160-річчя дня народження буковинського композитора, друга Йоганнеса Брамса, Євсевія Мандичевського у Чернівцях відзначили великим музичним проектом, який охопив зал філармонії, православну церкву та римо-католицьку базиліку. Так Чернівці хочуть відкрити Україні свого талановитого земляка.
Напевно, ім’я цього композитора, музикознавця та педагога багатьом українцям майже нічого не скаже. Не знають цього імені і буковинці – земляки Мандичевського. Та що там казати, навіть не всі фахівці знайомі з постаттю Євсевія Мандичевського. Саме тому проект, автором якого є австрійський музикознавець Дітмар Фрізенеггер спільно з Чернівецькою філармонією – «Два дні музики Євсевія Мандичевського у Чернівцях» (1-2 вересня), мав і мистецьку, і просвітницьку мету. Ще в часи навчання Мандичевського у Відні видатний німецький композитор Йоганнес Брамс назвав його одним найталановитіших студентів. Згодом вони потоваришували, стали близькими друзями. Брамс жоден свій твір не віддавав до друку, допоки не передивився Мандичевський. Власне, більшу частину свого життя Євсевій Мандичевський займався редагуванням творів Шуберта, Гайдна і Брамса.
Сьогодні не лише українці хочуть називати Євсевія Мандичевського своїм. Адже він народився у родині з українським та румунським корінням, навчався та жив у Відні, але зв’язків з Україною не поривав і часто відвідував Чернівці.
Євсевій Мандичевський народився 17 серпня 1857 року у сім’ї православного священика, був охрещений у Чернівцях. Тут навчався музиці у знаменитого композитора, педагога і православного священика Сидора Воробкевича. Тоді ж він брав уроки музики і в Адальберта Гржималі – чеського композитора і музиканта, який кілька років працював у Чернівцях. З 18 років Мандичевський мешкав у Відні: вчився там, був професором Віденської музичної академії.
Талановитий композитор – вихідець із Буковини, залишив після себе вокальні твори світського і духовного характеру: писав композиції для фортепіано, оркестру, хору, музику для літургій у православній церкві та для мес у католицькій. До слова, Мандичевський дуже хотів реформувати музичний супровід Літургії у православній церкві: там мають зазвучати інструменти, а хор повинен співати тільки грецькою мовою. На жаль, рукописи нот багатьох творів Мандичевського, забуті по архівах, не звучали сотню років. Дітмар Фрізенеггер, австрійський музикознавець і дослідник, який нині мешкає у США, вивчав музичне життя Буковини Австро-Угорського періоду і натрапив на ім’я Євсевія Мандичевського. (Цікаво, що ноти кантати «Панування гармонії», сучасна прем’єра якої днями прозвучала у Чернівцях, зберігались в архівах Наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю. Федьковича, і до Фрізенеггера до їх пошуку ніхто не вдавався). А у Чернівецькій філармонії якраз думали над тим, що постать Мандичевського варта окремого концерту. «Два дні музики Євсевія Мандичевського у Чернівцях» – це спільний проект Дітмара Фрізенеггера, Йосипа Созанського (диригента Чернівецького академічного симфонічного оркестру) та Надії Селезньової (керівника камерного академічного хору «Чернівці» Чернівецької філармонії). І це тільки початок повернення музики Мандичевського в Україну, – переконують вони.
Ще до виїзду до Відня Євсевій Мандичевський написав кантату «Панування гармонії». І це у віці 16 років! Кантата юного композитора присвячувалася 25-річчю правління імператора Франца Йосипа. Саме за неї він отримав стипендію у Ляйпцігу, що дало йому можливість поїхати вчитися до Відня. Востаннє кантата «Панування гармонії» звучала у 1929 році. І тепер, майже через сто років, вона знову залунала у Чернівцях. А оскільки Мандичевський товаришував із Брамсом, у другому відділенні концерту прозвучав Йоганнес Брамс – Концерт №1 для фортепіано із оркестром. Ці дві композиції поєднує ще й те, що два її автори, пишучи цю музику, були досить молодими. Спеціально до Чернівців приїхав заслужений артист України Микола Сук – піаніст, киянин, який нині мешкає в США. Він був першим інтерпретатором концертів та соло-творів Валентина Сильвестрова, Івана Карабиця, Мирослава Скорика, Вірко Балея.
