Ганна Улюра


Філіп Cендс. Східно-Західна вулиця: Повернення до Львова / Переклад Павла Мигаля. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. 652 с.

 

У цій книжці два перфектно підібрані епіграфи. Ви ж знаєте, наскільки важко відкривати авторський текст чужими словами – ще й так, щоб ті цитати доповнювали, коментували, а почасти і полемізували з самою книжкою?

 

 

Так от, епіграфів тут два. Один із них просто описує містечко – невеличкі хатки, і дві вулиці: одна – з півночі на південь, інша – із заходу на схід. Ми згодом дізнаємося, що то за місто (Жовква), але зараз нам важливе джерело –  «Йозеф Рот, Євреї блукають, 1927 р.». Другий епіграф: «Не мертві не дають спокою, а прогалини, що залишають у нас чужі таємниці». Але тут теж важливий не сам текст (яким би сильним він не був), а вказівка на джерело – «Ніколя Абрахам, Нотатки про фантом, 1975 р.». Автор згадав ті «неспокійні» прогалини в колективній пам’яті, які утворюються через замовчування кожним із нас чогось гранично болісного, травматичного. І тут же показав, як це працює – не давши прямого тексту, а сформувавши натомість якийсь дальній контекст.

 

Отже, «євреї блукають, 1927» і «про фантом, 1975», де фантом – це не так привиди загиблих під час Шоа, як фантомні болі тих, хто вижив. Фантом – цим евфемізмом якраз називали спогади про Голокост, про котрий до 70-х були наче забули: ціла генерація виросла в невіданні. Як під час блукання євреїв пустелею, коли помер останній, хто пам’ятав єгипетський полон. Фантом – це ж поняття психоаналітика Абрахама, яким він означав травми неопрацьованої скорботи, передані у спадок наступним поколінням. І щось, що є між двома датами, коли 1927-го – ще реальні люди, а 1975-го – уже травматичні «прогалини». Неназване щось, зауважте. Щось, що навіть автору, котрий взявся писати про свою єврейську родину під час Другої світової, вголос прямо назвати нелегко. Чому? Бо ця книжка – не індивідуальна сповідь наразі; це якраз колективний фантом – біль у тому місці, де щось було, а уже немає. Будь-яка спільнота звітується тільки про власне минуле, будь-який спогад є формою звіту про власну ідентичність.  

 

Отже, документальний роман (саме так!) «Східно-Західна вулиця: Повернення до Львова» (East West Street: On the Origins of “Genocide” and “Crimes Against Humanity”, 2016) відомого британського адвоката з прав людини Філіпа Сендса. Він, зокрема, про те, як будувати власну ідентичність за принципової відсутності спільних спогадів.    

 

Восени 2010 року, відклавши на деякий час позови до Міжнародного суду в Гаазі, яким опікувався (Грузія проти Росії, Хорватія проти Сербії), Сендс приїздить до Львова читати лекцію про Герша Лаутерпахта і Рафала Лемкіна – відомих юристів ХХ ст. Ті двоє навчалися в Львівському університеті, «розминувшись» всього на пару років. Під час виступу, здивований, що українські студенти про тих двох мало що знають, він згадує і свого персонального «забутого єврея-галичанина». В той же час, що Лаутерпахт і Лемкін, у Львові жив і навчався ще один юнак – дід Сендса, Леон (це не художня деталь, його насправді звали Левом – а такий символізм варто було б і вигадати). Колективне забуття збігається на часі з індивідуальним – і саме його автор «Вулиці» вирішує подолати: він реконструює біографію діда, по ходу розповідаючи нам історії життя його більш відомих сучасників, тих двох визнаних юристів.   

 

Леон Бухгольц народився 1904-го у Львові – у Лемберзі, точніше. Був сином винокура, власника невеличкого готелю. В сусідній Жовкві мав близько сімдесяти родичів по матері (1% всіх мешканців міста, їх всіх було убито). 1937 року уже у Відні Леон побрався з Ритою, народилася дочка. 1939-го він виїздить до Франції, згодом до нього приєднується дитина, яку допомогла врятувати жінка-місіонерка. Рита до родини приїздить лише за кілька років. Матері Леона і Рити, які залишилися у Відні, потрапляють до концтабору. Леон, ймовірно, був задіяний у французькому підпіллі. Після війни працював в Єврейському комітеті, у подружжя народився син. 1997 року Леон, уже більше десяти років як овдовілий, помер в Парижі, який називав своїм єдиним рідним містом. До своєї смерті про війну не розказував – ні дочці (яка і нині знати про те не хоче), ні онуку. «Мовчання» – це те слово, котрим – повторюючи його знову і знову – Сендс описує свою родину: «Про тяжке минуле Леона та Рити і часи до переїзду у Париж у моїй присутності зрозумілою мені мовою не говорили. Нині, через більш як сорок років, я із соромом збагнув, що ніколи не розпитував дідуся і бабусю». Здогадалися, про яку мову, що її не може зрозуміти, згадує Сендс? Якою мовою можуть згадувати про Голокост двоє євреїв, які вижили у Другій світовій, але втратили всіх рідних? – Так, це німецька. До речі, в родині Лаутерпахта в таких випадках переходили на польську.   

