Хав’єр Маріас

Іноді нема нічого згубнішого для певної професії, колективу чи цілої статі, ніж ті, хто захищають їх не на життя, а на смерть.

 

 

Якщо багато людей ставляться з підозрою до іспанського кіно, то причиною цього не є нападки, які розпочали проти нього Народна партія та її уряди в помсту за критику і протести більшості членів цього цеху проти неподобної війни в Іраку, підтриманої Аснаром, Рахоєм та їхніми прибічниками в 2003 р. Мистецькі судження політиків, особливо з цієї партії, не викликають великої довіри. На жаль, ці люди впливають на багато речей, але, на щастя, не на те, що читають чи збираються дивитися їхні співвітчизники. Основою причиною цієї недовіри є те, що впродовж багатьох років кінематографічні критики і преса вважали, що треба просувати вітчизняне кіно – до такої міри, що майже всі іспанські фільми, що виходили на екран, були неодмінно «шедеврами»: «необхідними» (найсміховинніший прикметник, який тільки можна собі уявити) чи такими «що нокаутують глядача» (як я ненавиджу такого типу вирази). Є багато простосердих і наївних людей. Вони слухняно ходили дивитися ці «дива» і те, як «спалахує екран» (за словами цих патерналістських критиків), і часто – не завжди, ясна річ, – стикалися з бурдою, посередністю і розмазнею на екрані. Який там нокаут, це радше нудьга чи розчарування.

 

Іноді нема нічого згубнішого для певної професії, колективу чи цілої статі, ніж ті, хто захищають їх не на життя, а на смерть, і я боюся, що подібної шкоди, якої було завдано кілька десятиліть тому іспанському кіно, ось-ось буде завдано мистецтву, яке творять жінки. В наш час існує феміністська течія, яка воліє говорити, що все те, що роблять чи зробили жінки, є надзвичайним – за означенням. І ясна річ, це не завжди так — бо не може бути так. Так само, як не може бути таким все те, що роблять каталонці, баски чи естремадурці, або ж шульги, товстуни чи інваліди. Чи американські негри і ще менше білі, яких є більше. Усі ми знаємо про історичну несправедливість, вчинену проти жінок. Нині ми шкодуємо, що впродовж століть їм не дозволяли ані вчитися, ані займатися чимсь іще, крім ручних ремесел. Що їх обмежили домашнім вогнищем і материнством, скоривши волі батьків і чоловіків. Без сумніву, це основна причина того, що протягом цих століть було мало художниць, композиторок, архітекторок, жінок-учених, кінематографісток і письменниць (останніх було більше, часто вони ховалися за чоловічими псевдонімами). Ті, хто були, мають колосальну заслугу – за те, що боролися проти обставин і умовностей своїх епох. Велику заслугу – так, але це не перетворює усіх їх на видатних мисткинь, якими хоче їх представити нинішня течія. Ба більше: ця течія стверджує, що про всіх цих геніальних мисткинь умисно замовчували через «патріархальну змову». Їхнього таланту не визнавали попросту через женоненависництво. Нарікають, наприклад, на те, що Монтеверді вважають генієм, натомість Франческу Каччіні – ні. Не знаю, я дуже люблю музику, але єдиний знайомий мені Каччіні – це Ґвідо, карлик поряд з Монтеверді. Тож кожного разу, коли виявляють чи заново відкривають піонерку певного мистецтва, вона відразу стає зіркою небозводу, рівною найкращим, яку вперто затінювали гнобителі іншої статі.

 

Цій гаданій умисній «змові» суперечить цілковите визнання (вже віддавна) справді цінних мисткинь: Джейн Остін, Емілі і Шарлотти Бронте, Джордж Еліот, Ґаскел, де Сталь, Дікінсон, Дінесен, Ребекки Вест, Вернон Лі, Джин Ріс, Фланнері О'Коннор, Джанет Льюїс, Ахматової, Арендт, Пенелопи Фітцджеральд, Енн Секстон, Елізабет Бішоп (якщо ми говоримо про літературу), Агати Крісті і баронеси Орці, Кропмтон, Блайтон і сотень інших (якщо ми говоримо про розважальне чтиво); в Іспанії це Пардо Басан, Росалія, Часель, Ляфорет, Фортун, Родореда і багато інших. Насправді є безліч жінок, сповнених розуму і таланту, яких жодна «змова» чоловіків не була зацікавлена вважати не вартими і шеляга. Для чого, якщо вони дають нам стільки ж знань і задоволення, як найкращі чоловіки? Перепрошую, але неправдою є те, що будь-яка невідома чи невідкрита жінка є обов’язково геніальною, як це стверджують зараз. Розчарування можуть бути, і вони є величезними, так само як і розчарування глядачів, які цікавляться енним «шедевром» вітчизняного кіно. Так само люди з благими намірами стомлюються від того, що їх водять за ніс, і врешті-решт вони дезертирують і втрачають довіру. Сьогодні, з нагоди її століття, ми переживаємо влаштовану з помпезністю кампанію, згідно з якою Ґлорія Фуертес була визначною поетесою, яку ми мусимо сприймати дуже серйозно. Можливо, я все своє вже довге життя помилявся, але, чесно кажучи, мені важко підписатися під такою заявою. Ба більше: заяви такого типу неодмінно приводять до того, що я починаю сумніватися в нинішніх феміністичних претензіях і заново зроблених відкриттях, які врешті-решт приносять більше шкоди, ніж користі мистецтву, створеному жінками. Прочитайте, заради Бога, тих, чиї імена я назвав раніше: з ними, гадаю, не страшно розчаруватися.         

 

 

 
Javier Marias
Más daño que beneficio

25.06.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

03.10.2017