Робити комусь зауваження за те, що є неприємним чи дошкуляє іншим, нині однаково, що лізти на рожен.
Мені неясно пригадується карикатура Форхеса, якій вже, мабуть, років двадцять. Зображувала вона приблизно таке: хлопчик на пляжі за допомогою величезних ножиць збирається відрізати руку сплячому курортнику; хтось остерігає батечка дитятка: «Гей, не дозволяйте йому цього, зробіть щось», — на що той переконано відповідає: «Ні, бо дитина відчує фрустрацію». Двадцять з гаком років тому вже встановилася оця манера «виховувати» малюків. Балувати їх аж до нудоти і ніколи нічого не забороняти; навіть не сварити їх, аби вони не чулися нещасними; опікати їх і давати робити все, що їм захочеться; дозволяти їм жити в бульбашці, в якій виконуються їхні бажання; змусити їх повірити, що їхня свобода є тотальною, а воля – майже всемогутньою; ізолювати їх від будь-якого страху, навіть повчального і підготовчого страху белетристики, яку відповідно очистили від «неприємного» і загрозливого; ніжити у світі, який не має нічого спільного з тим, який їх чекає, коли вони вилізуть зі шкаралупи свого щораз тривалішого дитинства.
Так, ця педагогічна напасть триває вже стільки, що чимало з тих дітей стали юнаками або цілком дорослими людьми, тож ми потроху стикаємося з поколінням гевалів, яких, до того ж, стає більше. Насправді не є новою ота незвичайна поведінка багатьох підлітків, які, коли доростають і стають високими і сильними типами (мабуть, ви помічали на вулицях, скільки хлопців мають подобу бовдурів), б’ють своїх учителів, тому що ті вигнали їх з класу чи провалили на екзамені; або ж б’ють власних батьків, бо ті не потурають їм у всьому чи намагаються бодай трохи застосувати владу – пізно і марно. Та гаразд, щодо підлітків ще є надія. Це важкий (і противний) вік, тож можливо, що переживши його, вони зміняться і вилюдніють. Є прикрим і доводить до відчаю те, що вже багато дорослих – які навіть самі є батьками – поводяться так само чи навіть гірше. Також уже віддавна ми читаємо новини чи репортажі, в яких нам розповідають про батьків і матерів, які б’ють учителів за те, що ті покарали їхнього нащадка, коли те ангелятко накинулось на них з кулаками; або накидаються на лікарів чи медсестер, коли вважають, що ті доглядали їх не так, як вони заслуговують. Кілька тижнів тому ми дізналися про бійки, що їх вчинили декілька предків на футбольних стадіонах, де їхні діти тренуються, аби стати Мессі чи Крістіано: побиття нещасних арбітрів, жорстокі бійки між цими інфантильними батьками-вболівальниками, погрози тренерам за те, що ті не включили в команду їхніх наче вундеркіндів. Десь тоді ж телебачення розповіло нам про господаря бійцівського пса (виявляється, господарі, що обожнюють своїх тварин, є небезпечною породою), якому один пан дорікнув за те, що той вигулює пса, не взявши на поводок. Відповідь власника пса була несамовитою: він нокаутував того пана, а коли той упав, став його копати ногами куди попало, навіть у голову, аж той потрапив у лікарню.
Ви, мабуть, звернули увагу, що робити комусь зауваження за те, що є неприємним чи дошкуляє іншим, або ж за порушення правил дорожнього руху нині однаково, що лізти на рожен. (Не кажімо вже про те, аби захистити жінку, над якою збиткуються чи – кажучи прямо – на яку підносять руку). Часто порушник, який чинить бешкет чи заважає спати своїм сусідам, не те що не замислюється над тим, що робить, чи вибачається – він впадає в лють і накидається з ножем чи розвідним ключем на громадянина, який скаржиться. Моя племінниця Клара кілька місяців тому допустилася «помилки», ввічливо попросивши одну жінку стишити звук оглушливої музики, від якої змушені були страждати пасажири автобуса: їй дісталося не лише від тієї жінки, а й від інших пасажирів, таких самих хамів. Водій, ясна річ, відразу зробився невидимим так само, як це роблять мадридські муніципальні поліцейські при будь-якій сутичці, з якої, за їхніми передчуттями, вони можуть вийти ушкодженими. Усі схиляють голову перед пануючим хуліганством. Це ще можна зрозуміти в простих громадянах. Але не в поліцейських, яким платять за те, аби вони захищали мирних і законослухняних громадян від схильних до насильства і знавіснілих.
Чому стільки дорослих чоловіків і жінок поводяться так по-дурному? Боюся, що вони є ровесниками, вже великими, того хлопчика, що його намалював Форхес. Люди, яким ніколи впродовж їхнього довгого дитинства не перечили, не стримували їхнього самодурства. «Я роблю те, що мені хочеться, і ніхто нічого не може від мене вимагати: ані стишити звук, ані взяти на поводок мого пса-вбивцю». Позаяк цей спосіб «виховання» продовжує домінувати і навіть йде ще далі (є ті, хто обстоює думку, що діти повинні бути «цілком вільними» від дня свого народження), приготуйтеся побачити країну, де всі покоління скоряються дратівливим і свавільним гевалам. Правду кажучи, не хочеться дожити до такого майбутнього.
Javier Marias
Generaciones de mastuerzos
El País, 30.04.2017
Зреферувала Галина Грабовська