Навіть вдаючись до не надто глибокого самоаналізу, важко вичислити, від чого цей механізм вмикається. Адже ні я, ні мої близькі не є войовничими людьми. Більше того, я є цілковитим цивілем і навіть свого часу знищив свій військовий квиток. У моїм оточенні також не прийнято згадувати про службу в армії як про найяскравішу прогалину у житті, переповнену випробуваннями і геройськими вчинками. Взагалі, я почуваю щось на зразок причетності до колективної національної провини, коли думаю про те, що був вояком ворожої армії і – якби інакше повернулася історія – міг би брати участь у якомусь локальному чи глобальному побоїщі на стороні імперії зла.
Але, видно, вмикається щось інше. Все ж таки був вояком, тобто якийсь час дивився на світ з цієї точки. Зрештою, і родинна історія, і власний досвід, і якийсь базовий уклад хлоп’ячої голови не дають витіснити з пам’яті визнання величі військового мистецтва як шедевра людської культури і цивілізації.
Усі мої старші воювали. Жінки в тому числі. Результати їхнього воювання були переважно плачевними, але це теж є необхідною частиною мистецтва тактики і стратегії, мистецтва перемагати. І всі вони свої постармійські роки життя провели у подібному на мій стані. Знали, що вони не змарнували своїх воєнних років, бо здобули безцінні вміння і розуміння, які колись зможуть бути потрібними власній країні. І чекали, коли батьківщина нарешті покличе.
Можливо, це теж є тими ланками, які вмикають ці войовничі мілітарні відчуття. Бо, дивлячись на нашу ситуацію очима відставного солдата, розумієш, як легко і просто вирішується кілька – це дуже важливо, не всі, а тільки перших кілька, військові мусять вчасно відступити – ключових, складних і болісних проблем цієї країни.
Розумію, що це лиш марево, але усі деталі військового перевороту хоч не хоч прозоро вирисовуються усім, хто мав якесь відношення до війська. Чотири години, кількасот грамотних вояків і мінімальний координаційний центр. Жодних жертв з боку непричетних до зміни ладу – власне цим путч відрізняється від бунту, який переважно стається через те, що хтось не наважився на путч, бо коли починається бунт, то вже ніякого мистецтва, звірство прокидається у найзацофаніших, заглада спрямовується на Богу духа винних. Не даремно навіть Шептицький, який так ревно боронив своїх вірних від великої спокуси убивати, благословляв усі регулярні українські військові формації.
Бо люмпенська еліта, яка панує у цій країні, війська, навпаки, не любить. Хоч яка стратегія – не їхні терени. Ворів, зрозуміло, тягне до вертухаїв, до конвоїрів, чиїм призначенням є збільшувати жертви серед мирного населення. Провокуючи цим до бунту, в якому загинуть усі.
Так от. Коли вмикається – не знати чому – давнє військове мислення, то виникає оправдане зверхнє бажання розігнати і цих вертухаїв, і цю еліту. Неозброєним оком видно, як легко і просто це зробити. Якщо не діди, то, може, ми, колишні солдати імперії зла, дочекаємося, що батьківщина покличе. Потрібно лиш якогось безбашенного командира, який би підказав комусь із довірливих політиків, що вихід є. І що найкращим виходом є вхід. Ну, і ще щось наплів про честь знамен, бездоганний план, мистецтво війни за Сунь Цзи і гарантію подальшого невтручання.
Для України, яка нестримними кроками наздоганяє Латинську Америку, якою та була сто років тому, такий досвід був би цікавим. Може, з того би навіть щось вийшло, раз не виходить з нічого іншого.
До того всього бракує ще хіба серйозних парамілітарних організацій. Якоїсь «Січі» або «Зірниці». Щоби збільшити кількість тих, які бачать спрощені вирішення складних проблем, і зменшити чисельність стихійних погромів. Окремо варто зайнятися підготовкою капеланів. Бо одиниць зброї і автотранспорту у потенційної національної гвардії достатньо… Ще не забути дослідити, як вимикаються ті механізми, які іноді вмикаються.
16.05.2013