Тимофій Гаврилів

 

1

 

Експрес «Харків – Чернівці» рушив. Перон поплив на схід, «Владислав Зубенко» – на захід, насправді ж на південь, до Франківська та Чернівців. Вагони покотилися вздовж порожнього перону. Чоловік у капелюсі бовванів єдиним проводжальником. Раптом здалося, наче він підморгнув. Можливо, лише кліпнув. Сітківка потребує вологи, якою кліпання її забезпечує; цим око подібне до равлика. Тоді зображення виразніше, і людина впевненіше пересувається. Равлик теж.

 

Коли ти завалився спати о четвертій над ранок, а встав о шостій, різне може здатися. Чоловік не побіг за вагоном, як незрідка біжать проводжальники, доки потяг відірветься, залишивши їх позаду. Він і не зміг би. Чоловік у капелюсі був рекламою.

 

Коли він розчинився, я відвернувся від вікна. Коли останнього разу скористався цим експресом, вагон мав номер нуль-нуль, але, мабуть, нуль-нуль не вельми пасувало до вагону екстра-класу. Тепер він курсує під номером шість, менша половина – буфет, більша – крісла, посередині більшої половини – столи.

 

...Я звернув на них увагу, ще як вони вигулькнули з тунелю. Сімʼя – мати, батько і двійко дітей: хлопчик і молодша від нього сестричка. Я саме вмостився в кріслі, коли вони підійшли до провідника. Занісши валізи в комірку, дійшли туди, де сидів я, і зупинилися. Їхні місця були позаду – два з одного боку від проходу і два з іншого. Хлопчик розмістився за моєю спиною і відразу наставив у вікно фотоапарат з увімкненою відеофункцією. Щойно як потяг пірне під останній міський міст, він відкладе його і більше, принаймні поки ми їхатимемо разом, не братиме.

 

Мати сяде біля хлопчика, а дівчинка вмоститься на колінах у батька. Проте ця конфігурація впродовж їзди постійно мінятиметься, ініціаторкою буде дівчинка, і лише хлопчик незмінно займатиме те саме місце. Інколи дівчинка вихилятиметься вперед і зазиратиме на мене, а я вдаватиму, що дивлюся у вікно. Дітям властива допитливість. Колись я теж таким був. Ще й досі такий.

 

Вони давно не були в Україні, від початку війни, тож, лаштуючись у подорож, мали сумніви, як правильно одягнутися. На чоловікові однострій достоту як в українських вояків. Зрештою, його можна сприйняти за вояка, який вирушив з сімʼєю у відпустку. Сімʼя, однак, живе в Берліні, вся сімʼя. Тимчасово. На постійно. Спершу завжди здається, що тимчасово. Маскувальний однострій чоловік придбав у вуличці, відбіжній від Александерпляц, геть новісінький, аж видно, що ще не ношений. В Берліні можна знайти все, особливо навіть не доводиться збивати ноги.

 

Вони спілкуються українською. Їхня українська дуже літературна, коректна, артикуляція наче з CD для вивчення мови. Видно, що вони стараються і їм на цьому залежить. На українську вони перейшли в Берліні, щойно Росія анексувала Крим, а потім полізла на Донбас. З російської. Вдома. Щось перемкнулося в них, якийсь непомітний вирішальний важелець.

 

За всю подорож хлопчик забувається лише раз. Він про щось мріяв, коли воно в нього вихопилося, оте:

 

 – Na sowas.

 

Він кусає себе за язик, ніби знає, що я розумію. Але ж не знає.

 

Дівчинка починає перелічувати міста. В неї добра памʼять. Першим вона називає Берлін, відтак далі, поступово доходячи до:

 

– Львів. Івано-Франківськ. Чернівці.

 

Робить паузу. Щось дивне в цій паузі, якесь вичікування. Так нишкне рибалка, закинувши у воду гачок з наживою.

 

– Одеса, – ведеться батько.

 

Дівчинці цього й треба:

 

– Адєсса.

 

Батько:

 

– Одеса.

 

Дівчинка:

 

– Адєсса.

 

Це триває якийсь час.

 

Я підводжусь пройтися. Килимок у проході чистенький, туалет теж прибраний, запашник усунув звичні запахи, від чого в туалеті пахне свіжістю, наче ти на галявинці з весняними квітами. Коли я зупиняюся перед аркушем розкладу, з купе провідників долинає чоловічий голос; всупереч тому, що він говорить, голос не звучить осудливо, він звучить так, як розповідають житейську історію:

 

– А ані всьо Бандєра і Бандєра. І еті бандєравскіє, знаєшь, пєсні. Нравітса, пажалуста, но толька тіше, штоби сасєді нє слишалі. А ти чьо сдєсь дєлаєш, гаварю єму: ти же із Харькава. А он смотріт на мєня і улибаєцца. Ну харашо – Броди, Франковск, чьто там єщьо, да, Чєрнавци, пусть, єслі ета іхнєє, но Харькав?!