 

Зауважу побіжно один момент. Коли в книжці з’явиться син Хорста, нацистського злочинця, буде озвучений ще один магістральний мотив «Вулиці»: «Я не можу сказати, що люблю свого батька, – сказав Хорст. – Я люблю свого діда». Близько-близько є один занадто нереальний, аби бути вигаданим, епізод. Сендс і Ніколас Франк, син «різника» Ганса Франка, приїздять до Львова, де знімають документальне кіно про «гріхи батьків». І молодший Франк читає промову батька про остаточне вирішення єврейського питання на Галичині – в тому ж місці, де вона пролунала вперше. Моторошна, дуже особистісна, реконструкція «колективного спогаду». Мати Сендса, котра належить до тієї ж генерації, що й син Франка, про минуле просто нічого знати не хоче. Під час розслідування автор «Вулиці» весь час адресується до неї: ти хочеш це знати? тобі це цікаво? – Вона ніколи не дає позитивної відповіді. Вона якраз належить до генерації, в якій Голокост замовчували – і євреї, зокрема. Її стосунки з батьком визначає мовчання: теж свого штибу провина (за що? що вижили?). Власне, як психологічний механізм це мало різниться із взаєминами сина Франка з батьком-нацистом. І там, і там важить добровільне незнання нащадка про особистісні вибори предка. Зрештою, чи то про вибори йдеться, чи про необхідності? Сендс каже, що необхідність дуже легко розпізнати в послідовності виборів, адже вона «має свої принади» (до кінця книжки він передумає щодо цієї принагідної «легкості», до речі).

 

Що тут показове щодо «Вулиці» як біографічного твору? Ми дізнаємося про діда Леона майже все (дещо навіть таке, що з ним навряд чи трапилося). Але в книжці буде тільки одна репліка про батька автора: мати вийшла за британця і переїхала з Франції до Англії. Все. Одні «прогалини» в пам’яті, здається, можна заповнити лише за рахунок повного затемнення інших спогадів – така собі компенсація. Зрештою, історію діда завжди легше розказати, ніж історію батька, і вже точно – ніж свою власну. Кінець-кінців, Сендс в книжці є єдиним представником «генерації онуків», який намагається «розговорити» мертвих «дідів» і глухих до фактів «синів» (буквально, він безпосередньо взаємодіє з дітьми майже всіх своїх героїв).    

 

Збереглося сімейне фото з 1913 року (воно є в книжці), на якому присутня вся родина Леона. Його старший брат, який невдовзі загинув; батько, який помре, не переживши горя цієї втрати; сестри, що встигнуть втекти з України, але не від нацистів; мати, яка загине у концтаборі – старосвітська єврейська родина. Леон-хлопчик там – на передньому плані, всі інші – наче за його спиною. Він єдиний на фото посміхається. Сендс акцентує: він посміхається, бо стоїть спиною до інших і не може бачити їхніх серйозних облич. Він посміхається в об’єктив, бо не бачить того і тих, хто позаду. Красиве фото. Красива метафора. 

 

Тривіальна для (після)воєнної Європи історія Леона постає наразі тим, що «затемнює» для Сендса «історичну істину» – ця ж істина і є тим, що лишає Леон «за спиною», «позаду». Автор тому і «підключає» до біографії Леона історії ще двох – Лаутерпахта і Лемкіна. Навіть трьох – Франка і його сина (як одне ціле далебі). Така собі діалектика людської поведінки в чотирьох основних персонажах: Герой (Лаутерпахт), Антигерой (Франк), Трікстер (Лемкін), Жертва (Леон). Сендс хоче бути почутим і зрозумілим, для цього він «грається» з усіма доступними йому і зрозумілими нам жанровими кліше і шаблонами.  

 

От буквально: згадуючи нацистського бонзу, тут же зауважить – його в кіно «Список Шиндлера» зіграв Райльф Файнс; намагаючись описати побут у повоєнному Відні, порадить – подивіться стрічку «Третя людина» Орстона Велса; а Нюрнбергський процес зсампочатку активує через класичну любовну сцену Спенсера Трейсі і Марлен Дітріх (з однойменної судової драми). Наративні кліше типу Трікстера – теж із цієї обойми прийомів: і бабій тут Лемкін, і п’яничка, і брехло, і психічно нестабільний персонаж, і кордонів не бачить – ані комунікативних, ані меж дозволеного перед Історією.

