Прудка творча молодь швидше відгукнулася на відхід у вічність Осипа Зінкевича, директора видавництва «Смолоскип». Колишні ж дисиденти й політвʼязні, обтяжені своїми віковими болячками, виявилися значно повільнішими. Підписати нам усім офіційний некролог так, мабуть, і не вдасться. Проте наше слово подяки багатолітньому Другові все ж мусить прозвучати. Тож на прохання моїх друзів із Товариства політвʼязнів і репресованих, зокрема його голови Орисі Сокульської, і з власної душевної спонуки я й пишу це останнє слово вдячності.
Імʼя Осипа Зінкевича стало відоме в дисидентському середовищі передусім як рупор, який підсилював у світі голос українських поетів-шістдесятників. Його журнал, а згодом і видавництво під назвою «Смолоскип» виправдали свою назву, оскільки вирвали постаті українських майстрів слова з мороку ідеологічного каземату. Цей смолоскип горів довго і горить сьогодні, освітлюючи приязним світлом нові й нові покоління поетів та письменників. За всім цим стояв Осип Зінкевич, який від самого початку перейнявся високою місією підтримки незалежної української культури.
У другій половині 1970-х років місія Осипа Зінкевича набула додаткових ознак. Із започаткуванням Гельсінського руху, зокрема з появою 1976 року Української Гельсінської групи, його інстинкт знову спрацював непомильно і безвідмовно: видавництво «Смолоскип» стало трибуною ще й для Меморандумів та інших матеріалів УГГ. Осип Зінкевич стає активним учасником Вашинґтонського Комітету Гельсінських Ґарантій для України, яку очолив д-р Андрій Зварун. Завдяки цьому Комітетові голос українських правозахисників, якому призначено було закрижаніти у сибірських ҐУЛАҐах, стрімко поширився світом і навіть здобув постійну прописку в Бібліотеці Конгресу США.
Саме в той час імʼя Осипа Зінкевича увійшло і в моє життя й відтоді залишається в моїй душі оповитим незмінною вдячністю та пошаною.
Проте завершення історії комуністичної держави не означало, що з ним пересохли джерела ініціативності Осипа Зінкевича. Він на тривалий час переселився до України і переніс на нашу землю все своє видавництво «Смолоскип», дбаючи тепер уже про молоді покоління українських поетів. 1998 року він започаткував Музей-архів українського самвидаву в Україні і став його першим головою. А з відновленням діяльності Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу наш благодійник став його активним членом. Адреса видавництва «Смолоскип» довгий час була юридичною адресою цього Центру, а його приміщення – місцем засідань і загальних зборів.
Не забув він і про численні ряди українських політв’язнів. Видавництво випустило у світ вражаючу підбірку спогадів борців Руху опору та біографічних матеріалів про них. Приміщення «Смолоскипу» були завжди відкритими для різноманітних зібрань колишніх політв’язнів, які знаходили у видавництві гостинний притулок.
У радянський час нас, політв’язнів, відділяли від Осипа Зінкевича численні ряди колючого дроту і води Атлантичного океану. Проте він усе ж зумів виконати Христову настанову: «…У тюрмі був, і ви прийшли до мене» (Мт. 25, 36). Він приходив до нас у своїй незмінній солідарності й дійовій допомозі, яка долала всі перешкоди. Сьогодні нас розділила межа між життям і смертю, проте є речі, яким під силу подолати і цю перешкоду. Це щира молитва за покійного і свідчення перед Богом, що він виконав свій національний, громадянський і християнський обов’язок сповна. Хай буде йому за це вічная памʼять і Царство Небесне!
Мирослав Маринович
від імені групи побратимів-політвʼязнів
і членів Українського ПЕН-центру
22.09.2017