Ледь не новітнім Нюрнберзьким процесом запахло в сучасній Німеччині. Німецьке відомство, що розслідує злочини націонал-соціалізму, почало попереднє розслідування щодо півсотні колишніх наглядачів концтабору Аушвітц. Кримінальне провадження щодо них стало можливим завдяки нещодавно запровадженим поправкам до карно-процесуального кодексу, які дозволяють засудити підозрюваного без необхідності доводити його персональну участь у вбивствах.
«Процес відбувся, справедливість затріюмфувала. Та раптом виник сумнів щодо цієї справедливості. Звичайно, так мусило бути, але за таку провину жодної кари не вистачить», — написала 1946 року американська журналістка Марта Ґельгорн, коли на Нюрнберзькому трибуналі було винесено вироки керівникам Третього Райху.
І от через 67 років німецька юстиція знову взялалася до злочинів націонал-соціалістів. Тож знову виникає проблема справедливого покарання, і постає вона набагато гостріше, ніж тоді.
Пригадаймо, як у травні 2011 року Вищий земельний суд Мюнхена визнав депортованого зі США українця Івана Дем'янюка винним у тому, що він працював охоронцем концтабору Собібор у Польщі, і засудив його до п'яти років позбавлення волі. Попри те суддя, який виніс Дем'янюку обвинувальний вирок, зважаючи на похилий вік чоловіка, дозволив йому на час розгляду апеляції перебувати на волі, в будинку опіки. У березні 2012 року Дем'янюк помер, так і не дочекавшись вступу вироку в силу.
Про процес Дем'янюка говорили як про «останній процес проти націонал-соціалізму». І це звучало трохи дивно, враховуючи, що підсудний не був ані німцем, ані есесманом. Та й службу охоронця в таборі він відбував виключно під загрозою кари, найімовірніше — смертної кари.
Але, як нині з’ясувалося, процес був аж ніяк не останнім. Органам правосуддя вдалося знайти 50 інших ще не засуджених концтабірних охоронців. Одного з них — Ганса Ліпшіца — вже зарештовано. Йому виповнилося 93 роки. Інші теж перебувають на десятому десятку.
Ті, що брали їх на службу до концтабору, вишколювали й віддавали їм накази, вже давно упокоїлися з миром. І то більшість з них доживали свого віку як законослухняні громадяни ФРН у комфорті й затишку, отримуючи державну пенсію.
Довести їхню провину в масових убивствах в’язнів концтаборів слідство не змогло, бракувало доказів. А внести актуальну поправку до карно-процесуального кодексу ніхто тоді не здогадався.
Нинішні підозрювані під час Другої світової війни були двадцятилітніми парубками. Сьогодні вони стоять однією ногою в могилі. То який сенс садити їх на лаву підсудних? Покарання, найпевніше, не є єдиною метою цього процесу. Тоді що: ресоціалізація? У цьому теж мало глузду, адже між ймовірним злочином й евентуальною карою проминуло ціле людське життя. Як пенітенціарна система уявляє собі процес виховання дідочків, яких давно і твердо виховало саме життя?
Чи, може, вони такі небезпечні для суспільства, що вимагають ізоляції? Теж безглуздя, адже нині вони й мухи не скривдять. Окрім того, досвід повоєнних десятиліть засвідчує, як органічно всі колишні націонал-соціалісти влилися у мирне німецьке життя по обидва боки Берлінського муру.
Якщо ж йдеться про відплату, то, як слушно зауважила згадана американська журналістка, те, що коїлося в Аущвіці, Майданеку чи Собіборі, навряд чи надається на адекватну відплату.
Спокута гріхів? Але чи справді хтось із підозрюваних потрапить до в'язниці, зважаючи на їхній вік. Бо якщо таки потрапить, то тут вже судову систему можуть звинуватити у жорстокості щодо немічних людей.
Тож усе воно виглядає якимось непевним. Утім багато хто вважає переслідування колишніх концтабірних охоронців виправданим, розглядаючи процес як певний моральний меседж сучасному поколінню: людина повинна нести персональну відповідальність за свої дії. І не лише на Небі, а й на Землі.
Безумовно, у цьому є певна рація. Злочинний режим не може існувати сам по собі без громадянської підтримки, без убивць і їхніх поплічників, без обслуги, без добровільних і вимушених помічників. Режим потребує людей, чиїми руками чинитиме лихі речі. Тож помічники режиму заслуговують принаймні на символічне засудження.
Моральні зобов’язання не можуть бути застарілими — стверджує другий принцип діяльності Центру Симона Візенталя, що ініціював більшість процесів проти колишніх націонал-соціалістів. Перший принцип проголошує: право, а не помста.
Водночас ініційовані судові розправи не додають певності щодо дотримання цих принципів. Чи не проступає кпізь скрижалі справедливості пляма вибіркової юстиції? Сумнів такий виникає через те, що ні Центр Візенталя зокрема, ні світова громадськість загалом не наполягають на покаранні злочинців комуністичної системи. Навіть репресії проти євреїв, які сталінська каральна машина почала на зламі 40-х і 50-х років минулого століття, випали з уваги того ж таки Симона Візенталя. А вони ж мали всі шанси стати не менше масштабними, ніж нацистські, якби не смерть Йосипа Сталіна 1953 року.
То чи варто витрачати кошти на всі оті судові вистави?
14.05.2013