 

Зрештою, на певному етапі «Вулицю» намагаються щосили «вшити» в жанрові вимоги авантюрного роману. От-от знайшлися докази, що бабуся мала у Відні за коханця тамтешнього прихильника нацистів, через що покинула немовля-дочку на милість місіонерки. От-от зробив він тест ДНК, щоб пересвідчитися, чи був Леон його біологічним родичем. І тут же проступає наступний карколомний віраж: дід Леон, можливо, мав гомосексуальний зв'язок, і фото його з близьким другом, які збереглися, можуть бути свідченням романтичних стосунків. На цьому, до речі, історія Леона обривається. І це, між іншим, пише та сама людина, яка щойно – десятками сторінок раніше – навела документальні свідчення того, що їв на сніданок Лаутерпахт.

 

Для кожного зі своїх героїв він повторює ту саму історію: розказує про підписання пакту Молотова-Рібентропа і захоплення Польщі – чотири рази, чотири детальні історичні довідки. Це не брак письменницької майстерності. Це імітація допиту/свідчень у суді. Наче саме той день має стати точкою відліку для кожної з розказаних біографій. Це теж спосіб рефлексувати травму, знаєте? Сендс міркує про особистість-в-історії, але мимоволі формує зі своїх героїв групу – і не лише тому, що їхні батьки жили по сусідству на одній вулиці у Жовкві, а самі вони сиділи на тих же лавах в тій самій університетській аудиторії; а й тому, що кожен із них має відповідь на питання: де ви були в той день, на котрий припав початок кінця? Мав би мати, точніше.

 

В цій книжці одна розказана історія (хоч складна і багаторівнева) має двох розповідачів – їхні версії інколи не збігаються. Сендс говорить «і як онук, але й також як судовий адвокат, який любить купу доказів» – і відтак дрейфує від безпристрасного спостереження і аналізу фактів («адвокат») до ностальгійних, навіть елегійно-ліричних рефлексій родинної травми («онук»). Так, я зараз саме це і зробила: поставила поруч із «травмою» «елегію», «ностальгію» і «лірику»: Сендс як оповідач має просто шалений темперамент, він майже навіює. Саме таке поєднання робить тривіальний на позір романний сюжет «онук реконструює життєву історію діда» (скільки вже було таких творів!) у документальній прозі Сендса не метою, а способом. Різниця між двома оповідачами «Вулиці» – «онуком» і «адвокатом» – разюча. Вони обоє посилаються на документи і факти. Але у випадку «адвоката», «Вулиця» – чистий нон-фішн: опис події і жодних оцінок. Коли слово бере «онук», він починає вигадувати. Що в цей момент відчував Леон? Про що він думав? У художньому творі з’являються фрази на кшталт «я собі уявляю, як…». Так, я написала: «в художньому творі» – «Вулиця» стає в такі миті суто фікційним текстом. В книжці про пам'ять як ніде видно тонку межа між спогадом і вигадкою. Але, на наше щастя, Сендса цікавить не так і не стільки біографія діда, як відповідь на питання: чому ми звикли «читати» історичне минуле як суму біографій людей-з-минулого?

 

Власне кажучи, основний конфлікт «Вулиці» – різниця між групою людей і особистістю, Історією і Біографією, різниця юридична й романна. Якщо «онук» завжди свідчить про особистість і розказує нам біографію діда, то «адвокат» апелює до групи – він збирає свічення про генерацію. Лаутерпахт і Лемкін – це юристи, які сформулювали два принципові для ХХ ст. поняття: «злочин проти людяності» і «геноцид» відповідно. Вони, згрубша, самі по собі є втіленням конфлікту «людина vs спільнота». І це головні операційні поняття Сендса – і як «онука», і як «адвоката»: «Я брав участь у кількох справах про масові вбивства. Деякі розглядалися як злочини проти людяності, вбивства окремих осіб у великій кількості, інші зводилися до звинувачень у геноциді, знищенні груп. Ці два різні злочини, зі своїми різними акцентами на індивідів і групи, розвивалися паралельно, однак з плином часу геноцид в очах багатьох став злочином злочинів, вийшов на перше місце у цій так званій ієрархії, залишивши припущення, що убивство великої кількості людей як окремих осіб є чомусь менш жахливим».

