Присутність того чи того генія визначає життя багатьох міст світу.
Можна спробувати раціоналізувати будь-яке місто, але присутність генія доконечна.
Жайме Лернер, архітектор, урбаніст, консультант ООН з питань міського планування.
Цієї осені у Львові народився Музей архітектора Івана Левинського. Його «батьки», викладачка кафедри дизайну та основ архітектури «Львівської політехніки» Тетяна Казанцева і провідний інженер Львівського центру Інституту космічних досліджень НАНУ та засновник спільноти «Архітектура Львова» Сергій Лєонов, який працює в Інституті космічних досліджень, розповіли Z, звідки у них виникла така ідея, якими є складові сучасного музею та як доповнюють одне одного віртуальне і реальне.
«Чому у Львові немає музею архітектури?»
Сергій Лєонов розповідає, що спочатку цікавився окремими об’єктами, елементами, збирав про них інформацію, систематизував її, заглиблювався все далі. Навколо його Facebook-проектів почали збиратись фахівці, одним з яких була Тетяна Казанцева, доцент «Львівської політехніки».
«Ми їздили подивитись на архітектуру в Італію, в балтійські країни. Залишились під великим враженням від Музею модерну в Ризі – як він побудований, які там є додаткові послуги: наприклад, можна самому «звести» будинок з різних елементів ризької архітектури і одразу його надрукувати. Це такі невеличкі речі, але в комплексі вони добре діють.
Тетяна Казанцева і Сергій Лєонов, засновники Музею Івана Левинського у Львові
Коли вернулись до Львова, то подумали, чому у нас немає музею сецесії? Львів сам собою – це музей сецесії. Але немає установи, яка все це об’єднала б. Музей Івана Левинського – фактично частина більшого музею, до якого ми прагнемо», – розповідає Сергій Лєонов.
Левинський – ключ до розуміння Львова
Іван Левинський – будівничий, промисловець, меценат та натхненник кінця 19-го – початку 20-го століття. Людина, яка цілком могла би бути одним з Атлантів письменниці Айн Ренд, якби вона жила в Україні. Архітектурне бюро і фабрика Івана Левинського лишили сучасному містові той неповторний дух, що закохує в себе тисячі людей.
Професор історії архітектури Ігор Жук під час заходів Музею Івана Левинського читає лекції. Послухати його спокійний і добре поставлений голос на вузьких вуличках приходить часом до сотні людей. А відео лекцій мають сотні переглядів.
«Левинський – це є ключ до розуміння Львова. Це один з небагатьох українських архітекторів, який залишив нам не лише окремі будинки, а цілі квартали, що стали обличчям міста», – говорить професор.
«Хоча Левинський не одразу став українцем. Можна сказати, що польські шовіністи зробили з нього українця. Але це дуже складне питання, дискусії про це – саперська робота», – додає Ігор Жук.
За даними дослідників, архітектурне бюро Івана Левинського долучилось до створення понад 100 будівель у Львові. Це ансамблі на вулицях Бандери, Академіка Богомольця, Донцова, Драгоманова, Коновальця, Коперника, Личаківській, Стрийській, Чупринки та інших.
Мандрівний музей імпровізації
Від початку діяльності Музею відбулось вже близько десятка різноманітних лекцій та екскурсій: вулицею Лисенка, на віллу «Юлієтка» Юліана Захаревича, у будинок Сегаля тощо. Унікальною була подія, розповідає Тетяна Казанцева, коли кількадесят людей зібрались для того, щоб цілий день перебирати, чистити та обліковувати старі кахлі, що їх під час ремонту викинули з одного з приміщень на території колишньої фабрики Івана Левинського на Кастелівці.
«Ми думаємо, що в корпусах фабрики є ще підлога з часів Івана Левинського. Наразі виявили 70 зразків плитки, зараз ми пробуємо зробити і видати каталог зі знахідками», – розповідають Сергій Лєонов і Тетяна Казанцева.
