Рідко яке життя увірвалось таким незавершеним, таким невижитим, як те, що згасло перед кільканадцятьма днями на одній зі Сіменсових установ під Берліном. Хто знав д-ра Панченка, хyдорлявого, з гострими рисами обличчя, одягненого завсіди з найбільшим смаком, "арбітра елєґанціарум", з моноклем в оці, невідлучною палицею та хворого на ногу, тому якось важко повірити в його смерть. Різкий і ориґінальний дотеп, що ним він кожної хвилини сипав на ліво й на право, небуденний не тільки на наші, але й на европейські відносини багаж всестороннього знання — з історії, географії, геополітики, економії, мистецтва (особливо малярства, різьбарства, архітектури й графіки), психології, психіятрії, філософії, літератури він почувався так же свобідно, як і в ділянках свого властивого фаху — хемії, біології та медицини, — здібність незвичайно влучно характеризувати людей на основі їх письма, велика свобода у товариських розмовах, підчас яких він обовязково скупчував увагу всіх довкола себе, самопевна й горда постава, зїдлива відраза до всього міщанського, плоского, нудного, оригінальність у формулюванні думок, у поводженні й рухах, нахил до виключно вартісних, вишуканих річей, розмов, думок, духових розваг, неімовірна вітальність, безмежне бажання жити й то творчо жити, висококваліфікована амбітність, вічне змагання вгору, успіх у жінок і т. д., і т. д., — все це надавало цій, переважно на чорно вдягненій людині, рис певної демонічности, яка могла тих, що з ними він зустрічався на свому шляху, або безмежно полонити, або відопхнути. Мало хто пройшов поруч цього без душевного схвилювання, захоплення, подиву, або відрази, а то й ненависти. А хто стрінув його раз, два чи три рази в свому житті, той довго залишався під вражінням того незвичайного, найчастіше зовсім незрозумілого д-ра Панченка.
Його імя мало знане серед нашого суспільства. Панченко не був суспільником. А коли воно перед півтора приблизно роком виринуло як імя голови ДоФУСа на Німеччину, чи як головного редактора "Українського Вісника" в Берліні, чи врешті під численними статтями в українській пресі, — мало хто підозрівав у ньому незрівняного "Сарматуса", автора небагатьох, але зате високовартісних статтей в останніх річниках донцівського "Вістника" (хто пригадує репортаж з Рурщини п. н. "Чорна країна"?), "Д-ра Р. Панченка" — кореспондента "Нового Часу" в Німеччині й Північній Африці (статті у "Вістнику" й "Новому Часі" завсіди залишали по собі широкий відгук у польській пресі), кореспондента "Мети" (Панченко прийняв католицьку віру, — католичкою була його матір). Мало хто догадувався також, що той "Володимир Юревич", який від початку 30-х років підписувався під численними новелями на українські мотиви та статтями про Україну в провідних німецьких, швайцарських, еспанських, англійських часописах (з німецьких в першу чергу "Die Tat", "Atlantis", "Zeitschrift für Geopoliitik") був якраз д-ром Панченком. Статті, які він написав до видань Українського Пресового Бюра в Берліні ("Ukrainischer Nationalismus" (1938), "Das Problem der Westuknаine" 1939 і т. д.) належать до найкращих наших пропагандивних публікацій в чужих мовах. Як керманич "Інформаційного Бюра УНО" в Берліні та головний редактор "Українського Вісника" дав він не один доказ блискучого пера.
Панченко прожив поверх 17 літ у Німеччині (приїхав сюди в 1925 р. вісімнадцятилітнім хлопцем). Походив з Нового Осколу, з шляхетської родини. Малою дитиною впав із коня й зломив ногу, що тяжила над ним ціле життя. Дитиною лежав роками аж по бедра в ґіпсі, переважно в Криму. Юнацькі роки провів у Ростові, в притулку для бездомних, яким кермувала його здеклясована мати — мабуть одинока в житті Панченка жінка, яку подивляв і шанував безмежно. Скінчивши ростівську гімназію працював майже рік в лябораторіях свого дядька, професора медицини, що кермував лікарнею для туберкульозних у Москві. Тому, що не мав права студіювати — як шляхтич, — видобув у 1925 р. дозвіл на виїзд до Німеччини під претекстом лікування ноги й приїхав до Берліна на студії. До смерти матері (1931) отримував доволі вистарчальну підтримку з дому й подорожував багато по Німеччині й Франції та працював як хемік у лябораторіях в Берліні, Дортмунді, Діссельдорфі й Фрайбурзі. Впивався, зовсім ошоломлений, західньою культурою, читав неймовірно багато та вивчав усе нові мови. Вже з дому знав бездоганно французьку й німецьку мову, в тридцятих же роках писав уже сам статті вишуканим стилем по німецьки, еспанськи, французьки, англійськи, італійськи. Володів крім того доволі добре шведською мовою, вивчав мадярську, а після своєї подорожі до Лібії привіз великий запас саркастичних висловів тамошніх тубильців. Своїми блискучими спостереженнями підчас тієї подорожі дивував ще в 1941 р. слухачів на семінарах геополітика проф. Гавсгофера в Берліні, що дуже з ним приятелював і вбачував в ньому свого найздібнішого слухача. Такіж звязки лучили Панченка з великим католицьким філософом проф. Ґуардіні, який надзвичайно глибоко вплинув на його релігійно-філософічний світогляд.
На ширшу apeнy виринув Панченко при кінці 20-х років, коли зорганізував у Берліні клюб закордонних студентів, що дав підставу всім сьогоднішнім інтернаціональним студентським організаціям у Берліні. Як генеральний секретар того клюбу, він — завсіди демонстративний українець — увійшов в безпосередній контакт з усіми тодішніми світилами німецького мистецтва, літератури й політики, організував подорожі по Чехії й Італії. Ще в останніх днях ми переглядали його фотографії, на яких він розмовляє з Масариком та телеграми до Мусоліні й від Мусоліні у справі поїздки по Італії.
