Ганна Улюра

 

Озрен Кебо. Сараєво для початківців / Переклад Катерини Калитко. Брустурів: Дискурсус, 2017. 144 с.

 

Я скажу: «Блокадне місто». Про яке саме місто ви зараз подумали? Про Ленінград 1940-х – очевидно. Можливо, про Мадрид 1930-х. І нарешті – про Сараєво 1990-х. Блокадне місто – це навіть не місце пам’яті чи історичний/політичний символ в роботі творення якоїсь нації; не тільки вони. Це така собі герметична капсула часу всезагального користування, яку до пори начебто відкривати не слід: будучи невчасною, ця процедура болісна для адресанта і некорисна для адресата. Капсули часу створюються не для того, щоб пам’ятати. Вони сигналізують: прийдуть часи, коли ми точно забудемо.

 

Це не про пам'ять. Це про надію.

 

Автор неймовірної книжки чи то іронічно, чи то приречено (у нього часто ці інтонації зливаються) звіряється: «Легенда каже, що є одне місто, яке без найменшої провини спокутуватиме гріхи всіх інших міст. І чогось мені здається, що я знаю таке місто». Він те місто точно знає, бо говорить про своє Сараєво. А от відмолені кимось гріхи всіх інших міст, згадані ним, – це уже про наше Сараєво... Забуваймо тезу про неупередженість мистецтва щодо суспільно-політичного життя і відкриваймо цю капсулу часу.

 

 

«Сараєво для початківців» (Sarajevo za početnike, 1996, 2000) Озрена Кебо написане про блокадне Сараєво 1992-93 років. Це за суттю збірка малої прози і публіцистики – з жанром тут складно визначитися: розрив між позахудожнім досвідом і художнім письмом в «Сараєво» мінімальний. В основі невеличкої, але гранично насиченої книжки боснійського журналіста – безпосередній воєнний досвід автора. Але ця книжка не тільки і не стільки про війну. «Сараєво» є прекрасним емоційно-розжареним зразком тих творів, що їх сукупність нині ми звемо «політиками ідентичності». Що відбувається навколо? – Війна. Це настільки очевидно, що Кебо не цікавить. Хто я в цій війні? – Оце уже питання. І нарешті: хто ми в цій війні? – «Чайники», «початківці», ясно.  

 

«Сараєво» насправді (і послідовно, зауважу) імітує структуру відомих жовто-чорних посібників «for dummies» (хіба коміксів бракує, але кольори обкладинки відповідні). Описане у такий спосіб, будь-яке явище визначають тільки два параметри: новизна і рутина. Ми про щось не мали й гадки, ми про це щось дізнаємося і відтак використовуємо це знання на практиці. До речі, історична пам’ять вимірюється тими ж двома силами: новизною і рутиною. Як казав інший сараєвець (Міленко Єргович себто), війна і мир в його місті – це коли бомблять сусідню вулицю, а ще не твою, тож ти п’єш вино і насолоджуєшся тимчасовим перемир’ям. Кебо рекомендує свою книжку: вона є літописом. Щоб тут же через пару речень назвати «Сараєво» читанкою. Наче уже нам самим тепер обирати, яку з двох книжок читати. 

 

Кебо детально розкаже, як можна звикнути до смерті і перестати боятися вмирання (спостерігаючи, як снайпер один за одним убиває людей, котрі забарилися на мосту). Повідомить, як швидко треба бігти вулицями під обстрілом. Розкаже, як підбирати одяг і зачіску, щоб не привертати уваги снайпера. Найкраще, звісно, ходити як серб, а не як мусульманин, радить. Й ілюструє, чим різниться їхня хода під обстрілами Сараєво. Поділиться, з якої книжки краще видрати сторінку, щоб змайструвати щільну самокрутку з чаєм. Поміркує, що в одній кімнаті робить пічка-буржуйка і комп’ютер, і що з них двох тут зайве. Запротоколює етикет випадкової зустрічі сусідів багатоквартирного будинку, коли один підіймається з в’язанкою дров, а другий спускається з каністрою для води. Припустить, скільки сараєвців готові померти за випрані шкарпетки. Поділиться, як прогодуватися одною банкою подарованого паштету кілька днів і як подолати сором від того, що сам ти їжею ніколи і не з ким не ділишся. Підсумує, як це «жити в режимі психологічних коротких замикань». І зізнається: після війни про неї пам’ятає тільки три речі – каністри, снайперів і снаряди.

