Наталія СЕРБИН

 

Теперішнім дітям дуже пощастило — багато хто з них уже змалку опановує по кілька іноземних мов, причім батьки прищеплюють їм любов до найвідоміших, топових, без яких важко уявити себе в сучасному світі, та спонукають і до вивчення тих, за якими майбутнє, які додають конкурентоспроможності. Так, окрім відомих англійської, німецької, французькою, польської, іспанської, італійської навіть у маленькому Івано-Франківську чимало дітей останнім часом почали вивчати китайську. Є молоді люди, які час від часу їдуть в Китай на роботу, обирають прогресивні розвинуті міста і, як виявляється, добре там заробляють. Європа, а тим паче Росія, в цьому списку давно відійшли на задній план.

 

Однак попри таку прогресивну мовну еволюцію, в Івано-Франківську досі діє російськомовна школа. Перш ніж перейти до предметного аналізу, хто сьогодні в одному з найбільш українських міст формує запит на російську мову, варто зрозуміти інше й дати відповідь на дуже просте запитання — без патріотичного забарвлення, без гіркоти війни, без болю.

 

Які можливості дає російська мова сучасній людині?

Дитина, кілька років поспіль навчаючись на російській мові, які дивіденди отримає з цього “граніту науки” в майбутньому? Що їй дає поглиблене вивчення російської?

Ба більше.

Яке місце займає російська в мовному світі?

Це мова бізнесу, мова успішних, високорозвинених країн, мова туризму?

Які країни ми пізнаємо через російську?

Росію, Білорусь та ще кілька пострадянських республік. А що там нас чекає? Звісно, цікава архітектура, музеї, література. В Росії живуть наші друзі (або уже НЕ друзі), родичі, в тюрмах сидять засуджені політв'язні: Сенцов (20 років), Малафеєв (24,5 роки), Клих (20 років), Карп’юк (22,5 роки), в полоні перебувають українські військовослужбовці — а тим часом на будовах і заводах трудяться заробітчани. І чимало з них — із Прикарпаття, бо жити якось треба, дітей вчити, будинки на кілька поверхів зводити, весілля справляти, машини купувати. Так, це реальність, гібридність, якою просочене наше життя. Чи хотіли б батьки, аби їхні діти пізнавали світ першочергово через такі держави — це їхня особиста справа і власна відповідальність.

 

Останнім часом навколо "третьої російської школи", як принято її називати, вирує дуже багато різних думок — і агресивних, і доволі лояльних. Якась завуальована проблема закрутилася довкола директорки закладу, яка то сама звільнялася, то раптом поновилася, але вже у статусі в.о. Тим часом деякі батьки скористатися ситуацією і випрошують додаткового фінансування для школи, посилаючись на новий закон про освіту, а влада як влада — побавилась у "соломонову мудрість" і, згладивши гострі кути конфлікту, вийшла сухою з води.

 

Але корінь проблеми таки десь затаївся — можливо, це двомовність цієї школи, діяльність під двома прапорами, які проглядаються із дитячих бейджиків (Росії та Польщі). Адже мовне питання є дуже драстичним, при його обговоренні люди доходять інколи навіть до того, що перестають вітатися з вчорашніми друзями, розфреджуються у соцмережах і гніваються. А як інакше? Знаючи когось багато років, важко уявити, що він, виявляється, виношує ідею двомовної України чи вважає мову неважливим елементом державності.

 

Школа №3 характерна двома ознаками — тут діти вивчають поглиблено російську і польську мови. Наразі у школі здобуває освіту 907 учнів, це 40 класів; зокрема 20 класів (417 школярів) з російською мовою навчання. Всі учні без винятку вивчають також і державну мову з 1 класу. В школі працюють вчителі російської мови — громадяни України. На даний час тут навчається 365 дітей, які прибули до Івано-Франківської області з окупованих територій. Фактично російськомовні класи — це переважно діти переселенців. Тобто, ці школярі приїхали зі сходу, де тривають бойові дії і фактично ведеться війна з Росією, а після переселення в Івано-Франківськ їхні батьки вирішили віддати їх в російськомовну школу. Причиною є необхідність — через незнання української чи інші передумови — складно судити, але це їхнє право.

 

Як проходить навчальний процес і чи діти, які вивчають польську, якось дотичні до російської, розповіла одна із мам — пані Оксана, син якої вже п'ятий рік поспіль навчається в цій школі.