Дітмар Фрізенеггер
– Я спробував розробити концерт, в якому за два дні ми могли б охопити якнайбільше матеріалу Мандичевського, – каже Дітмар Фрізенеггер. – Більшість з цих композицій, що почули чернівчани, не відтворювалися 100-120 років. А деякі композиції взагалі ніколи не були відтворені – лише написані (йдеться про маленькі композиції, які Мандичевський написав для своєї доньки). Творів цього композитора є дуже багато: від фортепіанної музики до оркестру, хору та органу… Кантата «Панування гармонії», наскільки я зміг дослідити, не звучала з 1929 року. Ви можете запитати, чому? Я багато говорив з Крістіаном Ламбуром, нідерландцем, який виконав у цьому проекті фортепіанні твори Мандичевського, і який був другом доньки Мандичевського ВіргініїНа його думку, швидше за все, композитор був дуже сором’язливою людиною і недооцінював свій талант. Ця кантата дуже багата і гарна. В ній чути щось від композиторів Мендельсона та Брукнера. Можливо, допомагаючи такому генію як Брамс, Мандичевський і не мав планів робити власної композиторської кар’єри. Коли я досліджував ці музичні матеріали Мандичевського в архівах та бібліотеках, переді мною їх працівники вперше розривали склеєні папки з рукописами… Музика Мандичевського насправді дуже довго йшла до свого слухача.
Кантата «Панування гармонії», яку виконав Чернівецький симфонічний оркестр, камерний хор «Чернівці» та солісти філармонії, звеличує світ, що був створений із гармонії. Глядачі були просто зворушені композицією. «І це написав наш, чернівецький!?», – дивувалися вони. Кантата звучала німецькою мовою, а переклад можна було бачити на екрані. Текстовою основою для кантати став твір англійського поета Джона Драйдена «A song for St.Cecilia’s Day» (Пісня на День Святої Цецилії) в німецькому перекладі. Драйден жив задовго до народження Мандичевського (1631-1700), а сам Мандичевський жив і творив 160 років тому, проте як свіжо звучить ця кантата нині.
«З гармонії, священної гармонії
Постав цей неозорий світ.
Коли природа ще безформною лежала
У цілковитій плутанині дисонансів
Бездиханної ночі
Розлігся благозвучний клич Творця:
Прокиньсь, прокиньсь! Зі смерті оніміння!»
«Панування гармонії» (чи «Сила гармонії») – насправді високопрофесійний твір, хоч і написаний 16-річним юнаком, який на той час ще брав уроки музики, – розповідає Йосип Созанський, диригент Чернівецького академічного симфонічного оркестру. – В ній сплелися симфонічна і камерна музика, тому кантата має такий привабливий характер. Перші і останні частини розповідають, що весь світ і життя зародилися з гармонії. У середніх частинах – ода Святій Цецилії, покровительці церковної музики, безнадійне кохання, існування людини, якісь військові мотиви, ода органу, музикою якого були зачаровані навіть ангели. Загалом, мені би хотілося відзначити, що ми відкриваємо одні з найкрасивіших сторінок нашого краю – культуру кінця ХІХ-початку ХХ століття. Читаючи публікації тих років, я роблю висновок, що у Чернівцях були дуже сильні виконавці. Бо така кантата, як «Панування гармонії», вимагала дуже професійного хору і оркестру. І музичне життя вирувало набагато активніше, аніж зараз. Оскільки Буковина входила до складу Австро-Угорської імперії, був прямий зв’язок із Віднем, тож талановиті музиканти мали можливість їхати навчатися до Відня. І, як ми бачимо на прикладі Мандичевського – вони не поривали контактів з Буковиною. Наразі у Мандичевського віднайдено три кантати: «Панування гармонії», друга була написана до 50- річчя тодішньої Вищої ортодоксальної школи у Чернівцях, і масштабна кантата «Буковина», яка прозвучить у грудні.