Але це буде не просто каталог, пояснюють вони. Однакові зразки кахлів можна знайти одразу у кількох, переважно відомих, будинках у Львові, тож виникла ідея поєднати зразки кераміки з історіями будинків та людей, які у них мешкали, аби створити захопливу оповідь про Львів, яким він був колись.
Тут Сергій Лєонов знову згадує про Ригу, де у фондах можна знайти каталоги зі шпалерами, що прикрашали колись стіни старих будинків.
«Про кожен будинок можна писати історію. І якщо люди будуть зацікавлені в тому, щоб спілкуватись зі спеціалістами перед тим, як викидати все на смітник, то історію міста буде зафіксовано чи в каталогах, чи хоча б віртуально», – говорить він.
Попри популярність заходів просто неба, Тетяна Казанцева і Сергій Лєонов мріють про те, що колись їхній музей матиме приміщення саме біля фабрики на Кастелівці, в будинку, де мешкав архітектор.
«З будинку видно сад, в якому бавились його діти. Поряд залишились корпуси фабрики. У будинку квартири давно приватизовані, а корпуси фабрики здають в оренду. Частина території також приватизована, але частина ще належить містові. Можливо, ми могли би орендувати приміщення у міста або домовлятись з приватними власниками, але про це ще зарано говорити – для початку потрібно зареєструвати музей офіційно у відповідних органах, від цього залежатиме подальше наше спілкування з різними фондами», – каже Сергій Лєонов.
Після реєстрації та пошуку відповідного приміщення настане час і для переведення в реальність віртуальної колекції музею. Поділитись приміщеннями для лекцій і заходів готові, зокрема, Музей міста, Товариство охорони пам’яток і Музей Михайла Грушевського і науково-технічна бібліотека НУ "Львівська політехніка".
«Є різні пропозиції щодо того, якою буде експозиція, чим наповнювати фонди. Це, знову ж таки, залежатиме від статусу музею. Якщо це буде не просто приватна ініціатива, а до цього долучиться місто, держава, то можна буде співпрацювати з іншими львівськими музеями, адже в їхніх фондах багато чого є, що недоступне відвідувачам. Наприклад, сотні експонатів з колекції самого Івана Левинського, що він колись подарував їм», – кажуть засновники музею.
Окрім того, експозицію музею готові поповнити і колекціонери, які збирають керамічні кахлі або, наприклад, старовинну цеглу. Долучається, наразі віртуально, і багато художників, які зображують архітектуру Львова. До того ж після кожної екскурсії учасники замальовують побачене. А Тетяна Казанцева планує організувати пленер і запросити на нього людей, які зараз живуть за кордоном і малюють Львів за фотографіями. Вона додає, що львівські митці, на жаль, менш активні, хоч і мають все перед собою.
«А наразі у нас музей подій. У нас немає місця, адреси. Тому ми просто проводимо заходи, ідеї яких виникають спонтанно протягом тижня», – каже Тетяна Казанцева.
Музей вже має друзів, тож, говорить дослідниця, у холодну погоду буде де притулитись. Поділитись приміщеннями для лекцій і заходів готові, зокрема, Музей міста, Товариство охорони пам’яток і Музей Михайла Грушевського.
Три складові Музею Івана Левинського
Тетяна Казанцева розповідає, що їхній музей обов’язково матиме три складові: колекційну, освітню та виробничу.
«Пропонуємо читання лекцій, проведення архітектурних та історичних шкіл, майстер-класів, зокрема школи швидких замальовок. В освітній частині буде також бібліотека зі всіма сучасними та історичними виданнями, присвяченими Іванові Левинському зокрема та архітектурі Львова загалом», – зазначено в Маніфесті музею щодо освітньої частини.