"Я віддала свого сина в цю школу заради поглибленого вивчення польської мови. Від першого по четвертий клас більшість предметів викладали польською мовою, окрім основних: української та математики. Вчителі польської дуже добре навчають. Однак у школі домінує російська атмосфера: наприклад, шкільні лінійки проводять переважно російською. Мене це вразило — я, будучи волонтером і допомогаючи фронту, не могла зрозуміти, чому так. А ще одного разу я побачила фото, які приніс син зі школи — на них діти мали бейджики із зображенням російського і польського прапорів. Син мій відмовився це носити, я подумала, що то справа кожного — діти ж слухають батьків та вчителів. Але в п'ятому класі моєму синові повідомили, що він буде вивчати російську двічі на тиждень. Це якось взагалі для мене стало незрозумілим: чому російську, а не іспанську, не італійську? Чому мого сина просто змушують вивчати мову агресора, коли його мета — поглиблено вивчати польську? Зараз він ходить на уроки, але не вчить російську. Вчителі деякі кажуть, що йому не місце в цій школі, якщо він не хоче вивчати російської. Загалом дуже мені важко зрозуміти, як ми можемо не звертати уваги на такі процеси, чому створюємо комфортні умови для розвитку російської мови, коли в Росії все українське нищать, а українці позбавлені будь-яких прав. Зрештою, не варто ж забувати про війну, про те, хто наш ворог..."

Зі слів мами, в школі панує стара "совкова" система, бо багато вчителів — старої "закалки". Директор не бачить у цьому нічого поганого. І, звісно, в Україні чимало людей вважають, що мова не є предметом дискусії, що треба завершити війну; як сказала одна переселенка з Луганська, яка переїхала жити в Івано-Франківськ, "за українську мову на сході багатьох розстріляли, а ми тут, в Івано-Франківську, створюємо всі сприятливі умови для русифікації дітей".

 

Процитую Віталія Портнікова із нещодавньої зустрічі з ним у Івано-Франківську:

"Тут, на Галичині, наше завдання — це точно не переводити людей з російської мови на українську, в нас немає такої задачі. Наше завдання — змінити шкільництво так, щоби діти цих російськомовних людей навчилися української і нею розмовляли. Їхні батьки мають право не знати української мови — але я не захищаю їхнього права не вчити української своїх дітей. Це питання державної компетенції. Я не хочу, щоби вони знали мову, до якої так ставляться. Мені не цікавий діалог з ними українською мовою. Вони сформувалися в такому цивілізаційному середовищі.

Є величезна кількість людей, які, як комаха в бурштині, вірять, що весь світ, взагалі вся цивілізація починається з Толстого і Достоєвського й закінчується Ахматовою і Булгаковим. Це великі письменники, ніхто в цьому не сумнівається — але світ набагато більший, ніж ця брила бурштину. Вони ж не хочуть його бачити, тому що їм в цій брилі комфортно, вони в ній вже застигли. І знову — не можна виколупувати комаху з бурштину, але можна дітям цих людей дати можливість побачити ширший світ”.

 

Отож, повертаючись до шкільництва — зрозуміло, що російськомовна школа має право бути, але перед нею стоїть непросте завдання. Враховуючи війну і те, що основними споживачами навчальної програми є діти зі Сходу, школа має їх адаптувати до українського мовного середовища, вони повинні поетапно перейти з російської на українську як основну мову. Чи це реально? Сказати важко, бо все ж таки багато залежить від самих учителів і атмосфери, яка панує в школі. А от змушувати інших дітей вивчати російську — річ явно недоречна.

 

Варто зауважити, що російськомовний навчальний заклад як такий уже втратив свій першочерговий сенс: якби не діти зі Сходу, у ньому фактично не було б жодної потреби — запит на російську школу в корінних франківців-росіян згас давніше. Адже з 417 учнів, які навчаються російською, тільки 52 на 20 класів — не переселенці.

 

Та варто пам'ятати, що є мови, які ми пізнали через біль. Для нас це мови ненависті й насильства, тому прагнути їхнього пізнання — це вкотре пережити притуплений часом біль. Кожна людина, кожен народ має свій біль, свої рани, свої мови ненависті. І сьогодні російська для когось може бути просто мовою спілкування, а для когось — саме мовою болю. Знайти рецепт, який би став помічним для всіх, можливо, тільки озброївшись людяністю і повагою один до одного, набравшись терпіння до довготривалої дискусії, в якій повинен домінувати український державницький інтерес.

 

11.10.2017