Піаніст Микола Сук, який приїхав до Чернівців, аби виконати твір друга Мандичевського – Йоганнеса Брамса – Концерт №1 для фортепіано з оркестром, зізнається, що раніше чув деякі композиції Мандичевського, але кантатою «Панування гармонії» був вражений. Власне тим, як композитор поєднав тут голоси і різні інструменти. І додає, як не дивно, але кантата звучить дуже сучасно, хоч написана стільки років тому. Піаніст після концерту отримав неймовірні оплески, його викликали на біс, задарували квітами.
Микола Сук
– Я дуже зворушений таким прийомом, – сказав Микола Сук. – Бо насправді оплески дуже важливі для музиканта, особливо, коли це щиро. Із Чернівецьким симфонічним оркестром ми грали разом зі скрипалем, який зараз живе у США Олегом Крисою, це дуже потужний колектив. І цей концерт для мене як свого роду розминка після літа, бо невдовзі я у себе в Лас-Вегасі, у філармонії, відкриватиму музичний сезон. Зараз тут у Чернівцях багато говорилося про дружбу Мандичевського і Брамса, хоча останній був старшим за віком. Але я дуже добре розумію таку дружбу, бо в мене були такі ж стосунки з моїм консерваторським професором. Дуже люблю цей Перший концерт Брамса. Я і Другий вивчив, зіграв кілька разів, але покинув і не можу собі цього пробачити. Певно, вже ніколи його не зіграю… А перший гратиму.
Другий день музичного проекту до 160-річчя з дня народження Євсевія Мандичевського був присвячений його мініатюрам та церковній музиці. Він охопив аж три локації: зал Чернівецької філармонії, православну церкву Святої Параскеви Сербської (Київський патріархат) та римо-католицьку Малу Базиліку Воздвиження Всечесного Хреста. Музика Мандичевського звучала впродовж трьох годин поспіль – по годині в кожному з залів. Мандичевський писав багато церковної музики: Літургії, «Херувимську» для мішаного хору, «Отче наш» для двох дитячих голосів, колядку «Тиха ніч, свята ніч», псалми.
– Композитор написав дванадцять Літургій для православної церкви і дві Меси для римо-католицької церкви, одна з яких загублена, – зазначає Дітмар Фрізенеггер. – Пишучи музику для православної церкви, він у такий спосіб хотів побудувати місток до музики західно-європейської. В одному з листів 20-річний Євсевій пише батькові, православному священику, про свої амбітні і, можна сказати, «неправославні» плани. Що в церкві треба використовувати інструменти і запозичувати тональності з латинської літургії, а старослов’янську та румунську мови треба скасувати, співати хор повинен тільки грецькою. Можна припустити, що батько негативно поставився до цієї ідеї сина. Спочатку молодий Мандичевський хотів послуговуватися у своїх творах винятково грецькими текстами, щоб не ображати ні одну, ні другу православні громади своєї батьківщини, а можливо, з огляду на своє українське та румунське походження. До речі, зараз фахівці сперечаються, хто ж Мандичевський – українець чи румун? Скажу так: і той, і той, бо мав українське та румунське коріння по батькові і матері.
Варто додати, що щодо походження композитора, то думки фахівців дещо різняться. Олександр Залуцький, доцент кафедри музики ЧНУ ім. Ю. Федьковича представляв коротку розповідь про Євсевія Мандичевського на концертах, і він стверджує, що Мандичевський – українець, предки якого походять з Галичини. І додає, що якби він не чувся українцем, то не залишив би по собі українські хори, в тому числі два на слова Шевченка, не здійснював би обробки народних українських пісень.