 

Розумники-моралізатори називають такі історії «пошуком вторинних чеснот». Коли, скажімо, почуття Ми (колективізм) заступає альтруїзм, коли самовідданість підміняє самозбереження etc. Кебо розказує саме такі історії, але при цьому він прицільно іронічний. Точніше: свідомий, що в ситуації онтологічної небезпеки (себто втрати себе як особистості), міркувати про «високе» можна доти, доки є що втрачати. Герой «Сараєво» – майже патологічний бібліофіл, він всерйоз намагається запакувати до «кризової валізки» п’ятдесят улюблених книжок. І от одного разу бачить приятеля, який курить нервово на вулиці. Цієї миті догоряє його багатюща бібліотека рідкісних видань (в будинок влучив снаряд). Каже: я побачив вільну людину. На війні найбільшу небезпеку творять ілюзії, бо найфатальніша з ілюзій – це надія. Доведено за два роки блокади: «Добротна пожежа найкращий спосіб покінчити з ілюзіями».   

 

Для такої книжки формат «для початківців» – профанація як вона є (у випадку «Сараєво» це твердження є компліментом). «Висока» тема війни і збереження-себе редукується до інструктажу, який рано чи пізно знадобиться всім (Кебо щодо прогресу людини ілюзій не плекає). Профанація такого штибу – це не безтактність, а прицільна і брутальна конфронтація між деклараціями людини як виду і повсякденністю окремо взятої особистості. Між героїчним досвідом «дідів славних» (бо на долю кожної генерації на Балканах припала своя війна, Кебо не раз про це згадує) і концепцією «банального» індивідуального виживання.

 

Війна редукується до ускладнення побутових умов, до якихось нових для сучасної людини адаптивних практик. Ну от, скільки треба наповнених теплою водою пляшок з-під коли, щоб прийняти повноцінний душ? – П’ять. Ну от, наскільки еротичними є неголені жіночі ноги і немита тиждень голова? – Нескінченно. І завдяки цьому позірному спрощенню сама ідея того, що люди системно винищують інших людей, підлягає радикальним і навіть фантастичним деформаціям. Завдання Кебо тут – дослідити, до якої межі в стані такої повсякчасної, зокрема і культурної редукції, можна зберегти свою ідентичність. Простіше кажучи: коли війна більше не схожа на наші уявлення про війну, чи залишаться незмінними наші уявлення про самих себе на війні? 

 

Можете уявити, щоб в такій книжці була сила-силенна жартів, дотепів і саркастично-іронічних зауважень? Але це саме так! Та людина, яка сумнівалася, чи можлива поезія після Аушвіцу, була переконана: реальність, в якій повсякчас існує загроза фізичному життю і переживання інтелектуальної катастрофи, може себе виразити тільки через неподолану серйозність. Кебо доводить протилежне: жарти і дотепи для нього є ідеальним способом відтворити паніку, жах і граничну тривогу катастрофи. Для досягнення такого ефекту на вибір є два параметри: сміх і сором. Але сором – егоцентричний апріорі, а Кебо цікавить не так він сам, як та людина, яка його книжку читатиме. В «Сараєво» домінує не природне небажання говорити про війну, а тотальне неприродне небажання про неї слухати: «Спершу почекати, доки діти підростуть. Потім обережно розповісти їм». Зверну вашу увагу, перша редакція книжки оприлюднена 1996-го, дистанція між подіями і описом цих подій мінімальна. Можу тільки уявити, як ті саркастичні ремарки Кебо сприйняв оригінальний його читач. 

 

Ну от, розповідає він популярний воєнний анекдот. Дітей вивели гуляти в парк і попереджають, щоб були обережні, бо поруч може бути снайпер. Ні, – каже одна з дівчаток, – тато зараз дома спить. Або ще таке: «Тоді нас гріла поезія» (читайте буквально). А формальний початок війни змалює так: «Ми чітко того дня, шостого квітня, з періоду нестерпної невизначеності перейшли в період блаженних нещасть». І так: «Я знаю одного чоловіка, який тікав через мінні поля. Точніше, я знав чоловіка, який тікав через мінні поля». На дверях крамнички по сусідству від 1992 року висить табличка «Зараз прийду».