 

У Франківську я покидаю вагон, сімʼя мандрує далі. Я вдома. У Львові я теж удома, проте у Франківську я вдома по-іншому – так, як більше ніде і ніколи не зможу бути.

 

О цій пізньосвітанковій порі у вуличному шинку в кінці вокзального скверу відвідувачів негусто, їх всього-на-всього двоє, один сидить, другий стоїть, похитуючись.

 

Той, котрий стоїть:

 

– Не маю. Ніхуя не маю.

 

Той, що сидить, мовчить.

 

– Ніхуя, чуєш?

 

Сидій:

 

– Ну то греби.

 

2

 

Тисяча девʼятсот девʼятдесят другий – прекрасний рік. Коли тобі двадцять один, він не може не бути прекрасним. Він прекрасний подвійно – Україна щойно проголосила незалежність і переконливо підтвердила це на референдумі. Переконливіше не буває. Переконливіше буває хіба в диктатурах. На аспірації молодого парубка накладаються аспірації молодої держави. Це наче випити найміцнішу каву, а після неї ще кока-коли. Плюс між тим і між тим закоханість, а це вже не жарти. ГКЧП – десь там, позаду. Можна було б порівняти – як моторошний сон, але це далеко не так. Принаймні, не моторошний. Бо на пиках тих, котрі оголосили надзвичайний стан, переляк. На них величезними літерами виведено, що вони не вірили у власну затію. Якщо ж не віриш у кашу, яку заварюєш, інакше, як сракою, таке не закінчиться.

 

Але я вже в потязі, який мчить на захід. На північний захід. І вже наступне літо. Перше літо нашої незалежності. Щоб поїхати на захід, треба спершу поїхати на схід. Чи можна підсісти по дорозі? Категоричне «Ні!». Й ось я пруся в Москву, щоб вирушити в Берлін. Німецька організація, нічого не скажеш. У Москві вже чимало таких, як я. З великої кількості новопосталих на уламках СССР держав, включно з Середньою Азією й Прибалтикою. Українці становлять найчисельнішу групу. Біля нас – естонці, латвійці і литовці (з одного боку) і казахи (з другого). Теж німецька робота. Німецького організатора, представника офісу «для Росії і країн СНГ». Потяг щастя. Та ні, не щастя, а якогось такого достатку. Екскурсії в рай. З поверненням. Хай там що, ми плавали, як пироги в сметані. Медовий місяць із Заходом. Більше таких не буде. Буде багато інших, цікавих і незабутніх.

 

О якійсь там годині я пересідаю на електричку. Ми пересідаємо, частина нас – та, що їде в Нойбранденбурґ. Росіян з нами немає. Естонці, латвійці, литовці, казахи і ми, українці. Росіян повезли в котрийсь інший навчальний заклад. У Нойбранденбурзі – філія Ґрайфсвальдського університету, в якому я згодом не раз опинятимуся.

 

Нас зустрічає далеко не молодий уже чоловік. Він розповідає нам, що нойбранденбурзький кампус – останній еліт-проект Еріха Гонеккера, вони разом перерізали стрічку. Невдовзі нашого зустрічальника люструють, але зараз він ще бадьорий, хоча й ледь стривожений. Плитка, доріжки, корпуси – все вилизано. Я шукаю бодай якусь зачіпку – жодного ґанджу, ані найменшого. Наче все це робили не люди, а роботи. Від такого може початися невроз.

 

Нойбранденбурзька денна ідилія завершувалася о двадцять третій нуль нуль револьверними пострілами. І пострілами у відповідь. І так до нашого відʼїзду. На березі озера, над яким ми мешкали і де вдень роїлось нудистами. Голі жінки і чоловіки ні на кого і ні на що не звертали уваги, їх також ніхто не турбував – наче їх не було; мовби вони – привиди; декотрі віддавалися прилюдному петтінґу.