У виробничій частині музею пропонують створення навчальних майстерень, де виготовляли би художні вироби (керамічні, кам’яні, столярні, металічні), відбувалися б творчі архітектурні, дизайнерські та художні конкурси для виготовлення певної продукції, а також майстер-класи з виготовлення кераміки, розпису по кераміці, роботи з деревом тощо.
Ігор Жук розповідає про вулицю Лисенка під час екскурсії
«У нас на кафедрі (дизайну, – Z) виробництва немає взагалі. В університеті єдина кафедра, що має виробництво, це кафедра реставрації. Фактично, вони єдині можуть заробляти гроші. Наша кафедра випускає дизайнерів, які не мають практики, щоб робити меблі, світильники, підлоги, керамічні плитки», – каже Тетяна Казанцева.
Сергій Лєонов додає, що у Львові досі, з кінця позаминулого століття, діє кахлярня на Снопківській, тож можливо вести діалог про виробничі плани з її власниками.
Листівки-цеголки та краудфандинг
Звісно, реалізація таких планів потребує неабиякого фінансування. Засновники музею розглядають різні шляхи його пошуку, передусім – різноманітні ґранти та конкурси від Львівської міської ради, що частково підтримує перспективні міські проекти.
Також виникла ідея спробувати збирати кошти так, як це робили 100 років тому.
«Ми хочемо зробити серію листівок-цеголок – листівок вартістю в одну цеглу. Так колись збирали кошти на побудову храму чи громадського закладу. Це буде символічна ціна, певно, лише кольорова поліграфія є дорожчою. Але це буде внесок у розвиток Музею Левинського, про що буде зазначено на звороті кожної листівки. Мабуть, нам потрібно знайти спонсора для видання цих листівок», – розповідає Тетяна Казанцева.
Після офіційної реєстрації музею, веде далі дослідниця, можна буде звернутись по фінансову допомогу на краудфаундингові платформи.
Вона зазначає, що вже зараз люди, які знають про ініціативу, пропонують свою допомогу – від ящиків для складання плитки до коштів на видання каталогу.
«Люди цінують те, що ми робимо, хочуть допомогти. Я радий, що є люди, для яких це важливо», – додає Сергій Лєонов.
Левинський як наркотик
Ми розмовляємо з Тетяною Казанцевою, Сергієм Лєоновим та Ігорем Жуком після тригодинної екскурсії вулицею Лисенка, під час якої оглянули церкву, будинки, подвір’я і під’їзд, мешканка якого, реставраторка, самотужки відновлює автентичні розписи на стінах.
Під час екскурсії до нас спонтанно долучались перехожі, мешканці будинків, які ділились своїми історіями, працівники розташованого тут Музею визвольної боротьби, священик, який доповнював лекцію професора.
Попри довгий день, енергія в засновників музею не зникає, а навпаки – лише примножується. Сергій Лєонов каже, що так буває завжди, коли займаєшся улюбленою справою.
«Колись я думав – що тут у Львові дивитись? Все старе, розсипається. А потім поїздив по різних країнах, побачив ще гірші ситуації, ніж в нас. Коли повернувся до Львова, мені треба було насититись тими враженнями, які я мав від закордонних поїздок, тож я почав їздити навколо Львова, подивився всі замки, всі храми. Мені того наркотику інформаційного не вистачало, і я почав вивчати Львів, спілкуватись з якомога більшою кількістю спеціалістів. Ці відкриття, зв’язки, історії – це наркотик. Складаєш пазл – і в мозку щось активізується», – ділиться він.
«Левинський як наркотик», – зауважує Ігор Жук.
«І ми хочемо заразити наркотиком і вірусом Левинського Львів», – резюмує Сергій Лєонов.
P. S. У часі, коли готувався цей матеріал, Тетяна Казанцева та Сергій Лєонов реалізували ще частину своїх планів і створили віртуальний Музей сецесії та зареєстрували Благодійний фонд "Музей Івана Левинського", презентація якого відбудеться 11 листопада.
08.11.2017