 

Для нас нині подібні репліки і сценки з «Сараєва» дають простір, щоб виникало почуття, котре можна назвати «включеністю в подію». Ні, це не «чорний» гумор. Це саме сміх, не маю для цього іншого слова (і не потребую його наразі). Сміх – в якійсь своїй наче ритуально-алхімічно-чистій (і тому «незручній» для читання) формі. Бачили дитину, яка в колі дорослих сміється з дотепу, котрий точно не розуміє? От я про щось таке зараз говорю. Про успішну спробу автора «Сараєво» сміятися над чимось, що не містить жодної радості. І про нашу наперед неуспішну спробу до нього приєднатися.

 

Раджу поглянути уважно на фінальний монолог в «Сараєві» (неймовірної сили текст, до речі). Наприкінці книжки є пару фрагментів, які імітують (але не виключаю, що не імітують) запис живого голосу: кілька людей розповідають про свій «неканонічний» досвід війни. Скажімо, історія дівчини – її подруга евакуювалася, розповідачка натомість стала коханкою її чоловіка; після війни їм трьом якось треба з цим жити, а їй особисто слід примиритися з усвідомлення того, що війна була для неї абсолютним щастям. Так от, фінальний монолог – якраз про сміх. Це такий молліблумівський монолог, зміст якого – серія втрат і нещасть юного мусульманина, котрий супроводжу рефрен: «Дай мені сили жартувати, тільки це мені дай не зламатися і жартувати».

 

Дивно говорити про те, чого в книжці немає, згодна. Але саме ця на позір ніц не значуща «відсутність» в «Сараєві» прикметна. В кожній книжці такого типу – хтось пише хроніку подій безпосередньо під час події – є сцена: герой-протагоніст читає комусь вголос фрагменти своїх нотаток. Не перебільшую, коли говорю про кожну книжку такого типу. Читання вголос в «Сараєві» немає, і не тому, що Кебо бракує слухачів. Навпаки, він не раз згадає, що соціальне життя під час війни почало одночасно стрімко укрупнюватися і так само стрімко локалізуватися. Скажімо, розкаже, що вночі (темрява повна, бо бомблять же) може впізнати тільки за звуком і тінями малознайому людину, яка йде йому назустріч. Наприклад, згадає, що соціальною стільничкою стає не родина, а під’їзд: люди, у спайці з якими доводиться підтримувати фізичне життя одне одного, коли виходити з будинку просто небезпечно. Ні, слухачі у нього є. Але потреби читати вголос написане немає. Він читає натомість «Декамерон», де важать не еротично-куртуазні побрехеньки, а історія про групу людей, замкнених в одному просторі, бо навколо – тільки смерть. Коли треба залучити до розмови «живі голоси», він і тут грає свою гру «у піддавки»: розказує про красоти Сараєво – і цитує спочатку Зуко Джумгура, потім Валеріяна Жуйо (відомі літератори, співці Боснії), а завершить це все зізнанням чоловіка-у-черзі за водою: «Сараєво – справжня діра».

 

Припускаю: озвучені вголос його нотатки лякають його ж більше за реальну просто-за-дверима війну. Прочитане вголос надає хронікам «Сараєво» вимір особливої фізичної реальності – звуковий. Вони самі стають війною. Звуковий вимір в книжці безкінечно важливий. І всі, дослівно всі, описані Кебо в «Сараєво» звуки – це звуки війни, адже «звуки це те, що руйнує наші ілюзії». Кілька частин (проймаючих аж до нестерпності) він описує звуки, які супроводжують артобстріл: як їх розпізнавати, щоб вижити. Один із нарисів так і називається: «Як пов’язані міна та чуття слуху». І закінчується лекція з виживання під час бомбардування історією про малого, який стоїться на балконі і гуде, мавпуючи свист снаряда під супровід затамованих подихів перехожих. Мені такі фрагменти в «Сараєві» нагадують заклинання. Вам теж? Таке собі щире прагнення увіковічнити щось звичне, що раптово змінилося, модифікувати звуки великого міста силою уже свого голосу.