Приблизно в 1930 р. переїжджає як ляборант до Дортмунду. Тут переживає часи, що витиснули на ньому хіба найсильніші сліди. В його численних дневниках з тих часів, що писані по українськи, німецьки, англійськи й еспанськи, читаємо про роки голодування й невтомної праці, а проте заповнені вщерть духовим кормом і науковими осягами. Від 1933 року він на сліді свого епохального відкриття: розпущення туберкульозного бациля. В 1935 році дістає ступінь доктора в Берліні, а його дисертація про ферменти цитується від того часу у всіх важніших працях з ділянки хемії, біології й медицини. Стає членом Хемічного Товариства Німеччини та співробітником фахових часописів, в яких майже до останніх днів систематично обговорює досягнення української хемлічної науки. Знаний німецький індустріяльний концерн "IG-Farbenindustrie" пропонує йому стипендію для продовжування праці над своїм винаходом. Тимчасом починає туберкульоза розїдати його власний організм. Можливо, що вже підчас своєї лябораторійної праці в Москві він набрався цієї жахливої недуги. І роки голоду й напруження в Дортмунді не могли залишитись без наслідків. Жахливі матеріяльні обставини не дозволяють йому самому лікуватись, як цього бажає. Мусить мандрувати до санаторії, але не може перенести її нестерпної атмосфери. Його стан у 1938 р. вже такий катастрофальний, що приятелі майже силоміць відставляють його на Charlottenhohe в Шварцвальді, санаторії для туберкульозних.
Тут він пролежав рік — аж вибуху війни в вересні 1930 р. і це був мабуть найстрашніший період його життя. Він просто втік звідтіль і приїхав до Берліна, щоб почати жити, як це нотує у свому деннику. За кілька місяців пірнає з головою в національну роботу, виказуючись небуденними здібностями й такими ж успіхами. Як до себе, так і до своїх співробітників ставить найвищі вимоги. Ніколи ще він не відчував так глибоко свого улюбленого англійського вислову: Іt is good to bе alive, що його він часто повторює у свому деннику та в репортажах (пор. репортаж про Швецію в одному з літніх чисел "Пробоєм" минулого року).
Ідеалом Панченка була всесторонньо освічена людина гуманістичного типу, людина европейської духовости, яку проповідує сучасний еспанський філософ Хозе Ортеґа і Ґассет, один з його найдорожчих духових учителів. Сам Панченко стояв на найвищих щаблях того ідеалу. Його життя увірвалось саме в моменті, коли він почав розгортати свої крила, коли прийшло завершення розвитку його небуденної індивідуальности. Його самотність і замкненість не сприяли промінюванню його духовості на більший круг людей — так як його страшна недуга сприяла на виріст у ньому певних рис характеру, завдяки яким рідко хто міг його зрозуміти, щоб потурати різкости його поведінки з людьми. Але нема ні одної людини, що стояла ближче до нього, яка не була б у якомусь розумінні його учнем. Приятелів же, що дійсно глибоко відчули цілий трагізм цієї смерти, що відчули на вістку про його смерть, як довкола них повстала несподівано якась порожнеча, можна порахувати на пальцях однієї руки. І ніхто з них не хоче вірити, що він лежить у рясно заквітчаній могилі під старою церковцею у Райнсдорфі, на безмежній рівнині бранденбурзької мархії, яка так нагадує своїм краєвидом його батьківщину, яку любив без меж. Бо від початку 1940 до осени 1941 р. він працював для неї з таким відданням, що це цілковито надірвало його здоровля й зложило його на рік на смертне ложе. Боровся зі смертю як ґіґант, сковуючи себе нелюдською, залізною самодиспипліною. Так свідчить його наречена, внучка Вернера Сіменса, що піклувалась ним, не відступаючи його упродовж цілого цього важкого періоду у свому маєтку й сумує сьогодні у чорній жалобі над свіжою заквітчаною могилою у рівнинній мархії. Також вона працює над поборюванням туберкульози легенів і бачить сьогодні завдання свого життя в доведенні до кінця дослідів над великим винаходом українського вченого, того, що понад усе любила. Розпущення шкаралупи туберкульозного бациля, що перевів Панченко у реаґенційній склянці, мусить тепер бути випробуване на живому організмі. Коли їй це вдасться, маємо запоруку, що епохальний для людства винахід перейде в історію під імям українського вченого, якому з 1936 р. була пропонована катедра в Мадриді, а в 1941 р. — в Японії.
Коли життя Панченка не встигло розгорнутись у цілій своїй величі, то боротьба його за виплекання своєї індивідуальности стане дороговказом для української духової еліти. Кожний український інтеліґент, особливо студент, черпатиме пригорщами вказівки до боротьби за свою духовість на прикладі Панченкового життя. Історію його життя годі охопити рямками цього невеликого фейлетону. Він являється тільки невеликим сплаченням довгу його приятеля. Але того, що знає історію цієї життєвої боротьби великого, небуденного стилю, звязує обовязок стати українській духовій еліті посередником до її дізнання. Свідомий цього, автор цих рядків кидає грудку землі на свіжу могилу приятеля, приступаючи негайно до сповнення свого обовязку на підставі денників, писань, листувань і звітів найближчих д-ра Володимира Панченка-Юревича, правдивого пана, що мав не тільки формальне, але й передовсім моральне право підкреслювати своє шляхецтво. Треба тільки сподіватись, що умовини нашої неспокійної й бурхливої доби не занадто відтягнуть сповнення цього морального обовязку.
[Краківські вісті]
28.10.1942