 

Понятійна і процесуальна різниця між «геноцидом» і «злочинами проти людяності» найкраще втілюється у часто повторюваній у «Вулиці» цитаті з Лаутерпахта: «Окрема людська істота є основною одиницею усього права» – і в злочині, і в покаранні за нього, і в захисті від злочину. (Сендс, як видно, пристає саме до цього твердження, ставлячи під сумнів можливість довести геноцид – злочин, скерований на групу людей, що їх об’єднує раса, етнічність, релігія тощо). Але автор «Вулиці» весь час свідомий, що пише історію саме єврейського народу. Аж до кінця книжки це протиріччя здається непримиримим. Буквально: до фінального речення. В фіналі Сендс, не схильний до сльозливих ефектів, надається до граничної мелодраматизації (натомість це творить потужний фінал, зазначу). Розповідач приїздить на місця масового розстрілу під Жовквою і – «Серед закопаних кісток змішалися останки Леонового дядька Лейбуса, Лаутерпахтового дядька Давида, які спочивають у цьому місці поруч один з одним, тому що їм не пощастило бути членами чужої групи. <…>  І тут, на якусь мить, я зрозумів». Це говорить «онук», очевидно, озвучуючи найбільші сумніви «адвоката». І це, повторюся, потужний фінал.

 

Але мені важлива в книжці інша репліка. Вона виринає в епілозі, де автор просто перераховує, як склалася доля всіх героїв його дослідження – живих і мертвих. І серед них: міс Тілні з Нориджа, яка допомогла вивезти з анексованої Австрії маленьку матір Сендса. Автор «Вулиці» багато про неї дізнався: виявилося, вона протягом війни врятувала не тільки Рут. Тож він підготував відповідне офіційне подання, і міс Тілні була визнана Праведницею Світу. Оце, либонь, заговорив не «онук» і не «адвокат» – хтось третій. Він проступає час від часу, той «латентний» розповідач «Вулиці». Вкраду поняття у відомого історика, і назву той третій голос-в-романі «remembrancer»’ом. Так в Середньовіччі іменувався чиновник, який нагадував громадянам, що прийшов час сплатити податки. Ширше: це людина, чия функція – регулярно нагадувати боржникам про сплату боргів, що і дозволяє спільноті нормально функціонувати.

 

«Хіба суттєво, чи закон прагне тебе захистити через те, що ти є окремою особою, чи через те, що ти належиш до певної групи людей?». Усвідомлення цього моменту кожен раз відбувається зненацька. Різниця між переможцем і переможеним та злочинцем і жертвою нині є одним із критеріїв формування нації; це здається природним і незмінним. Але. До Нюрнберзького процесу щодо історії (історичної події, історичного руху, історичного процесу) не застосовувалися категорії «злочинець» і «жертва». Були ті, хто перемогли. Були ті, хто програли. І була асиметрія в спогадах про подію у переможців і переможених, яку цілеспрямовано долали історики. Між злочинцем і жертвою теж є така асиметрія пам’яті, але подолати її буде частиною злочину, посиленням спричиненої шкоди... Історики – на вихід, юристи – ласкаво просимо! Переможець і переможений визначають себе в такому статусі самотужки. А щоб назвати жертву жертвою, а ката – катом завжди треба зовнішня інстанція.

 

І тут згодиться опис Нюрнберзького процесу, який подає Сендс: до зали вводять підсудних (один із них – Франк), в залі присутній Лаутерпахт, котрий ще нічого не знає про долю своєї львівської рідні, за подіями з зали суду слідкує хворий Лемкін, який теж ще не знає, що його рідні убиті. І тут же зміна кадру: уже Сендс, онук уцілілих, згадує, як вперше відвідав цю залу, і якою невеличкою і затишною вона йому здалася.

 

У злочинів проти людяності є один, скоріше психологічний, ніж юридичний, аспект. Масштаби таких злодіянь буквально не можна обчислити, їхні наслідки включають якийсь залишок, не підвладний юридичним механізмам – вони вимагають додаткового морального опрацювання. Я говорю про комеморацію – постійне і обов’язкове (!) пере-запам’ятовування травматичної події. Злочини проти людяності мусять (!) увійти в нашу колективну пам’ять, але, будучи спогадом, не мають можливості бути даними раз і назавжди. От тут і починає говорити «remembrancer».  

 

У книжці є один абзац – абсолютно «прохідний», він не працює на сюжет, не подає нової інформації. Позірно для документального твору він є недоліком – немотивований недоцільний фрагмент. Але це той абзац, який, будучи позбавленим всякого авторського коментаря, вартий роману. Сендс сідає в нічний потяг до Парижа, він прийняв рішення написати біографію діда і прямує туди, де могли зберегтися хоч якісь родині документи. В купе із ним їде молода німкеня. Вони починають говорити про війну, про свої родини під час і після війни. Каже, це була просто дружня подорожня розмова. Вони поговорили і розійшлися, не обмінявшись контактами, щоб ніколи-ніколи більше не зустрітися.

 

І тут, на якусь мить, я зрозумів.

 

 

07.11.2017