 

У книжці є насправді два міста, які постраждали від Балканський війн 1990-х: Сараєво (рідне місто Кебо) і Мостар (в ньому автор народився, до речі). Іронізує: кожне місто, куди ступала його нога, очевидно, прокляте, бо зазнає руйнування. Місто прокляте чи він проклятий, до речі? Ці міста-антиподи виринуть разом із історією двох братів (один поїхав, другий залишився). Все це – про зневагу до страждання, яке випало не тобі. В мелодрамі «двох міст» в книжці Кебо важить почуття свого місця і своєї ідентичності. Порахуйте принагідно, скільки разів він назве ту війну громадянською і скільки разів це спростує, корегуючи сам себе. Його ворог говорить зрозумілою мовою і прагне зрозумілих речей: загубити себе і своє місце (місто) відтак дуже легко. Щоб нічим не виділятися в оптичному прицілі.

 

Протистояння двох зруйнованих боснійській міст, як це не парадоксально, полегшує герою «Сараєва» відчуття втрати-себе – точніше, посилює і легітимізує його. Війна (я уже казала) в балканській сучасній прозі зводиться до одного району, вулиці, під’їзду. Мала батьківщина – це міст, де на тебе чатує «наш персональний снайпер». Мостар і Сараєво – це розповідь про жертву, точніше, про два типи жертовності. Пасивна жертва, яка чиста і невинна, і пасіонарна героїчна жертва, наочно стигматизована руїнами і урвищами від бомб (це Сараєво, ясно). Хто з них претендує на роль морального авторитету нині? – Оце Кебо уже не цікавить.

 

Так само історія Сараєво і Мостара відлунює в протиставлених історіях тих, хто евакуювався під час війни, і тих, хто залишися вдома. Дозволю собі велику цитату, вона того варта: «Коли почалася війна, він виїхав серед перших. Там він ідейно осмислює облогу Сараєва, забезпечує їй алібі. Якось мені довелося йти під снігопадом за чоловіком, який віз у тачці дитину. Вони йшли за якісь п’ять-шість метрів попереду мене. Коли вийшли на перехрестя, вистрілив снайпер і розніс хлопчикові голову. Нажаханий побаченим, я заприсягся рано чи пізно вбити того письменника».

 

Тут пеленгуємо не тільки погорду людини, яка пережила екстремальний досвід. Ширше: це скептицизм щодо спогадів про пережиту екстрему. Кебо свідомий: все було інакше, зовсім не так, як про це розкажуть. Це ж очевидно, що його війна і війна того письменника-емігранта будуть різнитися кардинально. Але вони мають дещо спільне. Кебо згадує свої зустрічі з біженцями після війни. Вони – ті, яких стосується війна безпосередньо, – чути про неї не хочуть. Вони розповідають, як їм боліла Югославія в якійсь Швейцарії, він їм співчуває. Це і є спільне. Ані його історії про убитого малюка, ані історії того іншого автора про героїчну оборону Сараєво чути ніхто не буде. З Сараєво, зрештою, зробили тренд, вихолостили людські вистраждані історії до наочного уроку з Історії. Він розповість кумедну байку, як побачив по війні в продажі порнокасету з назвою «Сараєво» – продавець не зміг пояснити, що значить те слово на вульгарній обкладинці. 

 

Війна. Тривога. Страх перед неконтрольованим. Небезпека... Безпека – це можливість утримати відоме і контрольоване та зробити ці речі частиною своєї особистості. В проникливій передмові перекладача до «Сараєва» Катерина Калитко порівнює цю книжку з кисневою подушкою: «Медичний мішок, у який хтось закачав своє дихання й досвід, до останнього волокна болю, до атома, дощенту. Щоб вижити бодай так. А потім хтось інший, далеко звідси, ухопиться за цю подушку». Мені книжка радше нагадала кисневу маску – ту, що випадає в літаку при розгерметизації салону, і ту, яку треба спочатку вдягнути на себе, а уже потім на того, хто поруч: «Зайве визначення. Усі ми нещасні, тільки ступінь цього нещастя різниться». «Блокада» має окрім воєнного значення, ще й медично-терапевтичне. Це процедура, скерована на зняття м’язових спазмів через разове (і вельми болісне) втручання. Сараєво Кебо і «Сараєво» Кебо – це таке блокадне місто. В обох значеннях слова «блокада».

22.11.2017