 

Ми незчулися, як звикли під ту стрілянину засинати. Ніхто не міг пояснити, що діялося, наш опікун скараскувався наших розпитів ухильною фразою: «Поліція ловить зловмисників». Але ж не щодругого дня? Ми зійшлися на тому, що це нічне полювання на рештки RAF, таке пояснення нас влаштовувало. Якось це треба було вмотивувати. Та й, зрештою, ми мали незрівнянно цікавіші забави і пережиття. Однією з таких забав була фонетика. Тямуща, здібна і доброзичлива жіночка. Вона створювала звуки в чистому вигляді, які не затьмарювало нічого індивідуального. І їх комбінації. Я не знаю, як таке можливе. Але я це бачив і чув. Я досі чую це. Мабуть, можливим воно було лише в Східній Німеччині. Останнього терориста RAF поліція підстрелила тисяча девʼятсот девʼятдесят девʼятого у Відні, над Дунаєм. Його звали, якщо я не помиляюся, Горст Людвіґ Майєр. Його приятельку затримали наступного дня.

 

В українській групі було кілька киян, двоє «донецьких», кілька «західнячок» / «західняків» (я один із них), найбільше – з Дніпра, тоді ще Дніпропетровська, більше, ніж з решти реґіонів України, разом узятих. Дніпропетровки (самі дівчата) були у вишиванках. Усі! Так вони ходили на заняття. Вони спілкувалися українською, між собою теж. Співучою українською, напів природною, напів вивченою, докладаючи зусиль. Вони старалися. В них збіса добре виходило. Зате вже в другій половині девʼятдесятих усі мої дніпропетровські знайомі листувалися винятково російською, відповідаючи нею на мої українськи епістоли. Що я хочу сказати? На початку девʼятдесятих ми просрали державу. Модерну українську державу. Що ми надолужуємо тепер уже не в мирний, а в кривавий спосіб. Нашим «елітам» було не до державотворення. По трьох сторіччях бездержавності державотворення вони розуміли специфічно. У них були актуальніші клопоти.

 

...Тисяча девʼятсот девʼятдесят другого року на військову кафедру, яку ми саме закінчували, завітав гість. Порівняно з іншими спеціальностями, нас була жалюгідна жменька – хлопці і кілька дівчат, які відмовилися від медицини. Тим не менше, він прийшов саме до нас. Свіжо виголений, доглянутий, підтягнутий, з полковницькими зірками на погонах, життєствердний і в міру усміхнений. Він прийшов рекрутувати, тобто рекламувати. Коли він завершив невелемовну, однак бадьору розповідь про переклад, запанувала тиша, а тоді пролунало запитання:

 

– Якою мовою?

 

Він не зніяковів і не збентежився. То була частина його вишколу – не розгублюватися в жодних обставинах. Можливо, найсуттєвіша.

 

– Якою вам замовлятимуть.

 

Притиск, з яким це було сказано, не передбачав варіантів.

 

Якби це був не спогад, а детектив, я додав би, що мій приятель, який озвучив запитання, давно в Нідерландах, де має власну квіткову крамничку, спілкуючись з клієнтами мовою, якою вони замовляють у нього букети.

 

3

 

Вона встигла придбати квиток перед тим, як каси заполонили пасажири прибулих потягів: Przemyśl – місто, в якому здійснюють пересадку. Тоді як воно заслуговує значно більшого – вже бодай з огляду на ландшафт, але не тільки.

 

Експрес «Пшемисль – Київ» відправився вчасно, на тому рейсі між пасажирів не було Михеїла Саакашвілі.

 

Її сусідка, літня пані, виявилася жвавою і балакучою. Вони познайомилися.

 

– Ви співаєте?

 

– Так.

 

– Лемківських пісень знаєте?

 

– Так. Колись я грала на бандурі, ми співали, зокрема, й лемківські пісні. Я дуже люблю їх.

 

– Та що ви кажете! Я сьпівала в хорі «Лемкіщина». А Марічка Бурмака вам подобається?

 

– Звичайно.

 

– Ми з чоловіком були на її концерті. В чоловіка добра пенсія, то ше можемо собі таке дозволити, а багато людей не можуть. А колись могли. Колись ми з чоловіком могли собі не рахувати – і концерт, і ресторан, і відпустка, і подорожі: весь Союз обʼїздили, всі середньоазіатські республіки. Нє, я не шкодую за тими часами.

 

Балакуча співрозмовниця раптом замислилася, відтак мовила:

 

– То шо, засьпіваємо, Сяню?

 

І не чекаючи, затягнула – тужливим, приємним, ще й на старості добре поставленим голосом:

 

      Ой верше, мій верше,

      Мій зелений верше,

      Юж мі так не буде,

      Як мі было перше.

 

 

 

 

10.10.2017