Крістіан Ламбур спеціально приїхав із Нідерландів до Чернівців, аби виконати фортепіанну музику Мандичевського. До речі, музика цього композитора у його репертуарі давно. Також Крістіан грає на органі та клавесині. Записав кілька, серед яких диск із музикою Мандичевського та «Органна музика на Різдво». Крістіан приїхав на цей концерт не випадково, адже у 1980 році познайомився із донькою Євсевія Мандичевського – Віргінією Цисарж, і вони товаришували до її смерті у 1988-му. Вона багато розповідала Крістіану про свого батька, про те, що він написав для неї невеликі фортепіанні п’єси. Після смерті Мандичевського багато його речей із Відня було передано до Чернівців (його донька на той час жила у Празі). Віргінія думала, що той зошит із фортепіанними п’єсами пропав… А виявилося, що він зберігся у фондах Наукової бібліотеки у Чернівцях. І ось зараз, через 101 рік, ці фортепіанні п’єси прозвучали зі сцени Чернівецької філармонії. Крістіан Ламбур разом із чернівчанкою Лілією Холоменюк зіграли фортепіанний речиталь. Він складався із двох частин: «Маленькі каденції, канони і прелюдії до фортепіано» та «Грецька Літургія для фортепіано в чотири руки» (вибрані частини). Можна сказати, остання річ – це православна церковна музика для домашнього, камерного вжитку. Адже ідею використання інструментів Мандичевський так і не реалізував, і свою першу Літругію він аранжував для фортепіано в чотири руки.
Виступ Крістіана Ламбура і Лілії Холоменюк
За годину концерт продовжився у церкві Св. Параскеви Сербської – за участі академічного хору «Чернівці» з філармонії та хору церкви Святої Параскеви. Звучали окремі частини з Літургії №1, 4, 9 – румунською, грецькою та старослов’янською мовами. Деякі дослідники припускають, що саме у цій церкві Мандичевський був охрещений. Але Дітмар Фрізенеггер каже, що не знайшов документального запису. А свідоцтво про хрещення нібито у старій Миколаївській православній церкві було зроблене пізніше. А ще через годину музика Мандичевського лунала у Малій Базиліці. Академічний камерний хор «Чернівці» виконав «Месу до мажор», написану ще у 1886 році. Інша її назва – «Таттендорфська Меса». У 1886 році віденський промисловець і меценат Ніколаус Думбас, пристрастю якого була музика, замовив Мандичевському Месу для Служби Божої для католицьких робітників його фабрики у містечку Таттендорф поблизу Відня. Мандичевський дуже хотів, аби ця Меса коли-небудь була виконана і у Чернівцях. І ось це сталося – хоч і через стільки років. Камерний хор «Чернівці» проспівав «Таттендорфську Месу» латинською мовою у супроводі органу.
Варто відзначити, що не лише музика Мандичевського оце тепер повертається до слухачів. І про саме життя композитора та його родини мало знають. Працівник Наукової бібліотеки ЧНУ м. Ю. Федьковича, історик за освітою Володимир Акатріні розповідає, як кілька років тому почав досліджувати історію родини Мандичевських. Працював в архівах, отримав ексклюзивні фотографії. На одній із них можна бачити четверо молодих братів Мандичевських, які створили струнний квартет і виступали на Буковині.
Батьки Євсевія Мандичевського
– Іван Мандичевський, а потім і його син Василь були священиками в моєму селі Багринівка, нині це Глибоцький район, – розповідає Володимир. – І тоді, і зараз це повністю румуномовне село. Загалом Василь Мандичевський працював священиком у трьох селах – Багринівка, Молодія і Волока, вів служби Божі старослов’янською та румунською мовами. У отця Василя і його дружини Вероніки народилося восьмеро дітей. Найстаршими були доньки Аврора, Віргінія і Марія (всі брали активну участь у румунських товариствах), після них був Євсевій (до слова, румунською мовою – Eusebie, німецькою – Eusebius). Далі – Костянтин (педагог, був інспектором шкіл Буковини, директором Наукової бібліотеки нашого університету), Ераст (був юристом), Катерина (працювала вчителем у Чернівецькому жіночому ліцеї, де викладала музику, диригувала хорами), наймолодший – Георгій (теж був композитором, помер молодим).
