оранжерею вночі: «Певно вам слід розходитися – не думаю, що цісар прийде вдруге!». Виявилося, що імператор з’явився в оранжереї вже о 5:00, застав там лише стажера, котрий все йому показав та розповів. Цісар був дуже задоволений, подякував й відправився по інших справах.

 

Державні службовці в імперії забезпечувалися хорошою платнею та пенсією. Свідченням про те, як імперія дбала за тих, хто віддавав їй час, сили, здоров’я,  є хоча б Палац військових інвалідів на львівському Клепарові – нині Університет БЖД. Приїхавши на військові маневри Франц Йосип несподівано підскакав до польової кухні й попросив дати солдатського хліба. Той виявився несмачним. Інтендант (відповідальний за постачання) спробував пояснити: «Раніше з кілограма жита отримували 850 грамів муки, зараз ми оптимізували процес й маємо 900 грамів. Солі ж даємо менше – часи важкі…». «Мені теж нелегко. Робіть хліб тільки по старій рецептурі!», – наказав цісар.

 

Іншого разу на маневрах раптово пішла злива. Ад’ютант негайно вихопив парасолю й закрив нею головнокомандувача. «Нажаль і так не маємо парасоль для усіх», –  відсторонив його цісар, і обернувшись до генералів продовжив: «Чи хтось з Вас може мені сказати, чому маю бути сухим в той час, як усі мої солдати  – мокрі?».

 

Думаю, що анекдотів і смішних оповідок про Франца Йосипа було не менше ніж про Леоніда Ілліча Брежнєва. Іноді вони були цілком абсурдні, як скажімо цей – на останок… Хоча, зрештою, полювання – було, мабуть, єдиним пристрасним захопленням вічно спокійного, поміркованого і обережного голови Габсбурзької династії. Отож, під час полювання в Бад Ішлі, імператор Франц Йосип, саський король Альберт та архігерцог тосканський заблукали в горах. Лише згодом вийшовши на дорогу їм вдалося зустріти фірмана, котрий підвіз аристократичну трійку до знайомох їм місць. Прощаючися Франц Йосип хотів зробити селянинові приємно й мовив: «А знаєте, кому сьогодні стали в у пригоді? Я – імператор Австрії, це – саський король, а це – архігерцог Тоскани…» Фірман луснув зі сміху: «Приємно. А я  – імператор Китаю!».

 

 

30.11.2017