Євсевій Мандичевський з братами
22 лютого 1913 року Катерина з Євсевієм організували в дівочому православному ліцеї в Чернівцях торжества на честь Юрія Федьковича, виступав шкільний хор під керівництвом пані Катерини і були проспівані три композиції Євсевія Мандичевського на слова Юрія Федьковича. До слова, батьки Мандичевського поховані у Чернівцях, на Руському цвинтарі, у румунському секторі. Батько сімейства – отець Василь Мандичевський, був також композитором, активним учасником громадського життя, членом управи культурно-освітнього товариства на Буковині «Руська бесіда», членом румунського товариства «Армонія». Писав твори для піаніно, дойни. Його дружина Вероніка була з стародавнього молдавського роду. Служінню Богу віддав 46 років, за що архієпископ нагородив його червоним поясом, а згодом присвоїв звання екзарха. Був обраний ігуменом монастиря Путна, проте смерть не дозволила вступити на цю посаду. До слова, це один з найвідоміших монастирів Румунії. Володимир Акатріні зауважує, Євсевій Мандичевський – найвідоміший з цієї великої родини. Австрійський часопис «Wiener Tageblatt» назвав композитора живою музичною енциклопедією.
– У Віденському університеті майбутній композитор вивчав германістику, філософію, літературу, історію мистецтв, – продовжує дослідник. – Проте матеріальне становище було настільки важким, що юнак змушений був заробляти на життя приватними уроками музики в родинах віденських багатіїв. У 1879 році він стає хормейстером Віденської консерваторії і того ж року знайомиться з Йоганнесом Брамсом. Їхня дружба була настільки міцною, що Брамс не лише в усьому підтримував молодого колегу, а й залишив розпорядником власної спадщини. І саме завдяки впливу цього видатного композитора Євсевій остаточно присвятив себе музиці. У 1887-му Євсевій Мандичевський обійняв посаду архіваріуса Товариства друзів музики, яке протягом десятиліть було центром музичного життя Європи. За кілька років він стає професором Віденської консерваторії. Його високо цінували Петро Чайковський, Ференц Ліст.
Мандичевський видав повне зібрання творів Йозефа Гайдна і 42-томник Шуберта, за що отримує звання доктора Ляйпцизького університету. Окрім різноманітних наукових статей з теорії музики, Євсевій глибоко досліджував творчість Баха, Моцарта, Бетховена. А після смерті Брамса видає повне зібрання його творів, таким чином увіковічуючи пам’ять про свого геніального друга і наставника. Проте ніколи не поривав зв’язків із батьківщиною. Більше того, він так часто і так захоплено розповідав про Чернівці, що у Відні дивувалися: а що ж це за унікальне місто?
Євсевій Мандичевський
…Наступного року музичний проект, присвячений Євсевію Мандичевському, може перерости у фестиваль, де звучатимуть твори як самого Мандичевського, так й інших композиторів, які народилися і жили на Буковині. Дітмар Фрізенеггер каже, що невдовзі будуть перекладені українською мовою листування Мандичевського і Брамса. «У них такий стиль написання дружній, інколи смішний, – зазначає дослідник, – Мандичевський був людиною, яка радо робить послуги друзям і знайомим. Наприклад, Брамсу він міг принести щось з аптеки чи віднести посилку на пошту. І, думаю, Брамс просив його про щось дуже часто». Загалом у Чернівцях віднайдено шість творів Мандичевського, деякі інші знайдені в архівах Румунії. Хоча наразі залишились композиції, які вважаються втраченими, але і їх музикознавці сподіваються віднайти.
Фото автора та із власного архіву Володимира Акатріні
30.09.2017